ОСОБИСТІСТЬ
Повсталі з попелу: «Друга дика дивізія»
(Продовження статті «Ви чували про Ромашку, про Тютюнника, Махно?». Початок у №25)
У 1920-му році влада більшовиків на Бобровиччині була хиткою, а у рідній для отамана Демида Ромашки Ярославці діяло селянське самоуправління. Тактика повстанців дозволяла їм ефективно протистояти окремим більшовицьким загонам, тож більшість населених пунктів не були підвладні окупантам. Стан справ на південному заході Чернігівської губернії настільки стривожив «червоних», що вони кинули на організованих селян регулярні війська, в тому числі сумнозвісну Башкирську дивізію.
Тактику повстанців отамана Демида Ромашки описано у книзі місцевого краєзнавця Володимира Гузія «Золота очеретина».
«Цьому рухові властива партизанська тактика лісової війни, зв’язки з петлюрівським керівництвом, сувора дисципліна» – пише краєзнавець, посилаючись на тодішні радянські документи. – Сферою впливу отамана Ромашки стали сучасні Козелецький, Бобровицький та Броварський райони. У нашому краї це – Бровари, Гоголів, Русанів, Мокрець».
У 1920 році більшовицькі газети писали, що «ромашківців багато, діють вони підпільно, як махновці».
«Стан серйозний, сил для боротьби немає. Гасло банди «В єднанні українців – сила», – повідомляв інформаційно-інструкторський відділ Народного Комісаріату Внутрішніх Справ у серпні-жовтні того ж року.
З документів Надзвичайної Комісії: «Ромашка підтримував таємний зв’язок із Петлюрою, хоча повстанці його загону, ведучи боротьбу з Червоною армією, не визнавали Петлюри, відмовляючись від переговорів з ним».
Авторитет ромашківців серед місцевого селянства неабияк турбував червоних, тож вони взялися за контрагітацію. Ось один із прикладів більшовицької агітації проти повстанців, написаний невідомим автором у 1920 році. Вірш «Куркуль та бандит» яскраво розкриває серйозність персони Демида Ромашки, якого більшовики ставлять в один ряд із Петлюрою та Махном.
«Куркуль та бандит»
«Нишком втік із фронту Кунда
(Власну шкуру рятував)
І до рідної оселі
Між знайомих завітав.
По селу пустили чутку:
– Кунда знову є в селі!
І по всій великій хаті
Натиснулись куркулі.
– «Слухай, Дмитре, роскажи нам,
Як ти з війська втік до дому
І на відповідь не влучив
До лабет начальству свому?
Ти не чув про наше горе?
«Глитаями нас узвали,
За земельку глитаям,
Що діди нам понадбали.
Землю нашу відбирають,
Роздають голоті всякій;
Нам самим вже скоро нігде
Буде вигнати коняки.
Забирають хліб з комори
І до міста геть вивозять;
Голоштанники жирують,
Заможненькі ж сумно ходять.
Роскажи доладно, Дмитре,
Як нам буть при сій нагоді
І чи довго ся голота
Буде нас тримати в шкоді?»
Відкопилив Кунда губи
(Аж блищить від сала морда),
До глитайського натовпу
Він повів промову згорда.
– «Що такеє?… Комуністи
Тут наводять вам руїну?
Комісари та чекисти
Баламутять Україну?
Ми їх знаєм! Наші батьки,
Наші славні отамани,
По весні, набравши сили,
Зададуть їм прочухани!
Ви чували про Ромашку,
Про Тютюнника, Махно?
Ми зійдемся всі докупи
І стоятимем в одно.
Ми на теє партизани,
Щоб зібравши багачів,
Бити наволоч радянську –
Комісарів та жидів!
Ми покажем їм розкладки,
Заженем у землю всіх!
Комуністів тут сволота
Розвела, немов на сміх!
Ми від клятих коммуністів
По яругам та корчам,
З фронту сотнями втікаєм
Та змовляємося там!
Ні, сусідоньки, не буде
Більшовицького ладу,
Тільки ви допоможіть нам
Разом знищити біду!
Тут ось землю одбирають,
Роздають її ланцям;
Всіх грабують, розбивають;
Добре се терпіти вам?
Коли вам погано – дайте
Нам до гурту гроші й хліб,
Притуліте та сховайте,
Аби з нас ніхто не гиб.
Ми тоді за вас горою,
Бий коммуну, бий жидів,
Передушим за земельку
Всіх навісних злидарів.
