Повернення з… майбутнього
Цей матеріал готувався ще до повномасштабної війни, однак не встиг потрапити на шпальти нашої газети «Чернігівщина». Втім, ми вирішили все-таки надрукувати його. Адже матеріал – дуже цікавий, про мандри чернігівця до неймовірної Південної Кореї. І не просто нашого земляка, а клоуна.
Олег – веселий, дотепний та непередбачуваний. Правда, схуд на 11 кілограмів. Однак від того, здається, навпаки став ще аж молодшим та симпатичнішим. Ще б пак! Він тривалий час мешкав у Південній Кореї. Харчувався, в основному, рисом і за контрактом не мав права цілуватися на вулиці. Проте Олег цим особливо не переймався і так веселив дітей та дорослих у знаменитому парку «Сеулленд», що його впізнавали вже навіть без гриму. «Я побував у своїй мрії!» – щасливо говорить він.
«У корейських туалетах можна жити – умови ідеальні!»
До Південної Кореї Олег потрапив абсолютно випадково – клоуна знайшли на сайті, в Інтернеті. Якось несподівано пролунав дзвінок із Києва – Олегові, а також його колезі Дмитру одразу запропонували попрацювати за контрактом у Сеулі – півроку. «Чому б і ні?» – подумали вони. І незабаром уже пізнавали традиції неймовірно красивої, дивовижної країни.
«Найяскравіші враження – від чистоти їхніх вулиць, – розповідає Олег. – Корейці надзвичайно охайні, а ще – життєрадісні. Постійно посміхаються і це дуже щирі, теплі посмішки. Коли вітаються, завжди елегантно, шанобливо вклоняються. Мене вразила величезна кількість туалетів. Досить поглянути в будь-який бік і ви там скрізь побачите табличку – скільки метрів до туалету. Власне, там вони – буквально на кожному кроці!
До речі, саме своїми вбиральнями Сеул приємно здивував туристів під час Олімпіади. Це – дуже зручно і комфортно. Там у туалетах скрізь картини, квіти! Мабуть, не вистачає єдиного – диванів. От поставити туди дивани і там можна жити, бо умови – ідеальні!»
Суттєве доповнення: всі вбиральні в місті – безкоштовні. Вразив Олега і корейський метрополітен: «Метро в Сеулі мені сподобалося. На різних транспортних майданчиках стоять люди в уніформі, з паличками – підганяють пасажирів, щоб не було «заторів». Коли поїзд підходить і відчиняються двері, співробітники метро хутенько всіх виштовхують та заштовхують… Здивували й корейські водії – вони там працюють у білих рукавичках. Причому ці рукавички таки дійсно білі! Заходиш до автобуса, а водій – у білих рукавичках. Спочатку це взагалі шокує. Але ж красиво! І наскільки все в транспорті їхньому комп’ютеризовано – можна зайти в таксі і заплатити за проїзд кредитною карткою. Ще мене здивувало місто: вранці воно – одне, в обід – інше, а вночі взагалі все сяє неоном. Це настільки прекрасно, що я просто гуляв і насолоджувався, фотографував вулиці».
Сотні тисяч туристів прилітають до Сеула, аби подивитися, як цвіте сакура. Навкруги, мов у казці, царство лагідних білих пелюсток. Таке враження, що в розпал весни випав лапатий сніг! І просто море квітів найрізноманітніших кольорів, незвичних для України: від ніжно-бірюзових – до багряних.
«Тож розумієш, наскільки дбайливо там ставляться до природи. Милуєшся цією красою і почуваєшся людиною, – говорить Олег. – Взагалі, коли ми вирушали до Південної Кореї, у нас в контракті було кілька пунктів, чого там не можна робити. Уявіть собі, на вулиці не можна цілуватися, обійматися і триматися за руки. Сексуальні стосунки на території парку, де ми працювали, суворо заборонені (не знаю, чому). Треба було кинути курити і дотримуватись їхніх традицій... Відверто кажучи, я справді за увесь час жодного разу не бачив, щоб молоді корейці десь на вулиці цілувались. Їх так виховують – стримувати свої інтимні почуття. Корейські дівчата – маленькі, тендітні, дуже скромні панночки. Власне, тривалий час вони зовсім не мали права голосу. Навіть ще сто років тому у тамтешніх жінок та дівчат не було власних імен. Їх так і називали: скажімо, жінка містера Ч. чи донька містера Ю. Зараз, звісно, власні імена у них з’явилися. Але... Скромні. Оченята опущені, вони так мило ніяковіють... Традиції! Чоловіки заробляють гроші, а жінки, в основному, виховують дітей».
