КУТОЧКИ ЧЕРНІГІВЩИНИ
Станція Сорокошичі. Кінцева
Так історично склалося, що людям, які жили на території вздовж та недалеко від сучасного лівого берега Київського водосховища, переселення неначе на роду написано.
Під час створення у середині минулого століття військового полігону «Десна», що у Козелецькому районі, з місць свого постійного проживання були виселені мешканці п’ятьох сіл, зокрема Потебньової Гути, а самі населені пункти зникли, ніби й не було.
Створення у 1965 році Київського водосховища спричинило затоплення (з попереднім відселенням) ще декількох сіл. Серед них Старий Глибів, Окунинів, Малий Глибів, Ошитки та величезне село Сорокошичі.
– Була в Сорокошичах і сільська рада, і лікарня, і школа-десятирічка, і величезні ферми, у яких налічувались тисячі голів корів та свиней, – згадує пані Ніна, жителька хутора Поле, що у кількох кілометрах від колишніх Сорокошичів. Хутір стоїть на околиці села Тужар, якщо їхати у бік колишніх Сорокошич, однак на сучасних картах саме він чомусь названий Сорокошичами.
За даними Міністерства внутрішніх справ Російської імперії, у 1859 році у казенному селі Сорокошичі, центрі Сорокошицької волості Остерського повіту Чернігівської губернії, мешкало 1154 особи. У 1917 році село продовжувало бути центром однойменної волості, що включала до свого складу села Сорокошичі, Сивки, Старий Глибів, Косачівка, а також присілки (російською – «деревни»): Васильова Гута, Новий Глибів, Окунинів та хутір Тужар.
Так сталося, що після створення водосховища більша частина тодішньої території села Сорокошичі все ж таки виявилася не затопленою. Але під час зародження водойми підступаюча вода усіх лякала і змушувала переїздити.
– Кожного року води прибувало все більше й більше, – згадує пані Ніна, якій на той момент було близько 18 років. Щоправда, спогади вона наводить не власні, а переказує чоловічі – корінного сорокошичця, переселенця. Мала батьківщина пані Ніни – хутір Бір, що кілометрів за 15 південніше Поля. За її словами, родини з ближчих до Дніпра хат виселилися першими, а інші сподівалися залишитися. Ніхто не хотів зриватися з місця. Проте нова весна приносила воду і до їхніх хат – селяни почали думати, що водою накриє село повністю.
Нині на тому місті нічого, окрім кількох недорозібраних сільгоспбудівель, не говорить про існування колись великого села. Все заросло деревами та кущами, більшість з яких явно річкового походження, а частина площ зайнята рибальськими базами. Для них тут справжній рай: десятки різноманітних ставків – неначе «сінці» перед входом у справжню водяну «хату» – водосховище.
До нинішнього села Сорокошичі нема асфальту: у часи його розквіту таким покриттям села ще не балували. Асфальт закінчується біля хутора Поле та є частиною дороги, що з’єднує із трасою «Чернігів – Десна – Київ» села Лошакова Гута, Косачівка та Тужар.
Від Поля починається ґрунтовка, яка під самісіньким лісом роздвоюється: один шлях – до лісу, де під соснами мешкають близько 40 справжніх сорокошичців, а інша – ліворуч, до водосховища, де раніше й знаходилася основна частина могутнього села.
У нинішніх (принаймні, за картою) Сорокашичах, тобто на хуторі Поле, всього чотири жителі – кожен у власному дворі: дві 67-річні Ніни, 82-річна Віра та 
– Держава всіляко допомагала переселенцям, – згадує інша «польова» Ніна, яка народилася й росла у Сорокошичах, а в часи підтоплення переїхала з батьками на хутір Поле. – Звісно, всі розбирали свої домівки, перевозили й будували у тих селах, де їм хотілося і де попередньо вони облюбували місце. Кожному безкоштовно надавали машину, щоб могли будинок і речі перевезти, допомагали лісом для будівництва та грішми. Але тоді ніхто цьому не радів: доводилося усе кидати, лишати місце, де жили діди й прадіди... Люди думали, що це кінець світу.
І роз’їхалися сорокошичці хто куди. Чимало розселилися у ближніх селах, зокрема у Тужарі, що зовсім поруч. Тут сорокошичців і досі продовжують називати переселенцями, незважаючи, що минуло майже 50 років. І визначити їхні хати просто: з одного боку дороги, що проходить крізь село, живуть місцеві, з іншого – переселенці.
Інші мешканці села Сорокошичі та їх нащадки тепер живуть навколо Козельця та Остра, а багато й таких, що оселилися ближче до обласного центру.
– Багато наших оселилися поблизу Чернігова – в Улянівці, Брусилові тощо, – повідомляє уродженка Сорокошичів пані Ніна. – У них зараз є водопостачання й газ, а до нас навіть автобус не ходить. Тоді й не думалося, що колись ми, які залишились майже вдома, будемо їм заздрити.
Переселенців на хуторі Поле було близько півсотні дворів.
– Страху підступаючої води тоді вже не було, – згадує «бірчанка» Ніна. – Після запуску гідроелектростанції вода дещо відступила і її рівень стабілізувався. Проте іноді дещо ніяково було, що після приїзду сили-силенної людей почали ми жити у більш тісній компанії. Одначе молоді ми були, веселі, та й робота забирала майже весь час.
Через 20 років після переселення прийшло до «полян» більше лихо, аніж до того вважали водосховище. Аварія на розташованій всього за 30 кілометрів від хутору Чорнобильській атомній електростанції поставила місцевих жителів перед фактом нового переселення. Цього разу часу на розбір та перевезення будинків не було: встигли зібрати тільки речі першої необхідності (все інше майно треба було лишити без надії на повернення) і чекати на від’їзд…
Його призначили на 5 травня, на 10-й день після аварії. Всі наявні «поляни» нервово сиділи на валізах, як раптом – відбій: переселення не буде. Повідомили, буцімто вітер почав віяти в інший бік, що й врятувало селян від третього переселення.
Семен СОКИРА, фото автора
