В українських Фермопілах другий рік малолюдно
Битву поблизу станції Крути порівнюють із битвою трьохсот спартанців при Фермопілах. Це – місце паломництва тисяч і тисяч патріотів різних поколінь, місце, де український характер і незламний дух зупинив криваву Москву і дав шанс молодій українській державності. Дарма, що ліберали з Директорії потому все обнулили. Вже другий рік поспіль, зважаючи на нову війну, розв’язану Московією, сюди розбитими дорогами приїздять поодинокі представники влади та місцеві. Ці краї знову відчули на собі війну – дякувати Богу, хоч і не таку страшну, яка вирує в степах Півдня та Сходу, проте сотні і сотні одиниць російської техніки знову рухались тутешніми дорогами на Київ, намагаючись прорватись через Ніжин. І знову їх зупинили українці, давши шанс столиці оговтатись від несподіванки та перейти у наступ.
На станції Крути біля Меморіалу другий рік як немає звичних наметів з кулешем та гарячим чаєм, строкатих штандартів проукраїнських партій, організованої молоді в одностроях – не той час. Війна. Більшість з тих, хто приїздив в Крути – на фронті. Проте музей, про закриття якого свого часу ходили чутки, існує і фінансується, тут є охорона, а його двері відкриті для відвідувачів. 29 січня 2024 року біля Меморіалу Героям Крут було не людно. Від влади – голова ОВА В’ячеслав Чаус із заступником, начальник Ніжинської РВА Григорій Ковтун, начальник ГУНП Іван Іщенко та сільський голова Крут Олег Бузун. Заупокійну Літію за загиблими героями правило духовенство Православної Церкви України на чолі з єпископом Чернігівським і Ніжинським Антонієм (Фірлеєм).
На 106 річницю бою біля Меморіалу малолюдно
Напередодні відбулась ще одна визначальна подія для Крут – у 150-ти літній Свято-Михайлівській церкві справили першу архієрейську Літургію українською мовою! Очолював богослужіння преосвященний владика Антоній Фірлей. Цю подію для Крут можна визначити як епохальну, адже ще на початку 1922-го року громада сільського храму приєдналася до Української Автокефальної Православної Церкви. Очолював на той час українізацію цієї парафії настоятель парафії у селі Прохори протоієрей Микола Ширяй. Отець Микола також українізував парафію у Хорошому Озері, Сиволожі, Сваричівці, Буримці, Ічні, Крупичполі, Борзні, Ніжині та інших містах і містечках на Ніжинщині і Борзенщині. Згодом Микола Ширяй став єпископом Ніжинським. Попри більшовицьку окупацію, у Крутах досі височіє святиня – понад 150-річний красень-храм, який ще пам’ятає отця Миколу Ширяя і молитву українською мовою. Минуло не так багато часу – всього 102 роки – і в Крутівський церкві знову моляться українською.
Через 102 роки в Свято-Михайлівському храмі знову звучить українська молитва
Тут, у Крутах, як ніде добре відчуваєш історичні паралелі, роль та вагу українських добровольців – тоді, нині і повсякчас.
Ось як про це сказав голова Чернігівської ОВА В’ячеслав Чаус: «Досі про ті події кажуть: «то був безнадійний героїзм». Та є дещо про ту «безнадію»: відходячи, хлопці зруйнували або пошкодили частину залізничного полотна. Таким чином головна зброя більшовиків – бронепотяги – перетворилися на тягар. Ця затримка дала змогу евакуювати з Києва важливі документи, а головне – завершити переговори. Саме вони гарантували міжнародне визнання Української держави. Це означало одне – більшовики є окупантами території суверенної держави. 106 років потому над Ніжинщиною періодично пролітають російські БПЛА. На Київ. Мешканці Чернігівщини взялися за зброю. Знову. Росіяни залишаються окупантами території суверенної держави. Завжди».
Наш земляк із Сосниччини, поет, публіцист та офіцер Третьої Штурмової Бригади Олексій Бик укотре нагадав, що цей бій крутянці виграли, навіть попри багатократну чисельну перевагу військ Муравйова.
«Поле бою залишилося за українцями, вони понесли значно менші втрати, ніж ворог. Однак змушені були відступити через те, що у Києві почався бунт на заводі «Арсенал», а у Ніжині на бік червоних перейшов курінь імені Шевченка. Однак крутянці відступили організовано, висадивши за собою в повітря міст. Командир крутянців Аверкій Гончаренко прийняв цей бій всупереч наказам із Києва. Він був принциповим і затятим воякою, який не склав зброю і продовжив боротьбу за Україну навіть після поразки національних визвольних змагань початку століття. Саме так потрібно розуміти нашу історію – як звитяжну і героїчну, без зайвого трагізму і плачів. “Пам'ятай про великі дні наших визвольних змагань”».
Заведено вважати, що місцем розстрілу «крутянців» є сучасний пантеон. Насправді наш талановитий земляк Ігор Качуровський, опираючись на численні свідчення місцевих старожилів, у своїх спогадах писав про те, що розстріл і катування українських добровольців відбулись у полі між селами Прохори та Хороше Озеро. Це місце відоме під назвою «Мокре поле».
По закінченні екзекуції більшовики під страхом смерті заборонили місцевим жителям ховати тіла закатованих. Утім, попри заборону «червоних», священик із сусіднього села Печі разом із селянами все ж звезли замерзлі тіла закатованих юнаків до теплої хати задля того, щоб їх можна було вирівняти. Під старою вербою на кладовищі в Печах селяни викопали велику яму і, зібравши нове полотно, вистелили ним дно «братської» могили. Там і поховали 17 полеглих юнаків.
У березні 1918 року після вигнання більшовицьких нападників, тіла героїв перепоховали на Аскольдовій горі у Києві. Один із загиблих героїв так і лишився спочивати в своєму рідному селі – на кладовищі в Печах. Нині тут лежить кам’яна плита, яка нагадує про хоробрість і наполегливість українських добровольців, про підтримку їхніх дій місцевими патріотами, адже також відомо, що разом із кадетами та досвідченими вояками бились і козаки з «Ніжинського вільного козацтва», куди входили добровольці з навколишніх сіл. На жаль, прізвища та їх точну кількість нині дізнатися неможливо, адже після поразки Національної революції така інформація означала б для них смерть. А вони, як ніхто, заслуговують, аби їх подвиг був вшанований на високому рівні. Сподіваємось на те, що керівництво громади спроможеться увіковічнити пам'ять добровольців козацьким гранітним хрестом на кладовищі в Печах, а не буде чекати, доки це зробить держава.
Віталій НАЗАРЕНКО