Мрія будь-якої дівчини
Але в Сеулі є іноземний квартал Ітавон, де, зокрема, розміщені гей-клуби й розгулюють трансвестити. Власне, це – єдине місце, де реклама дублюється англійською. На всіх інших вулицях написи, як правило, корейською мовою.
Також є там аналог знаменитої голландської вулиці Червоних ліхтарів, де за склом, немов на вітрині, позують, спокушуючи можливих клієнтів, вродливі жінки. Деякі з них навіть танцюють. Ця вулиця називається Нєорі. Якось у розмові з приятелем Олег про неї згадав: «Нєорі!» – «Сам нє орі! – відповів товариш. – Це ти репетуєш, мов навіжений, а я спілкуюся тихо...» Ось такий каламбур!
У Південній Кореї Олег схуд на 11 кілограмів. Адже дуже непросто було адаптуватись до місцевої їжі: «Їхня головна страва – рис, до якого додають, наприклад, восьминогів чи рибу. Але все це настільки гостре, що спочатку я навіть їсти не міг. Тобто рис ще якось куштував, а все інше – ні. Ну, хіба що іноді – дещицю кальмарів. Та після кожної трапези починались нові проблеми, бо дуже хотілося пити, причому спрага мучила постійно. Тяжко звикав! Дошкуляла й спека, правда, дещо рятували кондиціонери, які були скрізь: у кімнатах, гримерках, у залах, де ми виступали. Акліматизація та їжа дуже вплинули... Коли прилетів до Сеулу, важив 95 кілограмів, а потім відчуваю – щось брюки з мене спадають. Зважився – 84 кг. Отака дієта для схуднення – мрія будь-якої дівчини!»
Відомий корейський делікатес – собак – клоун принципово не їв. Та й коштує така страва дуже дорого. Зате, коли Олег потрапив до місцевого суші-бару, перепробував половину асортименту – просто відірватися не міг від смакоти! Як справжній гурман, скористався спеціальними дерев’яними паличками. Хоч європейцям, про всяк випадок, пропонують виделки.
«Там у них є алкогольний напій «Солджи» – це горілка міцністю десь 35 градусів, – пригадує Олег. – Відверто кажучи, така гидота! Я її міг пити тільки як коктейль – із соком. А загалом досить великий асортимент вин. Як на мене, дуже гарне «Хаус вайн» – кріплене винце, на наш портвейн схоже. Запам’яталось і біле вино з виноградом, кісточками оливок – чудове і на вигляд, і на смак. Я бував у різних ресторанах, бачив різних людей. В ірландських пабах частіше зустрічаються американці та англійці, в африканських ресторанах – зрозуміло, більше африканців. Втім загалом скрізь – нормальні люди: приходять, п’ють пиво, грають у більярд і дартс, спілкуються з друзями, танцюють. Мені дуже подобалося бувати в американській кав’ярні «Старбакс». Це – така затишна кафешка: береш горнятко кави, десерт, підключаєш ноутбук і займаєшся своєю справою. Дуже зручно! Легка, приємна музика – джаз, блюз. Прекрасна атмосфера. Годинами можна сидіти, насолоджуючись життям!»
Жителі Південної Кореї вміють працювати, але й чудово відпочивають. Залюбки відвідують масажні кабінети – у такий спосіб вони, зокрема, знімають стреси: «Є у них розважальні аквапаркові зони. Вони обожнюють подорожувати, проте завжди ретельно планують усе заздалегідь. На вікенди (в суботу, неділю) можуть поїхати в гори, на природу, сходити на екскурсію. Я в парку бачив, як мило відпочивають цілі родини, вагітні жінки. А ще дуже цікаво, як вони носять маленьких дітей на спині, мов рюкзак: сповивають їх так спеціально і потім скрізь ходять, вирішують якісь справи, спілкуються, а дитинча щось там за спиною робить, дивиться на всі боки, рученятами махає. Дуже кумедно і зворушливо!»
«Клоун повинен вправно володіти... мечем!»