Ви погодитесь на сеє?»
– «Та ми все, що схочеш ти,
Друже, Дмитре, все дамо, лиш
Урятуй нас од біди!
Хочеш зброю, хочеш гроші?
Де-ж товариші хороші?
Хоч тепер за стіл сідайте!
Все, що хочете, вживайте:
Хоч телицю, хоч вола,
Самогону відер з два,
Все дамо, лише подбайте,
Нас в біді не залишайте!»
Людожери репетують,
Галас, гомін, співи, сміх:
Як то сей «герой великий»
Урятує їх усіх.
А «герой», нажершись добре,
Обіцяє волю знов,
Всім, хто хоче так, як перше,
Із народу ссати кров.
І кленуться спільно жити
Розбишаки й павуки.
Але швидко їм зазнати
Пролетарської руки.
Бо на їх чекає пильно
Червоноармійця дрюк,
І обом не збігнуть кари
Справедливих, міцних рук».
Проти Ромашки кинули Башкирську бригаду
Під час партійної конференції у Києві Української комуністичної партії (боротьбистів) деякі делегати розповідали, що однією з причин невдалої агітації є те, що народ йде за такими, як Ромашка, а не за ними.
Навесні 1920 року розпочався наступ польсько-української армії, який викликав значне посилення селянського руху. Координуючись із петлюрівцями, на початку 1920 року загін Ромашки напав на Бровари, Гоголів, Русанів. Більшовики зазнали поразок на всіх фронтах.
У зведенні НКВС від 14 травня 1920 року повідомлялося: «В Бердянском уезде махновцами обезоружено более 1000 красноармейцев, вся южная часть Козелецкого уезда находится в руках атамана Ромашки, который открыто выступает на сельских сходках».
Навесні 1920 року, перед початком повстань у Зазим'ї, Літках, Требухові проти Ромашки було кинуто регулярні частини Червоної Армії.
У щоденнику бойових дій Башкирської бригади, яку «червоні» кинули для підсилення 12-ї армії на україно-польський фронт, зазначалося: «29 апреля 1920 года, Башбригада выступила на Польский фронт, погрузившись на станции Ново-Сергиевка Ташкентской железной дороги и 7 мая прибыла на станцию Бобровица (район города Нежина) в составе: 27-го, 28-го полков и пешего дивизиона общей численностью 800 пехоты, 200 сабель и 600 коней при 15 пулеметах, войдя в резерв XII армии».
Після бою у Броварах, який відбувся 8 травня 1920 року, до Башкирської бригади приєдналися рештки 17-ої кавалерійської дивізії, котру перед тим добряче пошарпали місцеві повстанці.
10-11 травня 12-та армія вела активні бої в селі Зазим’я (нині Броварський район Київщини, фактично передмістя Києва), селяни якого повстали проти більшовиків і збройну боротьбу яких підтримав ще один славетний отаман з Чернігівщини – отаман Ангел.
Про опір зазименських селян варто розповісти окремо, оскільки впродовж тривалого часу в радянські часи це село називали «бандитським».
Повстання в Зазим’ї
Повстання зазимців почалося у квітні 1920 року з відмови селян на спроби комісарів 12-ї більшовицької армії реквізувати сільських коней (оскільки це б неминуче призвело до неможливості сільгоспробіт та голоду).
Селяни створили повстанчий комітет на чолі з Приходьком Євдокимом Івановичем – старостою села, Радченком Іваном Сергійовичем, Суботовським Григорієм Степановичем.
Постання тривало близько місяця. Зброєю їх підтримав отаман Ангел.
Для придушення повстання більшовики вислали загін зі ста чоловік із Чернігівського губернського ЧК, що прибув до села. Повстанці впустили загін у село, намагаючись вступити в переговори. Після того, як домовитися не вдалося, розпочався бій. Чекісти зайняли оборону на території церковного подвір'я, але після тривалого бою були знищені. Селянам вдалося убити 99 чекістів. Пізніше, у радянські часи, більшовики поставили загиблим чекістам пам’ятник навпроти місцевого Свято-Воскресенського храму.
Село стало найсхіднішою точкою, зайнятою українсько-польським військом.
До зазимських повстанців приєднались мешканці сусідніх сіл Літки, Требухів, Погреби, а також міщани з Борисполя. Зокрема, у Літках вмилися кров'ю карателі з Київської ЧК під орудою комбата Шпаківського.
