У 100 років читає газети без окулярів та цікавиться політикою
Прихід Нового 2018-го року для Миколи Пилиповича Гурина став ювілейним. Це його сотий новий рік. Попри те, що довгожитель ледь пересувається по хаті і недочуває, має відмінну пам’ять і гострий розум. А ще цікавиться політикою, любить бути в курсі всього, що відбувається в його рідній країні. Отож п’ять-шість газет, які передплачує дідусь, залюбки перечитує. Читає сторічний житель Кобижчі, що на Бобровиччині, без окулярів. І навіть за стіл не сідає, щоб перекусити, доки не ознайомиться з подіями останнього тижня. На перший погляд він дуже серйозний і це не дивно, адже Микола Пилипович полковник, бойовий і трудовий шлях якого, відзначений численними орденами і медалями. Та попри всю серйозність, старенький вміє дуже влучно жартувати.
- Онучко, візьми-но у шухлядці сіру папку, там моя автобіографія. А зверху у шафі зліва – фотографії, - вказує ювіляр. - Про кожну з них можу розповісти.
Микола Пилипович пам’ятає прізвища та імена всіх своїх побратимів. Знає у кого які були звання. Про кожен бій згадує, втираючи в зморщене чоло підступні сльози. Всі фотокартки підписані каліграфічним почерком.
- Я тоді не знав чи лишусь при пам’яті. Отож про все подбав, - ледь помітно посміхається ветеран.
Микола Пилипович любить порядок у всьому. Це підтверджує і його соціальний працівник Любов Лук’яненко.
«Принесу йому їжу, а він, мовляв, не став на стіл. Я ще не дочитав статтю. На обід ще не заслужив... Мені спочатку так дивно було, а потім я зрозуміла, що це у нього в характері – робити все по черзі, зважено, розсудливо, неквапливо. Коли поїсть, все по своїм місцям одразу розкладає. Таких чоловіків рідко зустрінеш. А наш Пилипович і в сто років усе під лінієчку любить...».
Попри те, що довгожитель тривалий час мешкав у столиці, доживати віку повернувся у рідне село, де народився, закінчив школу...
«У листопаді 1939-го року призвали в ряди Радянської армії. Направили у Подольське артилерійське училище. Після випуску, мене, молодого лейтенанта, відправили в Карело-Фінську PCP у 133-ій окремий протитанковий артдивізіон 71-ої стрілецької дивізії. В той час Радянський Союз воював з Фінляндією. Повідомлення про початок війни я почув на бойових позиціях. На території республіки було багато радянських таборів. Фіни відвоювали територію і випускали в'язнів, - згадує події 77-річної давнини ветеран. - Я тоді був командиром батареї. Ми йшли до Волхова і по дорозі бачили наших в'язнів, яких фіни повипускали з таборів. Тисячі людей: шкіра та кістки... Деякі не мали навіть сил рухатися. Вони сиділи при дорозі виснажені... Серед них були вже мертві, обгорілі до кісток, вони так і заклякли, сидячи. Серце розривалося, бо всі ми знали, як тоді людей судили. Це було моє перше страшне потрясіння на війні (витирає сльози – Авт.)».
А справжнє бойове хрещення Микола Пилипович пройшов у 1942-му році. Його згадує з особливим трепетом, бо саме тоді отримав орден «Червоної зірки» і звання капітана.
«Це було біля річки Чорної, Круглого гаю. Ми прорвали ворожу оборону. Було 150 гаубиць. Далі просувалися з боями до Курської дуги. Дорогою бачили поповнення. Піхоту кидали у бій навіть без гвинтівок. В той час, як у німців були кулемети. Мене милував Бог, бо я подумки постійно молився. Якось мені навіть віщий сон наснився. Ми форсували Дніпро і мали їхати тією дорогою, де вже пройшло багато людей і машин. Уві сні мені було попередження, мовляв, не йдіть тим шляхом. Та не міг же я про це командиру сказати. Тільки записав собі у щоденник, який і досі бережу. Таки поїхали... І підірвалися... Нас було в машині шестеро. Двоє загинуло, двоє померло від поранень. Я був поранений: роздробило ногу і щелепу. Весь у крові. Підлікувався і знову на війну. Дослужився до помічника начальника штабу артилерії дивізії. Пройшли всю Україну. Наш корпус направили на війну в Польщу. З Польщі ми пішли на Німеччину. Там я їздив на розвідувальному бронетранспортері, який дістався від союзників. На ньому і підірвався. Осколочне поранення очей, обличчя. В госпіталі мені сказали, що я народився у двох сорочках. Та Перемогу я таки зустрів у Берліні. Опісля ще певний час проходив службу в Радянських окупаційних військах».
Після війни Микола Пилипович служив у Прикарпатському військовому окрузі, потім працював у столиці. 
Поряд з ним завжди була його родина – дружина Ольга Захарівна, сини Юрій та Микола, донька Наталія. Повернувшись на малу Батьківщину у 1984 році, ветеран обзавівся господарством: кролі, кози, птиця. Поставив вулики. Порався на городі, і в саду. За президентства Леоніда Кучми отримав омріяне звання полковника. Ще років чотири тому довгожителя можна було побачити з сільськогосподарським інвентарем. Нині дідусь, аби не залежуватись тупає по двору, пересуваючись за допомогою спеціального ходунка. Дуже підкосило ветерана, коли злодії чотири роки тому поцупили з його шафи кітель з бойовими нагородами.
«Коли мене просили продати медалі, я завжди говорив – пам’ять не продається... Тому що добре пам’ятаю, якою ціною дісталася кожна відзнака. Тож їх нахабно вкрали, наплювавши на старого учасника бойових дій», - витирає заплакані очі дідусь.
Тепер лише документи нагадують про нагороди ветерана Великої Вітчизняної війни Миколи Гурина. А їх наш Герой заслужив багато. Орден Олександра Невського – ним нагороджували командний склад Червоної Армії. Три ордени Великої Вітчизняної війни, один першого і два другого ступенів. Ордени Червоної Зірки і Богдана Хмельницького. Медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Ленінграда», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною». Дві медалі Жукова. Польська медаль «За Одер, Нейсе, Балтику» і ряд ювілейних. Знак ветерана 71-ої девізії.
... Доля Миколи Пилиповича Гурина – як чорно-біла вишиванка. Та попри всі негаразди він любить людей і життя. Час від часу до ветерана навідуються сини. Доньку Наталію, піаністку від Бога, забрав страшний недуг. Дружина теж давно померла. Тож самотність сторічного дідуся нині скрашують улюблені газети, серед яких і наша «Чернігівщина».
Тож від усієї редакції, хоч із запізненням, але хочеться привітати ювіляра з 100-річчям. Побажати йому здоров’я та благополуччя. І низенько вклонитися та подякувати за мир і свободу, подаровану не одному поколінню...
Сніжана БОЖОК, фото автора та з архіву Миколи Гурина
