Від волонтера до бійця ГУР
Чернігівець Артем Ракітін на позивний «Ракета» до 24 лютого 2022 року працював в охоронній сфері, а з початком повномасштабного вторгнення став волонтером – вивозив людей з оточеного міста. Разом з командою однодумців він евакуював з Чернігова понад 25 000 жінок і дітей. Без «зелених коридорів», ризикуючи своїм життям, вони вивозили людей під обстрілами у безпечніші місця. Згодом Артем сам пішов служити до спецпідрозділу ГУР МО «Артан». Він брав участь у вже історичних операціях на мисі Тарханкут в Криму, на острові Зміїний, «вишках Бойка» у Чорному морі, а в жовтні 2023 року отримав важке поранення ока під час боїв на Куп’янському напрямку. Нині Артем Ракітін проходить реабілітацію і хоче повернутися до служби.
Повномасштабне вторгнення для багатьох чернігівців, як і для всіх українців, було як грім серед ясного неба. Люди прокинулися від вибухів і масово почали лишати місто. Буквально під вечір 24 лютого і в подальшому виїздити було дуже небезпечно. Особливо це відчувалося, коли росіяни окупували Ягідне. Та попри відсутність «зеленого коридору» і постійні нагадування влади про те, що виїжджати з Чернігова небезпечно, люди все ж таки намагалися евакуюватися з міста, яке щоденно обстрілювали росіяни. Робити це містянам допомагали волонтери – одним із них був Артем Ракітін. Чоловік працював у сфері охорони. 24 лютого вивіз родину, а сам повернувся до Чернігова. Разом з однодумцями вони вивезли з міста до Київського залізничного вокзалу понад 25 тисяч людей.
Евакуація цивільних з Чернігова
«З кожним днем ситуація ставала складнішою. Люди залишалися без зв’язку, води та світла. А я як чернігівець знав нашу область дуже добре. До того ж я маю певний досвід у сфері безпеки. Тому і вирішив допомагати, чим зможу. Спершу відвіз сім’ю у безпечне місце і повернувся в Чернігів, – згадує Артем Ракітін. – Якось відразу почало надходити багато дзвінків від знайомих з проханням вивезти їхні родини. І я почав вивозити друзів, потім їхніх друзів, а тоді почали приєднуватися цивільні машини і їхати за мною. Спершу це були колони звичайних легкових авто. Люди просили, я своєю машиною вів їх відносно безпечними дорогами. Було, колона налічувала від 50 до 60 легкових машин. За декілька днів мені надходило стільки дзвінків з проханням допомогти у виїзді, що я фізично просто не встигав відповідати. І в мене було розуміння, що потрібно масштабуватися. На щастя, були друзі та знайомі, які почали допомагати. Наша команда налічувала до 25 чоловік. Бували дні, що колона евакуації складалася з 27 автобусів».
Вивіз не одну тисячу людей
«У нас не були суто автобуси з комфортними місцями. Ні! Це була різна техніка. Були машини з термобудками, які возять заморожені продукти. Ми просто пробивали в корпусі дірки, щоб люди могли дихати. Це були вантажні автомобілі, легкові, автобуси, – згадує Артем. – Все, що могли знайти, ми використовували під час евакуації. Дуже часто не було сидінь. Люди сідали на своїх сумках. Ми шукали транспорт по знайомих і друзях. Дзвонили перевізникам, просили в них автобуси. Прості люди, які виїхали з міста, віддавали свої транспортні засоби.
Я вдячний перевізнику Дімі Павленку. Ми допомогли евакуювати його сім’ю, а він повернувся і почав з нами займатися евакуацією.
Він надав нам свій транспорт. Ми не просто вивозили людей з Чернігова і кидали десь. Ні. Ми вивозили їх до Києва, до залізничного вокзалу і садили в потяги. Бувало, дорога займала 8-10 годин, було і 16 годин. Коли доїздили до Києва, то тамтешня муніципальна варта допомагала. Вони супроводжували нашу колону до вокзалу».
Артем каже, що хоча дуже багато хто просив забрати від будинку, вони не їздили. Людей забирали лише на попередньо визначеній локації.
