Слід Бізона
Позивний Бізон дістався Олексію від батька, якого так прозвали за спортивні перемоги на борцівському килимі. Молодий командир з честю виправдав бізонівську силу та міць, тільки вже не в спортивному поєдинку, а на полі бою… Його військова доля типова для таких, як він: народився в одному регіоні країни – на Черкащині, вчився в іншому – свідомо вирішив стати військовим і вступив у 2006 році до Військового інституту при Національному університеті «Львівська політехніка» (нині це академія Сухопутних військ ЗС України). Служити ж випало у І окремій Гвардійській танковій бригаді, що дислокується на Чернігівщині. Тут починав з командира взводу. А от воювати довелося на Донбасі вже командиром роти.
– У вересні 2014 року під час передислокації підрозділу по дорозі із Сумщини на Харківщину нам надійшов наказ вирушити в зону АТО, – згадує Олексій Вікторович. – Вже з 1 жовтня підрозділ у складі 13 танків – двох «Булатів», п’яти Т-64БВ та решти Т-64Б1 без динамічного захисту зайняв позиції поблизу Донецького аеропорту та селища Піски, що за три кілометри від літовища, а також на блокпостах неподалік Авдіївки.
Усі завдання, поставлені екіпажам тоді ще старшого лейтенанта Олексія Лисиченка, були пов’язані з ризиком для життя. В основному забезпечували коридор для наших військ у зону Донецького аеропорту, який на той час знаходився у так званій підкові, тобто оточений ворогом не повністю. Із частково вцілілого з початку війни залишилися термінали, злітна смуга та кілька господарчих будівель: пасажирські літаки та інша техніка зруйновані. Словом, одні руїни. Та все ж ворог щодня і щоночі намагався захопити цей важливий для нього як у стратегічному, так і в політичному плані об’єкт. Для цього сепаратисти не шкодували ані ракет, ані снарядів, ані куль: обстріли не припинялися ні на мить.
– Врізався в пам’ять перший бій, – продовжує Бізон. – Екіпаж Т-64БВ у складі мене, як командира, навідника старшого сержанта Дорошенка та механіка-водія солдата Грицика вирушив під стіни старого терміналу. Разом з нашим танком на виконання завдання, а саме знищення вогневої позиції ворога, виїхали ще кілька БТРів. Прицільно знищили осередок ведення активного вогню. Розвернулися, аби відійти в укриття. І тут один із БТРів заглух на злітній смузі. Його негайно потрібно було прикрити.
Під обстрілами Бізон віддає наказ екіпажу повертатися. А в радіоефірі чує попередження: «Вам назустріч рухається чимала кількість броньованої техніки. Повертайтеся!». Попереду будівля колишнього пожежного депо. Там явно засіла диверсійно-розвідувальна група ворога, яка намагалася підбити наш танк з протитанкового озброєння – кожне його попадання в броню здригало важку машину. Екіпажу Лисиченка вдалося на великій швидкості вести вогонь і знищити вщент засідку окупантів.
– Вороги атакували нас часто, але їх ми відбивали і танки підбивали, й не лише мій екіпаж, але й інші, – каже командир танкової роти. – Якось наша колона потрапила у засідку. Я йшов попереду на Т-64БМ «Булат». На шляху колони ворог виставив більше десятка протитанкових ракетних систем. Одна з ракет влучила в мій танк. Двигун замовк і більше не хотів працювати. Навідник у аварійному режимі відстріляв увесь боєкомплект. Екіпажу нічого не залишалося, як покинути машину на злітній смузі. Виявилося, що неподалік від нас сепори підстрелили ще й один із наших БМП. Ми кинулися на допомогу побратима з 93-ї бригади. З екіпажу бойової машини піхоти молодший сержант Євген Савченко до цього часу вважається зниклим безвісти. Ходить багато версій про його таємниче зникнення, але я не хочу їх коментувати. У тому бою я бачив, як горів ще один танк. Його важко пораненим бійцям вдалося врятуватися, але один від ран пізніше помер. А наш «Булат» так і залишився до цього часу на злітній смузі аеропорту.
В одному з боїв командира танкової роти Бізона була тяжко поранено. Він разом з товаришами по зброї під час масованого обстрілу з боку противника біг на допомогу пораненим товаришам із вже згаданої сусідньої 93-ї бригади. Позаду розірвався снаряд. На щастя далеко – вибухова хвиля не дісталася Олексія Лисиченка, а ось три осколки його наздогнали. Один вп‘явся в ліву ногу, другий – під ліву лопатку, а третій мало не відірвав пальці лівої руки: врятувала тактична рукавичка. Рацію, яка саме була в цій руці, відкинуло на метрів з десять. Стікаючого кров‘ю Бізона врятували друзі. Доправили до Дніпропетровського шпиталю. А звідти через два дні до Чернігівського. Він вийшов на службу ще з апаратом для правильного зростання кісток на руці. Відмовився, навіть, від реабілітації після лікування. Скажіть, чим не Бізон.
Ще в АТО він дізнався, що дружина Наталія народила йому молодшу донечку – Вікторію. Наступного місяця їй виповниться два роки. Це – справжня втіха і розрада не тільки для батьків, а й для чотирирічної старшенької донечки Олександри.
Ви знаєте, дивно, але мені після війни зовсім нічого не сниться. Може воно й до кращого, бо не знаю, що зі мною й було, якби жахливі кадри з війни спливали не лише перед очима, а ще уві сні.
Андрій ДИМИЧ,
т. в. о. прес-офіцера І окремої Гвардійської танкової бригади
Фото із фронтового альбому Бізона