От український клоун щодня і розважав дітей та дорослих у всесвітньо відомому парку «Сеулленд». Це – справді грандіозний парк, де є і приватна, і державна власність. Достатньо велика його частина розташована в долині гір. Поруч – національний музей під відкритим небом, знаменитий Сеульський зоопарк, а також дельфінарій. У «Сеулленді» – прекрасний аквапарк, незліченна кількість атракціонів: «Ідеш і захоплюєшся! Тільки на верхню парковку, неподалік від гуртожитку, в якому ми мешкали, щодня з’їжджалося по двісті автобусів. Заходиш у парк: люди, люди, люди!!! І тисячі маленьких дітей бігають, мов мурахи... І ось ти – серед такого вируючого, барвистого, багатонаціонального океану людей. Спочатку це шокувало, а потім звикаєш і вже виокремлюєш у цій юрбі європейців, індусів, іранців. Вловлюєш слов’янські мови... Єдине – так і не навчився розрізняти корейських, китайських та японських жінок. Колеги кажуть: «Он японка пішла!» – «Де?» – «Ну, он, бачиш?» – «Ні, знову проґавив, не звернув уваги...»
Колектив, у якому за контрактом працював Олег, був міжнародним. Жили дружно, розуміли один одного з пів слова, адже професіонали завжди можуть знайти спільну мову за допомогою жестів. Проте вчилися і розмовляти корейською. Реакція глядачів спочатку дивувала: на відміну від європейців, місцеві жителі під час шоу звикли поводитися стримано і аплодували лише наприкінці програми. Проте артисти переконалися: їх вже знають і люблять.
«Прогулююсь парком, відпочиваю, роздивляюся навколо. Раптом підходять дві корейські дівчинки і вручають ляльку-клоуна, – посміхається Олег. – Вони мене впізнали навіть без гриму і вирішили зробити ось такий подарунок! Я цю ляльку пригорнув і так на душі стало радісно, приємно – не даремно працював! Власне, я з кожної поїздки якусь ляльку до Чернігова привожу. Колеги мої – теж. Це у нас вже традиція – збирати лялькових клоунів з усього світу. Проте ми й свої ляльки виготовляємо – таких милих маленьких чернігівських клоунів! Звісно, українські і взагалі європейські маски клоунів дуже відрізняються від корейських. Все-таки там відчувається вплив Америки – американізація життя. Тож їхні маски, на мій погляд, дещо жорсткі, агресивні, з такими неприродно великими посмішками до вух, надто яскравими фарбами. Вони мене обтяжують. Наші маски – добріші, лагідніші, такі м’які, пастельні... Тому ми відстояли право гримуватися на власний розсуд, відповідно до свого душевного світовідчуття».
Взагалі, корейські глядачі – непосидючі. Так би мовити, шило у них в одному місці... Тому дитячі програми тривали, як правило, двадцять хвилин, а вечірні шоу – тридцять п’ять-сорок. Власне, були дві головних програми – «Європа-фест» та лазерне шоу з найрізноманітнішими спецефектами: вогнем, димом, феєрверком, вибухами... Корейці від цього – в захваті!
«У нас є такий номер, де ми запрошуємо глядачів на сцену, непомітно їх фотографуємо і вручаємо наприкінці знімок, – розповідає Олег. – Вони, коли виходять, так сором’язливо поводяться, особливо дівчата. Побачить своє фото: «Ой-ой-ой!», заплющує оченята, затуляє личко руками... Хоч насправді, я помітив, корейці дуже люблять фотографуватися. При цьому демонструють красномовний жест – тримають два пальці у формі літери «V» – «Вікторія, Перемога!». Вони завжди так фотографуються, навіть діти: два пальчики розтуляють, усміхаються. Так цікаво за цим спостерігати! Власне, тому ми і придумали новий номер – «Фотоапарат».
Раніше Олег займався східними єдиноборствами, тому допомагав американському режисеру готувати шоу «Пірати Карибського моря». Справа в тому, що режисер Майкл спортсменів привіз, та хлопці виявилися... плавцями. Отож Олег професійно поставив кілька номерів та каскадерських трюків. І довів, що клоун також може вправно володіти мечем!
Містер Хелловін
Олег – дуже цікавий і приємний співрозмовник. І друзів у нього багато. Але тепер стало ще більше! Коли приятелі дізналися, що він вирушає до Кореї, запропонували телефони своїх знайомих. Так наш земляк заприязнився з «сеульською четвіркою» – чотирма дівчатами, які емігрували з колишнього Радянського Союзу. Зараз вони живуть у Сеулі і навчаються в університетах.
Ще один друг – індус Чана, унікальна людина, хіромант. І хоч Олег спілкувався з ним в основному жестами, товариші настільки добре розуміли один одного, ніби відбувався телепатичний контакт.
Завдяки новим приятелям, наш П’єро (так у Кореї називають клоуна) побував у одному з президентських палаців, відвідав оперу і філармонію (яка називається «Арт-холл»), насолоджувався дивовижними фонтанами, що співають.