«Ми не їздили адресно, хоча багато хто просив, але змоги у нас не було такої. Були хлопці-айтішники з Європи, і вони відповідали в соціальних мережах людям. Все було налагоджено, як годинник, – продовжує Артем. – Місця збору кожного дня міняли і приховували. Ніколи не казали прямо, де саме буде збір. Придумували, називали тими назвами, які знають лише місцеві. Адже в той час ворог все пеленгував. Тож ми постійно говорили людям вимикати телефони на час евакуації. Дякувати Богу і ЗСУ, і всім, хто причетний до захисту міста, в нас все вийшло. Немає жодного пораненого чи вбитого під час такої масштабної евакуації».
Артем зі знайомими евакуював людей всі 40 днів, поки тривали бойові дії на Чернігівщині. І навіть коли росіяни зруйнували автомобільний міст через Десну, волонтери не зупинилися і продовжували вивозити людей іншими маршрутами, зокрема і човнами.
Паніка була, і це заважало
«Посадка до евакуаційних автобусів іноді була дуже страшна. Зрозуміло, що всі хотіли виїхати, але іноді доходило до абсурду. Люди били один одного, кричали, давили одне одного, намагаючись першими вскочити у автобус, – розповідає про події дворічної давнини Артем. – Люди по-різному реагували на ситуацію, яка відбувалася довкола, багато хто панікував, і з цим доводилося боротися. Адже паніка – це найгірше, що може бути саме в такій ситуації. Багато хто хотів виїхати з міста, особливо вже у березні, коли обстріли посилювалися.
Був випадок, коли люди в паніці набилися в автобус, і ресори, не витримавши навантаження, лопнули. Або така ситуація: дівчина стояла з грудним немовлям на евакуацію. Під’їздять автобуси, люди починають бігти до них – і просто починають її з тією дитиною давити. Я переліз через автобус і почав розштовхувати натовп. Таких випадків було насправді багато, і потрібно було вчасно і правильно реагувати. Тоді дуже хотілося б, щоб усі мали витримку і поводилися гідно, не створювали натовпу і давали змогу жінкам та дітям першими зайняти місця, та так було не завжди. Чоловіків ми не брали принципово, винятки були: люди з інвалідністю або поранені».
Маршрути міняли постійно
Маршрути евакуації хлопці щоразу міняли, а перед тим, як їхати новою дорогою, проводили «дорозвідку».
«Ми їздили різними дорогами. Свої маршрути дуже ретельно готували, бо розуміли відповідальність лежить велика, – розповідає Артем. – Можна сказати, що 80% маршрутів, якими люди виїздили з міста, робили наші хлопці. Вони лазили по полях, підіймали дрони. Військові допомогли нам прокладати маршрути. Ми одними з перших пробили так звану «дорогу життя». А коли росіяни пристрілялися і почали працювати по ній з Лукашівки, проклали маршрут ближче до них. І вони цю дорогу просто перестрілювали, а ми їздили у них під носом.
Був випадок, що за одну евакуацію нам вдалося вивезти близько 1200 людей. Ми тоді домовилися з одним перевізником, що ми вивеземо його транспортні засоби, а він нам дасть пару автобусів. І ми тоді вивозили транспорт, повністю забитий людьми. Це були великі автобуси “Ікаруси”».
В дорозі може трапитися різне. А коли ти евакуаційною колоною потрапляєш на лінію бойового зіткнення, то просто лишитися живим – це вже велике чудо.