Тим часом «червоні» підтягли до фронту свіжі регулярні частини, зокрема Башкирську кавалерійську бригаду, яка славилася варварським ставленням до ворогів та населення ворожих територій.
8 травня на Зазим'я почали наступати численні регулярні війська, село обстрілювали з далекобійних гармат із залізничної станції Броварів і з катера на Десні.
Більшість сільського люду заздалегідь повтікало в задеснянські села і ліс. У боротьбі з «червоною» кавалерією селяни скористалися козацькою винахідливістю, розкидавши по полю замасковані густою травою борони. Так, малочисельному загону зазим'янців вдалося відбити першу кінну атаку башкирів.
11 травня 1920 року, отримавши артилерійське підкріплення, Башкирська кавалерійська бригада зайняла село, а через деякий час - інші повсталі населені пункти.
Зазим'я було спалено, і повстанці, що залишилися живі, відступили на правий берег Дніпра, де приєднались до шостої стрілецької дивізії війська УНР.
У Літках більшовики розстріляли до сотні повстанців, пізніше, на додачу до розстріляних, багатьох із учасників повстання репресували. Найбільше постраждали бориспільці: карателі спалили понад 500 дворів, розстріляли декілька сотень повстанців. За розповідями очевидців, усіх чоловіків, що залишилися у селищі, вишикували в колону і розстрілювали кожного п'ятого.
У рідне село повстанці змогли повернутися тільки після того, як його зайняли союзні польсько-українські війська.
Після становлення влади «червоних» окупанти повісили на Зазим’я ярлик «бандитського» села. Попри антирелігійну пропаганду, комуністи так і не наважилися зруйнувати місцевий храм.
Пам’ятаючи про славні дні визвольних змагань, весною 2013 року, місцеві селяни встановили і освятили пам’ятний хрест патріотам, які захищали Зазим’я від безбожного режиму.
Ромашку вбив кум?
Після придушення селян Броварщини регулярні більшовицькі війська отримали наказ знищити загін отамана Ромашки.
«16 мая Башбригада была двинута в облаву на бандитов (шайка Ромашко) в район Озеряны; банда была разгромлена, захвачен 1 пулемет и 150 человек вооруженных; много порублено. Здесь полки бригады пополнились лошадьми, захваченными у бандитов, – йдеться у щоденнику бойових дій Башбригади. – В этот день к бригаде присоединился 1-й Башкирский кавполк, прибывший с Петроградского фронта».
Події зі знищення загону отамана Ромашки описані у статті, яка вийшла 2 серпня 1967 року в газеті «Молодь України» старим досвідченим чекістом на псевдо «Гончар». У своєму дописі він бравадно звітує про успіхи боротьби чекістів з повстанськими виступами.
«Тільки за 19 днів, з 1 по 19 липня 1919 року, Особливий корпус ВУЧК при підтримці інших військ, робітників і селян придушив у Київській області – 111, Полтавській – 37, Чернігівській – 12, Волинській – 20, Подільській – 12, Херсонській – 14 куркульських повстань і бандитських виступів».
Зрозуміло, що «куркульські повстання» і «бандитські виступи» – це лише фразеологія «найгуманнішого комунізму», а насправді ж мова про українських повстанців, які, борючись проти зайд і обороняючи свої райони, співдіяли таким чином із загонами Армії УНР, вірніше ж – у боях їх очікували.
Той же «Гончар» навів приклад боротьби з героїчним українським загоном отамана Струка, який загинув у лютому 1919 року на Чернігівщині. У своїй публікації «Гончар» чомусь вважає, що Ромашко діяв виключно у Зазим’ї.
«Значної шкоди тоді завдавала зграя отамана Струка (він же Ромашко) з 500 чоловік. На її придушення вислали батальйон з 96 бійців на чолі з командиром і комісарем військ губЧК. Загін увійшов у самісіньке гніздо бандитів — село Зазим'є, Остерського повіту. І тут у бою наш батальйон разом з командирами поліг смертю хоробрих. Врятувався лише один боєць. На село повели наступ регулярні частини Червоної Армії. Проти бандитів застосовувалась навіть артилерія. Банду було знищено і Зазим'є взято об'єднаними силами Червоної Армії і ВЧК. Сам Струк-Ромашко не встиг утекти і наклав на себе руки, кинувшись у колодязь».
