Тетяна Лукаш: «Найболючіше – коли помирають
ні в чому не винні діти»
Завідувачка відділення екстреної медичної допомоги (приймально-діагностичне відділення) Чернігівської обласної лікарні Тетяна Лукаш ввесь час, поки на Чернігівщині велися бойові дії, жила і працювала в лікарні. За цей час жінці довелося багато чого побачити і багато чого переосмислити. Проте вона ніколи не втрачала віру в перемогу, віру у свій колектив, віру у те, що все буде добре. Але лікарка так і не звикла до того, що від тієї жорстокої війни помирають люди.
«24 лютого нас всіх зібрали на роботу за сигналом тривоги, бо почалася війна. Відчуття було, що потрібно організовувати роботу колективу в новому напрямку, але що це буде – ніхто до кінця не розумів, – згадує Тетяна Лукаш. – У мене в душі була тривога, але не за себе, а в цілому за лікарню, за військових, за мирних жителів. І коли в першій половині дня почали доставляти поранених, ось тоді чітко прийшло розуміння, що це буде військова медицина, будуть важкі поранені прямісінько з поля бою. Фактично за кілометр від нашої лікарні була перша лінія фронту. Звідти до нас везли поранених – це Новоселівка, Рівнопілля, Халявин. А ще з усіх районів міста Чернігова, де були бомбардування і обстріли, привозили цивільних. Та взагалі, 24 лютого – це був початок, ще було багато питань, на які ми у ході роботи знаходили відповіді».
Боятися просто не було часу
Лікарка каже, що за півтора місяці облоги Чернігова вона пережила різні емоції: і біль, і смуток, і радість, і навіть піднесення, але не страх.
«У мене не було страху, бо не було часу боятися, – говорить лікарка. – Розумієте, потерпілі надходили і надходили. Їх привозили до приймального, і надалі ми мали швидко перекладати на каталку, визначити, при свідомості він чи ні, яка кровотеча, які поранення... Уявіть момент, коли йде обстріл міста. У нас на першому поверсі вилітають вікна, хтось біжить у підвал, але тут під’їздить військовий «КрАЗ» із шістьма пораненими, яким терміново потрібна допомога. І тоді ні про що не думаєш. Хапаєш каталку, пораненого і намагаєшся якнайшвидше допомогти.
Адже більшість поранень були такі, що час ішов на хвилини. Єдине, чого я трохи побоювалася і з чим я взагалі не хотіла товаришувати, так це зі зброєю, але довелося. Оскільки багато військових потрапляли до нас прямісінько з поля бою, і вони були у повному обмундируванні. Це каска, бронежилет, розгрузки, зброя, гранати, магазини, набої. Довелося обладнати цілу кімнату під ці речі і приймати їх у кожного під опис. І займалася цим я. Вже коли хлопців виписували чи відправляли на евакуацію, приїздило їх керівництво і забирало все це, або ж самі бійці забирали».
Після операції рвались у бій
«Мене весь час захоплювали наші військові. Більшість пацієнтів, які мали не занадто тяжкі поранення, поверталися назад у стрій воювати, – розповідає пані Тетяна. – І навіть із тяжкими все одно просилися назад, до своїх. Пам’ятаю, доставили до нас молодого хлопчину, 22 роки. У нього було осколкове поранення: роздроблена кістка, розірвані вени і артерії, розірвані нервові пучки. Його прооперували травматологи разом із судинним хірургом. Коли він отямився, я віддаю йому особисті речі і питаю, як він почувається. У відповідь хлопчина каже, що трошки полежить – і відразу до своїх хлопців. Розумієте, у всіх поранених військових була одна думка – швидше б у бій. Коли в нас був перший етап евакуації, коли хворих забирали на подальше лікування в військові госпіталі, то була частина солдат, які мали не дуже важкі поранення і відмовилися від евакуації. Вони повернулися знову в стрій, захищати нас із вами».
Така мотивація військових надихала і стимулювала лікарів працювати. Більше того, навіть у воєнний час хлопці-захисники Чернігова зуміли привітати лікарів і з жіночим днем.
«На 8 березня військові зробили нам величезний сюрприз, – з посмішкою згадує жінка. – Приїхали до нас із купою тюльпанів. Тут війна за вікном, а у нас квіти. Це дуже розчулило і було дуже приємно».
Хворих евакуювали вночі
У Чернігівській обласній лікарні поранені отримували всю необхідну медичну допомогу на першому етапі лікування. А для подальшої реабілітації їх намагалися евакуювати з Чернігова. Робили це зазвичай вночі і коли військові давали дозвіл, бо автомобільний міст постійно обстрілювався ворожими силами.