«Серед цих дівчат є й філологи – на їхнє прохання я приїжджав до приватної школи, – пригадує мій співрозмовник. – Це були творчі зустрічі з клоуном. Вони так зворушливо реагували: «Вау! Справжній П’єро! Зовсім поруч!» Адже раніше звикли бачити клоуна лише на віддалі, а тут до нього можна доторкнутися, погладити, роздивитися грим. Звісно, для дітей це – подія! Власне, потім, уже на їхнє прохання, я завітав туди на Хелловін, який у Південній Кореї відзначається, наче велике національне свято (очевидно, теж наслідки американізації). Я там був містером Хелловіном!»
Здивувало Олега і справді самовіддане ставлення корейців до роботи. Наприклад, перед кожним шоу вони сто разів перевіряли сцену – чи все гаразд. Правда, одного разу, під час програми на відкритому майданчику пройшов дощик, тож Олег, спускаючись по слизькій металевій трубі (він грав пожежника), боляче забився.
«Сильно пошкодив ноги, – зітхає він. – З таким гуркотом гепнувся згори! Ледь підвівся, посміхаюсь, а в самого – сльози на обличчі. А мені ж іще треба співати англійською мовою! Колеги відчувають, щось трапилося. Підходжу до дівчини з балету, яку мав розкручувати на руках і пояснюю: «Я тебе вертіти зараз не можу, у мене ноги дуже болять...» – «Що таке?» – «Я впав...» – «Та ти що!..» Отож швиденько відпрацював свій номер, заспівав, пошкутильгав за куліси. Підбігають техніки: «Що трапилося?!» – «Що трапилося? Дощ пройшов, потрібно протирати все». Вони дуже переживали! Адже, дійсно, завжди так ретельно сцену перевіряють, а тут просто був форс-мажор. Наступні дні – я звернув увагу – вони з ганчірочками протирали все настільки ідеально... Тобто там вміють вчитися на власних помилках і вдруге на одні й ті ж граблі не наступають!»
Як Олег Гуллівера підстригав
Особливо популярним у глядачів був номер «Перукар»: «Колега начебто хоче мене постригти, я втікаю в зал і виводжу іншу людину, мовляв, стрижи її. А далі починаються жарти з перукарями. І ось ми визираємо з-за куліс, бачимо – такий африканець сидить класний! Напарник: «Візьмемо його?» – «Давай!». Розпочинається номер, я втікаю зі сцени, виконую трюк, падаю просто перед величезним африканцем – справжнісіньким Гуллівером – і простягаю руку. Він мені її залюбки потискує, вітаємося. Я жестом показую – пішли! А з ним були дружина й діти. От малюки мені й підіграли. Заохотили його: «Татку, ходи!» Вийшли ми на сцену – Боже, такий красень-африканець! І він із задоволенням почав з нами «працювати». Зал реагував чудово: по-перше, цікавий контраст кольорів, такий легкий та невимушений гумор. Звісно, я хвилювався, як поведеться фактично зовсім незнайомий добродій, коли йому на голову різні перуки натягуватимуть? Проте він так комфортно у кріслі «перукаря» почувався! В фіналі у нас там нібито гуцикання на конику було, потім поклін. Він спускається в зал, а я йому руку простягаю: «Бувай!» Та африканець саме на свою родину дивиться і моєї руки не бачить. І тут йому дружина показує: «Попрощайся!» Він обертається і ми так з ним емоційно, сердечно обіймаємося. Були такі оплески!»
Через півроку роботи у Південній Кореї Олега та його колегу Дмитра попросили попрацювати ще два місяці. Вони погодилися. Потім, коли їм запропонували знову продовжити контракт, Дмитро вирішив якийсь час ще побути в Сеулі, а Олег повернувся до Чернігова у прекрасному настрої та з новими ідеями.
Він справді побачив своє майбутнє, адже мріє створити в Чернігові театрально-розважальний комплекс, до якого б приходили відпочивати цілими родинами: батьки, діти, а також дідусі та бабусі. І щоб так само, як у чудовому парку «Сеулленд», вони забували про всі проблеми і почувалися щасливими.
Власне, у Олега навіть є інвестор, готовий втілити його мрію – за умови, що тут, в Україні, ми нарешті заживемо по-людському: без буремних революцій, непередбачуваних інфляцій та масової корупції. Звісно, зараз подібне сприймається, як фантастика. Проте клоун Олег – невиправний романтик. Він повернувся з майбутнього і тепер хоче створити його у рідному місті!
Сергій ДЗЮБА