Сама на все село
Жилин Млинок з усіх боків охороняє ліс, а поміж хат протікає дві річки – Гнилуша і Вир. Мальовнича природа, тиша та спокій. Колись давно тут жив пан Жилин, і на тому місці, де розходяться річки, стояв водяний млин. Саме на честь того пана та млина назвали село.
Проходячи безлюдною засніженою вулицею, тепер і не скажеш, що якихось 30 років тому тут вирувало життя. Був свій колгосп, клуб, магазин, одним словом все, що потрібно селянам. Та поступово старі люди вмирали, а молоді, виїхавши в місто, не поверталися.
Тепер Жилин Млинок цікавить лишень дачників, які приїжджають сюди влітку. А ще - диких звірів. В інший час хати стоять пустками. Вітер завиває, а на снігу лише сліди звірів. Ні душі навколо. І серед цих спорожнілих осель сховалася хатинка Ганни Потапенко – єдиної берегині рідного села.
…Назустріч нам з двору баби Ганни вибігає пес Дік. Гучним гавканням сповіщає про гостей свою господиню. А вона з усмішкою зустрічає, бо люди тут – 
«Добре, що зараз оці телефони придумали, – каже баба Ганна. – Поговорю зі всіма своїми рідними – і наче не сама. То раніше, пам’ятаю, щоб кудись зателефонувати, потрібно було йти до сільради. Тепер сидиш дома – і з усіма зв'язок маєш. Три дні тому у мене був День народження, так онука з Іспанії по телефону вітала!».
Магазину в селі немає, навіть пересувна крамниця ніколи не приїздить. Тому по продукти потрібно йти понад 6 кілометрів у сусідні Білики. Колись ходила, тепер ноги болять. Ото й чекає, поки дочка, яка живе в Острі, привезе все необхідне. Коли взимку замітає, то бабуся по декілька днів не виходить зі свого двору. Топить грубку і піч.
«Ще років сім тому ходила до магазину в сусіднє село, – розповідає. – Тепер сили бракує. Дочка з Остра привозить і харчі, і медикаменти. Тут ще один чоловік час від часу живе. Коли йде в магазин, то може й мені купити, що треба. Буханки хліба мені вистачає не на один день. Буває, захочеться чогось смачненького, та ніде взяти . Коли внук гостює, то попросить морозива чи ще що, а мені й купити нема де. Взимку, коли замете й дочка не може доїхати, то я піч топлю та хліб сама печу. Ось як сьогодні. Збиралася приїхати, але ж по такій дорозі не доїдеш. Адже вона на велосипеді з Остра їде, або на скутері».
Ще минулого року баба Ганна тримала козу, а тепер лише бджілки залишилися.
«Колись велике господарство було у мене, – згадує жінка. – Потім був час, коли кіз тримала. Та важко тепер ходити за ними. От і нікого, окрім котів і собаки, не маю. І ще дівчата мої бджіл завели, так за вуликами дивлюся. Ось і все моє господарство».
Усе життя в роботі
Ганна Іллівна родом із Соколівки Козелецького району, а в 60-х роках разом із сім’єю і старшою сестрою купила тут хату і переїхала. Життя було важким. Злиденне, голодне дитинство. Раннє заміжжя також щастя не принесло, окрім трьох доньок. Чоловік постійно пив, а їй доводилося тяжко працювати. Вставала о четвертій ранку, а лягала опівночі.
«В дитинстві ми жили дуже бідно, – зі сльозами на очах згадує пані Ганна. – Мати сама трьох дітей піднімала, бо батько ще до війни поїхав на заробітки і пропав безвісти. Бувало, що й їсти не було чого. Я до сьомого класу, поки не пішла телят в колгосп пасти, не знала, що таке гроші та хліб. 
Бабуся Ганна має 35 років стажу, а от пенсію отримує мізерну – 1600 гривень. І це після такого розрекламованого урядом підвищення.
«Не заслужила, виходить, я, – обурюється пані Ганна. – Коли виходила на пенсію, взагалі 600 гривень отримувала. Потім потроху збільшували. Минулого року по всіх телеканалах говорили про підвищення пенсій. Сподівалася, хоч тепер про нас, пенсіонерів, подумали – та де там! Не знаю, може, кому там тисячі подобавляли – мені лише 130 гривень. Отаке підвищення!»
Читати хоче, та нічого
Любить Ганна Іллівна читати. От тільки нема чого, бо поштарка до неї не ходить, тому й періодику бабуся вже давно не передплачує. Пошта вже не доставляє газети в такі малонаселені хутори. І навряд чи з її реформуванням щось зміниться. Хвальковиті заяви зв’язківців про те, що як не зможуть проїхати на машині – попливуть на човні, аби тільки доставити газети і листи до адресатів, – навряд чи справдяться.
«Читати я люблю, – розповідає Ганна Іллівна. – Дочка привезе різних журналів та газет, то я за декілька днів перечитаю, а потім і по другому, і по третьому разу перечитую. Аби букв не забути (сміється, – Авт.). Дуже хочу газети читати, та передплачувати немає сенсу, бо до мене поштарка їх не принесе. Вночі, буває, прокинуся і лежу. Телевізор не вмикаю, почитала б чого – так все перечитане. Ви коли про мене напишете, пришліть рекомендованим листом газету – тоді, може, й доставлять».
Навпроти бабусиного двору протікає річка. Є навіть свердловина і насосна станція, яка доставляє воду прямо до хати. Та тільки пити її вона не може.
«З водою є проблеми, бо в нас вона непридатна для пиття, – каже бабуся. – Дочка приїздить, бере пластикові пляшки і йде на край села до криниці. Тільки там у нас хороша вода. А та, що в дворі, – технічна. У ній навіть котам та собаці їсти не варю. Старша дочка возила в Київ на перевірку, так показало високий вміст заліза».
Річка маленька, а риби багато
«Влітку людей у нас чимало буває. А рибалок стільки, що й берега не видно, як посядуть, – продовжує баба Ганна. – Дарма, що річка невелика, а риби тут повно. Приїздять сюди щороку рибалки, у палатках ночують. Коли мій дід був живий, то також рибу ловив. Кожну зиму на печі по чотири мішки сушеної стояло. Коли помер, то дівчата мої почали ловити. Приїдуть літом у відпустку, то 
І в такій глушині злодії ходять
«Не страшно? – запитую у Ганни Іллівни. – Адже кругом порожні хати, ліс та річка».
«Та по-різному буває, – відповідає. – Це взимку тут нікого немає, а влітку повне село київських дачників наїде. І хоч вони зі мною не спілкуються, та все одно вже не сама. А взимку, коли отак замете, як сьогодні, – нуднувато. Хочеться і поговорити з людьми, а немає з ким. Чужих же тут побачиш рідко, та й то одні злодії. Ми хоч і далеко живемо, але повно всяких тут ходить. Не раз у мене курей та гусей крали. Встаєш вранці – пустий хлів. І шукай вітру в полі… Добре, хоч сама жива лишилася. Коли темнішає, я світло намагаюся менше вмикати, щоб як хто й зайде до села, то не бачили, що тут хтось живе».
Та незважаючи на це, зі свого мальовничого і милого душі села Ганна Іллівна їхати нікуди не збирається.
«Дочка не раз хотіла до себе забрати, та куди я поїду, – каже жінка. – Тут мій дім!»
Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото автора