Вочевидь, «Гончар» явно переплутав факти. Цікаво, що сам отаман Ілля Струк, уродженець Горностайпільської волості Київщини, у своїх спогадах писав про те, що у 1919 році він організував Першу повстанську армію УНР і залишався у Чорнобильському повіті, який повністю контролював. Потім воював у Києві. У Зазим’ї не був.
Насправді ж таємниця загибелі повстанського отамана покрита глибокою таємницею.
Згідно з «Протоколом огляду Демида Остаповича Ромашки, уродженця с. Ярославки Козелецького повіту», який зберігається у Державному архіві Чернігівської області, Ромашка загинув 8 липня 1920 року, отримавши «дві наскрізні рани від куль у голову і лице, несумісні з життям».
Як заведено у чекістів, убив Ромашку наближений до нього соратник – уродженець новобасанщини, земляк отамана та його рідний кум Степан Щуплик. Щуплика завербували чекісти і наказали убити отамана. В подальшому він організував свій власний загін чекістів, який «пробивався в бандитські кубла та нищив бандитів». Загін діяв до 1922 року. В роки Другої світової війни зрадник опинився у загоні колишнього секретаря обкому Федорова, де став «партизанським поетом» під псевдонімом «дід Степан». Щуплик неодноразово згадував у своїх віршах ромашківське минуле та своїх басанських земляків.
«Друга дика дивізія»
Втім, крапку у справі отамана Ромашки ставити зарано, адже існують свідчення, що повстанець насправді не загинув і продовжив боротьбу. Так, газета «Свобода», що виходила у Нью-Джерсі (США), від 21 вересня 1920 року згадує серед повстанських загонів, що діяли на той час в Україні, «батальйон Шевченка» під командою прапорщика Ромашка.
У розвідчому звіті Партизансько-повстанського штабу від 22 вересня 1921 року зазначається: «25 серпня в районі Ніжин – Носівка оперував повстанчий відділ полковника Ромашки (до 3 тисяч). Відділ перервав сполучення між Києвом і Бахмачем. Один із більшовицьких полків, посланий для його ліквідації, у повному складі перейшов на бік повстанців. 28 серпня відділ Ромашки захопив станцію Кобижча, а біля станції Бобровиця висадив міст, повстанці захопили бронепотяг «Другий червоний командир» з 4 гарматами, 10 кулеметами і різним військовим спорядженням. За останні дні загін значно збільшився й існує під назвою «Друга дика дивізія».
Доктор історичних наук Володимир Сідак у книзі «Національні спецслужби в період 1917-1921 роках» називає Ромашку «полковником» і вказує на його зв'язок з керівництвом УНР.
Деякі джерела вказують на те, що після смерті Ромашки повстанський рух на південному заході Чернігівщини очолив колишній царський генерал Віктор Миколайович Сокира-Яхонтов. Він мав садибу в Заворичах. Отаман навіть намагався взяти штурмом Київ.
Про це, зокрема, пише у своїх спогадах згаданий раніше отаман Ілько Струк. За його версією колишній царській полковник, який встиг побувати і в Денікіна, і в Скоропадського, і в УГА, у квітні 1921 року повів повстанців на штурм Києва. Можливо, Струка, який сидів відірваним від зв’язку в чорнобильських лісах, неправильно поінформували, адже Сокира вже за рік до цього став співробітником ЧК.
Найімовірніше, більшовики намагалися приховати від населення факти боротьби, зумисне запустивши версію загибелі отамана Ромашки. Інакше як пояснити той факт, що у своїх закритих зведеннях вони інформують про діяльність повстанців.
«В Полтавской губернии оперируют мелкие шайки, совершающие налеты с целью грабежей и не преследующие других целей, – йдеться у зведенні особливого відділу Південно-Західного фронту. – Исключение – банда Ромашко в 200 человек, оперирующая в Переяславском уезде: здесь солдаты одеты в петлюровские шапки. Банда эта появилась со стороны Черниговской губернии, и население относится к ней враждебно, оказывая красноармейцам поддержку в борьбе с ней».
Так чи інакше, загін отамана Демида Ромашки не склав зброї, а продовжив боротьбу з більшовиками. Про затятість повстанців може свідчити той факт, що в багатьох селах до середини 20-х років не діяла влада «червоних». Наприклад, у селі Мокрець нинішнього Броварського району Київщини, де діяли ромашківці, радянська влада була встановлена тільки у 1929 році.
Віталій НАЗАРЕНКО, фото з архівних джерел