«Пам’ятаю, як їхали через Количівку на Куликівку колоною автобусів. Тоді в Ягідному вже були кацапи. Я завжди їздив у голові колони і мав при собі зброю. Звичайно, ми на всіх транспортних засобах писали «Діти», але ж новини дивилися і бачили, що вони не жаліють дітей. І от ми тільки переїхали міст, як почався танковий бій. Працює наш танк, працює ворожий танк. А нам потрібно було заїхати в Количівку і повернути в бік Куликівки. Тоді в нас була дуже велика колона, яка фактично опинилася на лінії вогню. І я розумів, що колона дуже велика, ми не зможемо швидко повернутись, тому прийняв рішення їхати. Педаль газу в підлогу – і всі за мною. В нас були рації і було розуміння та домовленість, що всі повторюють за мною. Якщо я їду, всі їдуть, якщо я зупиняюсь і вибігаю з машини, то всі зупиняються і теж вибігають з автобусів і біжать у той бік, у який я. Тобто про все було домовлено, ми перед кожною поїздкою проводили міні-інструктаж для людей також. А нам тоді потрібно було проїхати десь півтора кілометра до повороту. І ми їдемо на шаленій швидкості, якраз було влучання в той магазин на розі кладовища в Количівці. Каміння летить, а ми їдемо. Тоді на адреналіні все швидко відбувалося, а зараз аналізую і думаю: як ми вижили? Ми просто їхали, всі тримали дистанцію, бо не можна їхати поруч, щоб якщо влучання в одних, інші могли об’їхати. І ми проскакуємо, якимось чудом всі цілі і неушкоджені. Я тоді прочитав молитву і подякував Богу. В мене в машині було, до речі, багато ікон. Дехто взагалі думав, що я – батюшка. Всі ікони дарували люди, яких ми вивозили. Ми робили тоді неймовірні речі».
Вивозили людей, привозили допомогу
Хлопці не лише евакуювали людей, а й забивали свої транспортні засоби допомогою і поверталися до міста.
«Ми ніколи не верталися порожніми з евакуації, – говорить Артем. – Завжди привозили різноманітну гуманітарну допомогу – як для цивільного населення, так і для військових.
Ми завозили різну допомогу, бо на той час налагодили шалену просто логістику. Я тоді зрозумів, як і, власне, багато хто під час облоги Чернігова, що гроші – то лише папір, який мало що означає. І недаремно говорять: «не май сто кіп у полі, май друзів доволі».
Чернігів був щитом для столиці, і, на щастя, багато хто розумів це і допомагав. Ми багато чого завозили для військових, іноді привозили такі неймовірні речі, про які, на жаль, не можу сказати. Привозили також генератори і паливо. Ми купували в Києві бензин і солярку та везли в Чернігів, бо в нас це був дефіцит. А, наприклад, для моргу він дуже потрібний був. Адже необхідно було підтримувати генератори для холодильних камер, щоб зберігати тіла вбитих. Це страшно, але це реальність, яка була в нас тоді і про яку не можна забувати ніколи».
Після волонтерства – в підрозділ ГУР
Після того, як кацапи покинули Чернігівщину, Артем ще продовжував волонтерити. Втілив у життя декілька соціально важливих проектів, а потім вирішив стати на захист країни зі зброєю в руках.
«Десь на початку 2023 року мені від бойового побратима надійшла пропозиція вступити до підрозділу ГУР. Я ж такий: якщо воювати, то воювати, якщо волонтерити, значить волонтерити. Я за масштабування. Якщо щось робити, треба віддатися цьому на 100%. Я вирішив, що мій час настав. І я потрапив у цю велику родину. Спершу були навчання, це була осінь. Як зараз пам’ятаю, сирість, холод, сльота... Це дійсно дуже складно, але якщо хочеш вижити і побороти ворога – треба вчитися. І з кожним днем ти ростеш. Читаєш книжки, слухаєш інструкторів і стаєш професіоналом. Можеш прийняти рішення миттєво. Коли живеш у колективі, ти живеш своїм побратимами. Це вже не лише твоє життя, це одна велика сім’я.
Я прийшов у групу, і командиром в мене був молодий хлопець, який з 18 років в «Азові», на позивний «ПМ». Дуже розумний і толковий. І я став його заступником у нашому новому підрозділі Головного управління розвідки. Він «двіжовий», ми «двіжові». І в нас почалися задачі».
Була ціла гонка серед взводів, хто піде на задачу, бо йти хотіли всі. Знаєте, як ото в знаменитому кіно: «Хто на Крим? – Ми на Крим! Хто в тил? – Ми в тил!»