«Дуже емоційно ми всі переживали евакуацію наших хворих, – говорить Тетяна Лукаш. – Це такі відчуття, яких не було ні в кого. За законами військового часу, ніхто про це не знав. Нас і військових попереджали в крайній момент. Ми знали, що вона планується, готували всі необхідні документи, але не знали, коли саме. Пам’ятаю, дівчата мої (медсестри і санітарки, – Авт.) готували кожному окремо сухпайок. І ця їжа була скроплена їхніми сльозами і пересипана молитвою, щоб хлопці доїхали живі і в подальшому успішно пройшли реабілітацію. Перша евакуація була о 3.45 ранку. Як зараз пам’ятаю ту ніч і великий повний місяць на небі. У нас були тоді на евакуацію і сидячі, і лежачі, були такі, що зовсім не могли пересуватися. Військові дали команду, ми відразу всіх завантажили в машину, і хлопці поїхали. Проводжали їх усі: і лікарі, і сестрички, і санітарки. Плакали хлопці, плакали ми. Переживали за них, але хотілося, щоб вони отримували те лікування, яке їм необхідне у відновлювальний період. Бо операція і перев’язки надавалися в нашому закладі, а далі у багатьох тривала реабілітація. Слава Богу, всі доїхали».
Вражали і травми, і кількість потерпілих
Оскільки наростала інтенсивність бойових дій, то наростала і інтенсивність надходження поранених до лікарні. Лікарям одразу потрібно було згадувати, що таке медичне сортування, і швидко приймати рішення. А шлях від приймального відділення до операційних був вимащений кров’ю поранених. Між собою лікарі так і називають цей відрізок – «дорогою крові».
«Кількість хворих, які надходили, невпинно зростала. Спершу це були лише військові з різними пораненнями: мінні вибухові травми, пошкодження кінцівки, осколкові поранення грудної порожнини, черевної порожнини, опіки, поєднані травми, і ось тут вражало все. Навіть ми, медики, з таким не стикалися досі, – з сумом згадує Тетяна Миколаївна. – А коли за одну годину доставили понад 50 потерпілих з району «Мегацентру» і «Градецького», коли на житловий будинок на Чорновола скинули авіабомби, то просто в приймальному був розгорнутий сортувальний майданчик. І за той короткий шлях від приймального відділення до операційної, до перев’язувальної, ми визначали, яке поранення, який фахівець потрібен. Бо спеціалісти – хірург, нейрохірург, торакальний хірург – уже були в операційній з операційними бригадами і анестезіологами. І мої дівчатка підіймали цих хворих на ношах. Ми прямісінько на ходу записували всі дані бійця, якщо той був притомний, тут-таки тактичними ножицями розрізали штани, різали бушлат, знімали все обмундирування. І все це – прямо по дорозі до операційної. Адже ми не мали права втрачати ані хвилини, щоб врятувати пораненим життя. Адже поранення були страшні, дуже багато було з відірваними кінцівками. Та наші військові – молодці, вони в такий час і з важкими пораненнями ще й нас підбадьорювали. Був такий випадок: піднімали ми в операційну на ношах військового з відірваною кінцівкою. Медсестрички на ходу тактичними ножицями розрізають на ньому одяг, забираємо всі цінні речі і записуємо дані, а він в цей час співає гімн України. Та так голосно. Уявіть, яка сила духу і який патріотизм у наших військових.
Загалом за час військової агресії росії до нас було доставлено понад тисячу потерпілих. Важко сказати, які поранення, які травми нас вражали. Адже в цій війні застосовується різна страшна зброя, зокрема заборонені касетні бомби. І такі речі діставали з понівечених кінцівок, розірваних легень, розірваної печінки, кишківника… Дуже важко було, коли доставляли діток, які зазнавали травм від постійних ворожих обстрілів Чернігова. Був такий випадок: одна карета «швидкої» доставила матір, інша – дитину. І мати побачила сина, лиш сказала: «Синок..» – і втратила свідомість. Ми маму підіймаємо в одну операційну, а сина – в іншу. І в той момент, як ми його підіймаємо, ми розуміємо, що в дитини травма, несумісна з життям. Та все одно кидаються всі ресурси, щоб врятувати це янголятко, але… на жаль, не вдалося. Загалом у нас померло двоє діток від отриманих травм. Болить однаково і за дітей, і за військових, і за цивільних людей, яких, на жаль, теж надходило чимало. Люди були змушені стояти в чергах по хліб, по воду. І саме там їх заставали ворожі кулі, ракети і бомби. Таких людей доставляли до нас – інколи, на жаль, без ознак життя. Дуже важко було, коли приходили мами воїнів-синів, які загинули. Ми намагалися розділити з ними їхнє горе, але це нікому не під силу, бо воно дуже велике».
Пишаюсь нашими військовими
«За війну мене розпирала гордість за патріотизм і за вмотивованість наших хлопців-військових, – говорить лікарка. – Чесно. От настільки вони прагнули перемоги і відігнати русню від нашого міста і з нашої держави. Вони казали завжди: ви – тут, а ми – там. І це надихало нас, медиків, робити ще більше, ніж робимо. Бо було відчуття, що ми дійсно під захистом. І коли ми знали, скільки знищено ворога, скільки знищено його техніки, що ворога не пустили в Чернігів… За це не просто доземний уклін, за це частинка серця віддається в подяку нашим захисникам».
Тетяна Миколаївна каже, що мала змогу виїхати, але навіть не думала про це.
