У полоні свого таланту
жила Й творила художниця з народу Катерина Білокур
Півстоліття тому її не стало – померла в лікарні від недолугих хірургів. Такий висновок – неофіційний, але він зроблений очевидцями, записаний в біографії, тож дійшов і до наших днів. А, може, то так Небеса розпорядились?.. Вони послали на Землю справжнього Генія, якому земляни так і не дали розквітнути сповна. Визнано це вже потім, коли Небеса забрали назад, «мічену» самим Господом. Хоча, визнать то визнали, але чи сповна зараз шанують пам'ять самородка?
Днями в рідному селі Катерини Білокур – Богданівці Яготинського району, що на Київщині, - проходив мистецький Всеукраїнський фестиваль на честь народної художниці, в якому взяли участь тридцять самодіяльних колективів народної пісні з Київської, Полтавської , Черкаської і Чернігівської областей. Тобто, на «всеукраїнський» фестиваль «тягне», і його організатори так вважають. Та й проходив він уже вп’яте, але в залі сільського будинку культури (дощ туди загнав людей) прозвучала зі сцени й така фраза, мовляв, у Києві про цей фестиваль не знають. Бо його започаткували й проводять … невладні земляки відомої на весь світ художниці.
Правда, долучились до організації свята й представники районної влади. На них і закінчився представницький рівень «Всеукраїнського фестивалю».
Та Бог з ними, тими представниками від «високої» влади. Адже й талант в сільської дівчини побачено не державними чиновниками (тоді компартійними), а відомою українською співачкою Оксаною Петрусенко, до якої написала листа Катерина Білокур, коли, гостюючи в двоюрідної сестри, почула по «тарільці» чаруючий голос. До листа додала свій малюнок, а на конверті вказала адресу: Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко.
Лист знайшов свого одержувача. Співачка «підняла на ноги» фахівців Центру народної творчості. Вони побували в сільської художниці, влаштували в області першу її виставку з 11 полотен. Згодом слава про Катерину Білокур покотилася (з її картинами) й по Європі.
Талановитій самоучці у столиці б розквітати, де для цього більше можливостей, але художниця залишалася жити й малювати в рідній Богданівці, біля хворої матері. Й померли вони в одному 1961-му році: спочатку Якилина Павлівна (їй було тоді 92роки), а за нею й дочка Катерина Василівна ( у 61- річному віці).
Після кончини геніальної народної художниці її визнання на державному рівні поступово згасало. Та знайшлася людина (теж не від влади), котра у книгах увіковічнила кращу дочку України. Це – Микола Кагарлицький, уродженець Київської області, з-під пера якого вийшло дві книги про Катерину Білокур та ряд публікацій у періодиці. На жаль, він теж рано пішов із життя, та зроблене ним добро для прославлення землячки пам’ятають у Богданівці. Втім, більше всього, лише тут і пам’ятають.
На святі називали й інших ініціативних людей, що започаткували фестиваль пам’яті Катерини Білокур і продовжують щороку його проводити. Серед них і уродженка Богданівки, доцент кафедри видавничої справи 
Міжнародного університету «Україна» Ніна Головченко, котра активно долучилася до медіа-забезпечення організації та проведення фестивалю, тепер публікує звіти у Інтернет-виданнях.
Почесним гостем свята була й уродженка Бобровицького району (нині проживає в Києві) поетеса, член Національної спілки письменників України Тетяна Череп-Пероганич. Від прочитаних нею віршів про події на Сході країни, що увійшли до нової збірки, навіть багато чоловіків сплакнули.
Приїхав з Танею у Богданівку і її чоловік Юрій, що теж забезпечував медійний супровід місцевого за організацією і всеукраїнського за значенням дійства.
Практично всі народні самодіяльні колективи виступали на високому рівні, були тепло зустрінуті глядачами. Море оплесків викликали й співуні з Козацького Бобровицького району, що вже протягом 35 років несуть у маси українську, автентичну пісню.
Виступаючі на сцені з подяками зверталися до керівників та активістів Богданівської громади, без зусиль яких і свята б не було. Вони не лише району, а й усій Україні продемонстрували, як треба плекати справжні таланти, славити істинних патріотів Вітчизни.
Одначе, на загальноукраїнському просторі те не побачать – не модна тема для столичних журналістів.
У кулуарах люди перемовлялися між собою, мовляв, от якби приїхала у село якась велика «шишка» чи грошовитий кандидат у народні депутати, тоді б і телекамери за ними наввипередки б прибігли.
Та, видно було з настроїв організаторів фестивалю, що не заради якогось піару стараються. Просто вони роблять те, що вкрай потрібно історії й сучасному простолюду. Бо той простолюд живе ще тими моральними цінностями, які їм заповіли діди-прадіди. Шкода, що цього не хочуть зрозуміти столичні поводирі, вони зайняті іншим: збагаченням на людському горі і самолюбуванням на телеекранах. Скільки їх уже «погоріло» на цьому, та в історії, видно, ще ой як багато недоумкуватих учнів!
Григорій Войток