Коли в тебе є теорія – то круто, а коли в тебе є ще й практика, то ти взагалі кращий з кращих. Я захоплювався військовим журналістом на позивний «Рекрут». Він довів, що людина може навчитися. І нам потрібно зараз не нити, що втомилися від війни, а вчитися. Кожен чоловік, який боронить країну і хоче вижити, має вкладати в себе, має вчитися. Війна – це страшно, психологічно страшно, багато розбитих життів і сімей. Вона не пробачає помилок. Війна – це авантюра, як рулетка. Ніхто не народжений для війни, але так сталося, що ця війна припала нам, і ми не маємо права її програти. Ми не можемо програти свою країну і свободу. Ми не маємо права залишити цю війну нашим дітям. Я не хочу, щоб мій син воював».
Поранення отримав на Куп’янському напрямку
«Це було в кінці жовтня 2023 року. Я відсвяткував свій 30-тий день народження. Не гучно, просто мені захотілося зібрати всіх своїх друзів та рідних. І вже наступного дня зібрався і поїхав на завдання на Куп'янський напрямок, – згадує Артем Ракітін. – Це була піхотна операція, ми були там суміжним підрозділом. Проти нас був російський спецназ і «Шторм Z». В своїй групі я був командиром. Розставив хлопців на позиції. Почув шум техніки. Проходить хвилини дві – і вони починають нас штурмувати. Бій був ближній, я бачив обличчя кожного, проти кого я працював. І їхній штурм закривав танчик. Штурмували дуже грамотно. Ми прийняли бій. Вони хотіли зайти на нашу посадку і нас штурмувати. Тобто вони безпосередньо хотіли вирівняти лінію, і ми їм не дали це зробити. Та сам бій був дуже важкий тривав більше години точно.
Виїхала їхня БМП, і я хапаюсь за трубу – і не можу вистрілити з окопа, бо просто спалю себе заживо. Адже хлопці зарилися десь до двох метрів в землю. Тоді схватив «Бульдога» (револьверний ручний гранатомет, – Авт.) і почав працювати по БМП. Накидав так кучно. І тут мій побратим на позивний «Гера» з «Матадора» підбив ворожу БМП. Я відпрацював з «Бульдога», а це дистанція 35-40 метрів. І у мене вже не було часу, щоб перезарядити, хоча на це потрібно до 10 секунд. А в мене ж там ВОГи були, на спостережному пункті підготовлені, розкладені. І я дістав одразу автомат, тому що не було часу. Один магазин відпрацював, перезарядив другий – і тут приліт з танка. І все, за якусь мить перед очима картинками пролетіло життя, а потім я побачив своє тіло. Знаєте, іноді кажуть, що немає життя після смерті, то це, мабуть, не так. Я впав не на спину, а просто обличчям упав униз, уперся в землю. І в мене було таке хрипіння нелюдське. Я реально побачив своє тіло. І я зверху спостерігаю за цією картиною, як я там хриплю. І ці картинки, де сім'я, школа, дитячий садочок, весілля, дні народження, якісь там близькі, батьки… Я це дійсно бачив і ще думав: «Невже це все?» Стан такий, що ти поринаєш у себе, і тобі стає так легко... Я не можу це пояснити. Можливо, на якомусь психосоматичному рівні, але все це було. Дивився на своє тіло наче зверху і питав у Бога, у Покрови: «Чого так рано, я ж ще нічого не встиг зробити?». А потім почав просто благати, щоб це був не кінець, що мені треба жити – і отямився.
Евакуація після поранення
Не знаю, скільки часу я був непритомним. Був серйозний бій, він точився ще дуже довго. Хлопці підбігли до мене, підхопили і відтягли. Спершу через набряк і через те, що око залило, я думав, що повністю втратив зір, бо нічого не бачив. Аптечки під рукою не було, бо її просто зірвало від вибуху. Хлопці продовжували вести бій, то я просто сильно затиснув рану рукою, бо була серйозна крововтрата. Потім вже хлопці мені наклали пов’язку. Бій все тривав, я то непритомнів, то отямлювався – думаю, через велику крововтрату.
І коли бій затих, ми трохи відкотилися назад, а ворог подумав, що ми пішли. Росіяни відправили на дорозвідку свого, він тягнув гранати. Наш хлопець застрелив його з СП-шки і забрав у нього рацію. Таким чином ми чули їхні плани. І досить скоро по рації почули: «Йдемо на штурм». Нас ті гранати врятували, бо ми почали закидати ними кацапів і влучили якраз в скупчення ворога. Потім по рації чули, як вони передавали своїм, що в них “трьохсоті”.