«Я мала кілька можливостей поїхати за кордон, але для мене не стояло взагалі питання виїзду з міста і тим паче з країни, – говорить пані Тетяна. – Моє внутрішнє «я» цього не сприймало. Я народилась в Україні, я навчалась у незалежній, вільній Україні, і мій обов’язок – продовжувати розвивати її, розбудовувати, і хоч маленький, але зробити свій вклад. І я вірю, що ми переможемо і вистоїмо».
Неймовірно мужній персонал
«За час війни увесь наш колектив став мужньою дружньою сім’єю. Це і санітарки, і медсестри, і лікарі, і інтерни, і всі колеги, які були поряд щодня і працювали, як годинниковий механізм, – говорить Тетяна Лукаш. – Дуже хочу відзначити роботу середнього і молодшого персоналу. Вони молодці, правда. Перші декілька днів ми мали десь по три години відпочинку, і все. Постійно прибували поранені. Їх доставляли різним транспортом: «швидкі», цивільні машини, бойові машини, машини тероборони… І чим швидше ми їх прийняли, визначили, який вид травми і куди людина госпіталізується, тим швидше поранені отримали необхідну допомогу. І це все робили наші дівчатка-медсестри. Незважаючи на те, що вони тендітні, худенькі, переносили поранених, підіймали їх на ношах в операційні. Я поважаю всіх своїх дівчат, але після їхньої героїчної роботи – шана їм і безмежна вдячність».
Медпрацівники лишали своїх дітей на родичів або ж забирали з собою в лікарню.
Швидкий перекус у хвилинки спокою
«У підвалі нашої лікарні жили діти працівників, – розповідає Тетяна Миколаївна. – Був такий міні-садочок. Найменшому було, здається, чотири роки, і хтось із дорослих мав з ними лишатися. Адже велися постійні обстріли, і дітям самим було страшно. Були старші діти, яким набридало сидіти постійно в підвалі, і вони хотіли нам допомагати. І вони таки швидко знайшли для себе роботу. Коли бійці були по палатах після операцій, їм потрібно було рознести і щітку зубну, і пасту, і туалетний папір, і чашки, і воду. І діти все це робили, чим дуже допомагали нам. Окрім того, розносили фрукти, печиво, солодощі, які привозили волонтери. Співали з бійцями, допомагали їм зарядити телефон, бо світла не було і потрібно було від генератора заряджати».
Починаєш цінувати блага
Війна змусила усіх нас подивитися по-іншому на зовсім звичні речі. Адже відсутність води, тепла і світла більшу частину блокади ускладнювали і так непросте життя містян.
«Тепла не стало одразу, і ми до цього звикли, прилаштувалися так працювати, – згадує лікарка. – А коли пропало світло і вода, то вся робота медиків дуже ускладнилася. Це ж хірургія, має бути стерильність, первинна обробка. Але нічого, керівництво нашого закладу швидко все організувало. Приїздив п’ятитонний водовоз, усі набирали воду у відра, пластикові каністри, пляшки, у всі можливі ємності, і робили запаси. Носили всі, і це було абсолютна норма. А було, приходить бабуся, яка живе у сусідньому будинку і просить воду. І ти розумієш, що в неї немає води, щоб навіть запити ліки. Тому ми ділилися водою і з такими людьми. Медицина – це ж не тільки лікувати, а й в цілому допомагати людям.
Для усіх потреб гріли воду на польовій кухні. А в приймальному у нас завжди стояли відра з дезрозчином, з яких ми просто проливали каталки від крові. Були такі дні, коли просто зливаєш водою і змиваєш ту кров».
Війна змусила змінити імідж
«За війну сформувалися вміння дуже швидко приймати рішення і по максимуму використовувати вільні хвилинки, – говорить Тетяна Миколаївна. – Я навчилася пити гарячий чай – до війни пила лише теплий. Теж саме і відпочинок: у години, виділені на це, потрібно було відпочити, бо зміни працювали чітко за графіком. Тож спали по три-чотири години на цьому дивані. Причому на правому боці, до дверей, щоб за потреби швидше вийти».
А ще Тетяна Миколаївна під час війни обрізала своє гарне довге волосся. Бо ж дуже важко в тих умовах було за ним доглядати.
«Волосся потрібно мити, укладати його, доглядати, а такої змоги не було, – згадує лікарка. – Довелося відрізати. Якось усі хлопці дружно поголились, і я вирішила теж зробити «оновлення»: тактичними ножицями наш хірург зробив мені каре».
У свою квартиру, яка, на щастя, вціліла, Тетяна Миколаївна повернулася лише декілька тижнів тому. На Великдень їздила у Сосницю – до мами, яка весь цей час переживала за свою донечку.
«Зайшовши в квартиру, зупинила свій погляд на календарі, а на ньому – 24 лютого. Не замислюючись, зірвала аркуші усіх цих страшних днів. Побачивши маму, я пережила такі емоції, яких, мабуть, за 36 років свого життя не переживала, – говорить лікарка. – Плакали і мама, і я. Раділи, що ми зустрілись, бо інколи були моменти, що я думала – все».
Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото героїні
