Вишиває і співає, справно хазяйнує й дружину цінує…
Оселя нашого героя нагадує справжнісінький мистецький музей. Тут і святі образи, і державна символіка, козаки й козачки, застілля кумів, славні молодиці в національному вбранні… Все це зроблено руками Олександра Андрійовича. Здається, що вишивання – основна справа його життя. Аж ні… Навпаки. Зайнявся цим ремеслом пан Олександр не так давно. Проте робить це так, що будь-яку молодицю-рукодільницю з легкістю переплюне.
Дружина сміялася, коли я попросив навчити мене вишивати
Цікава передісторія спонукала нашого героя до нехарактерного для чоловіка заняття. Пенсіонер працює на залізниці у Києві і часто купує на базарі неподалік від роботи набори для вишивання бісером.
«Одного разу продавець несподівано запитав мене: ви вишиваєте? Я посміхнувся у відповідь і блискавично відповів: ні. Та по дорозі додому замислився, а чому б не спробувати? Стільки років купую дружині необхідні матеріали, а сам і уявлення не маю, як воно робиться. Переступивши поріг будинку, попросив дружину навчити й мене такому рукоділлю. Моє прохання викликало у Ніни сміх. З іронією в голосі вона сказала, мовляв, дивись, як я це роблю і пробуй. З того моменту – це моє улюблене заняття».
До речі, Ніна Евальтівна – білоруска, але українські звичаї, традиції, пісні і, звісно ж, вишивку любить і шанує. До місцевого вокального колективу вони з чоловіком також ходять разом. І хоча Олександр Андрійович єдиний представник сильної статі у «Марківчанці» – це його зовсім не бентежить.
«З піснею по життю легше крокувати, – усміхається мій співбесідник. – Люблю співати, особливо жартівливі пісні. Вони підіймають настрій. Тим паче, що я сам їх пишу».
Пенсіонер заносить до кімнати два товстих списаних зошити. У них, здається, є все: куми, свати, сусіди — наче й знайомі типажі, та автор виставив їх на оглядини свіжо, з усмішкою, влучно й дотепно. Раптом переводжу погляд на спеціальну дерев’яну підставочку, змайстровану чоловіком спеціально для бісеру, і бачу там якісь написи ручкою. З цікавістю підходжу ближче…
«Це я під час вишивання про дружину гуморески пишу…(сміється). Та вони, хоч і жартівливі, але доброзичливі. Я свою другу половинку дуже ціную. Вона в мене найкраща!».
Вишивка – одне із улюблених занять жінок та дівчат. Та коли нею займаються представники сильної статі – це завжди цікаво, неповторно, захоплююче і, ясна річ, викликає здивування. Тож, коли Олександр Андрійович по приїзду на роботу дістає із сумки полотно й бісер, жіночки мимоволі починають перешіптуватися.
«Ну, зараз у мене стаж у вишиванні чималий, – жартує мій співбесідник, – аж два з половиною роки. Вже й колеги звикли до мого заняття у вільну хвилину, а спочатку це викликало у них певні емоції. Дехто дивувався, хтось глузував, мовляв, усі за ложки і лоточки, а він за бісер… А тепер за порадами ходять».
Якось чоловік вишив картину, на якій українка зустрічає солдата з війни. Ще й слова до неї душевні. Та дружина Ніна попросила не привозити її додому, аби не накликати біду.
«А в цей час наш начальник з АТО повертався, то ми йому цю картину і подарували. Він дуже розчулився, а потім і каже: займайтесь, Андрійовичу, і далі цією справою, у вас добре виходить. Головне – не на шкоду виробництву… Ось так я отримав схвалення від керівника».
Усім дітям і онукам по іконі й сорочці
«У моєї любої дружини в грудні день народження. Зараз я вишиваю їй сорочку. Один рукав уже закінчив, взявся за другий. Думаю, їй цей подарунок буде до душі».
Митець володіє високоестетичним чуттям кольору, композиції та віртуозністю технічного виконання. У його творчому доробку більшість картин носить патріотичний характер. Коли Олександр Андрійович зрозумів, що його нове хобі подобається людям, одразу вишив український герб і прапор. Символіку спочатку забрали у відроджену Марківецьку козачу сотню, потім на прохання працівників дошкільного закладу передали туди.
«Мабуть, вони й лишилися у садочку. Але в мене є наш місцевий герб. Він займає особливе місце у кімнаті. Для мене взагалі кожна картина дорога по-своєму. Я туди вкладаю душу. Та мені мої роботи теж віддячують. Як закінчу чергову вишивку – сплю, як немовля».
З Олександром Данильченком легко і приємно спілкуватися. Його сильні чоловічі руки майстерно і тонко виконують, здавалося б, на перший погляд жіночу роботу. Та різниця у тому, що для нього вишивка – це не робота, а задоволення. Аби лиш Бог дав сил і здоров’я ще колись одягнути у свою вишиванку малих правнучат.
Сніжана БОЖОК, фото автора