Ввечері пізно ми евакуювалися. Спершу був Харківський госпіталь. Там відразу мені лікар хотів видалити око, але я не дозволив цього зробити. Потім у Києві лікувався, декілька операцій було. Око мені зберегли, але я на нього не бачу».
Операції в тилу ворога важливі
Артем Ракітін брав учать у багатьох складних операціях, зокрема легендарних операціях ГУР, які вже вписані в Українську історію, про які напишуть у підручниках: «вишки Бойка», мис Тарханкут, острів Зміїний.
«У глибокий тил заходили, але я не можу розповісти про це. Задача розподілялася поетапно: Зміїний, вишки, півострів, – говорить Артем. – До операції на Чорному морі, на півострові, ми готувалися півтора місяці: починаючи з плавання і до пропрацювання психологічних тем з особовим складом – хто готовий, хто не готовий. Це дуже важлива тема, тому що кожна операція в ГУР – це, по суті, дорога в один кінець. І ти маєш це психологічно розуміти, ти повинен прийняти це, усвідомити, щоб виконувати поставлені завдання. Ми пропрацьовували різноманітні плани і сценарії розвитку подій. Розробляли логістику, бо це ж до 300 кілометрів по воді йти. Я в одному з екіпажів був старшим. Коли ми були на морі, у небо піднялася ворожа СУшка і почала гарматою 30 мм по нас працювати. Ми почали маневрувати, й на одному з маневрів наш побратим випав за борт. І ми не могли зупинитися, заглушити мотор, тому що в небі працював по нас літак. Слава Богу, що він не влучив. І я тоді почав АТшками – «трубами» – бити по цьому літаку. Вони подумали, що по них працює ПЗРК. І на той час нас це врятувало. Вони покрутились, відійшли, потім знову. Вони просто висоту взяли більшу, і звідти працювали. А у них же так: більшу висоту береш – менша картинка. «Конана» ми потім забрали, він у воді декілька годин пробув.
Я був на двох таких виходах, всього їх було п'ять. Потім я отримав серйозну контузію, хлопці займалися операцією далі, а я поїхав на ротацію на острів Зміїний».
Ворога треба поважати
Артем говорить, що росіяни, як не крути, вміють воювати і мають чим. Військовий впевнений, що будь-якого ворога треба поважати і працювати проти нього лише з холодною головою.
«Я взагалі не люблю, коли на російських військових кажуть “чмобіки”. Насправді це круті бійці, навчені воювати, і супротивників недооцінювати ніколи не можна, – говорить Артем Ракітін. – Вони дуже добре підготовлені, і до ворога завжди треба з повагою ставитися, щоб не зазнавати величезних втрат. Я це відчув у тилу ворога. Спецпризначенці – це вмотивовані люди. Коли людина вмотивована, вона інакше ставиться до медицини, до вогневої підготовки, до всього, а коли вона не вмотивована – вона працює і служить нехотя».
Війна сама не скінчиться
«Найбільше мене бісить питання: “А коли війна скінчиться?”. Я завжди питаю у таких людей: “А що ти для цього зробив, щоб вона швидше закінчувалась?” – говорить Артем. – Зараз, щоб скінчилася війна, треба набиратися хоробрості і ставати до лав ЗСУ, спецпідрозділу. Тому що цього наша країна потребує. Ми можемо втратити те, що сьогодні маємо найдорожчого, – це землі, свободи».
Також він порадив чоловікам, котрі досі ведуть доволі спокійне та комфортне тилове життя, змінити фокус та замість відвідин розважальних закладів пройти курс із надання домедичної допомоги.
«Знайдіть якусь мобілізаційну школу, яка проводить медицину, ходіть туди, – радить Артем. Не на кальян ходіть, не з дівчиною в кафе, а краще з дівчиною приходьте на медичні якісь курси. Щоб вам дали автомат у руки потримати, розказали про різну зброю. У мене навіть дитина вже в цьому розбирається».
Марія ПУЧИНЕЦЬ
