Пішов служити, хоч і мав «бронь»
37-річному сержанту Володимиру Воскобойнику з Чернігівщини вже вдруге довелося стати на захист країни. Так, на початку АТО він був мобілізований до лав Збройних сил України. Брав участь в боях біля Дебальцевого, пройшов окопи під Лиманом та Маріуполем. Свого часу демобілізувався та намагався адаптуватись до цивільного життя. Та після початку повномасштабного вторгнення знову повернувся в ЗСУ. І вже третій рік разом з побратимами робить усе можливе, а інколи й надможливе, аби здобути справжню волю для України, щоб наступне покоління не знало, що таке війна.
«У 2014-2015 я проходив службу в 41-му чернігівському батальйоні. Перша моя ротація почалася з Красного Лиману, і потім ми зайшли в Дебальцеве. На той час воно було ще наше. Далі була друга ротація на маріупольському напрямку, – згадує той час Володимир. – Якраз там 72-га бригада стояла, і ми з ними. Потім, через рік, мене демобілізували. Якщо чесно, я думав, що на Донбасі усе й закінчиться, і далі вони не підуть. Але пішли…»
Після АТО Володимир повернувся до звичного життя, працював у Чернігові. Та після початку повномасштабного вторгнення, отримавши в травні 2022 року повістку, не ховався, а відразу прийшов у військкомат, щоб стати на захист країни.
«Я працював на підприємстві “Сівертекс”, виготовляли різні речі з ПВХ. А 24 лютого 2022-го зранку навіть прийшов на роботу. На прохідній майстриня стоїть і каже: «Хлопці, сьогодні не працюємо – війна». На мить здивувався, бо ніде ж наче не гупало нічого, аж раптом зовсім недалеко як приходик прилетить, – згадує чоловік. – І ми пішли додому. Я чекав на дзвінок з військкомату. Адже був в оперативному резерві номер один, тобто в першу чергу нас (колишніх атовців, – Авт.) мали б викликати, але мобілізували не відразу. Напевно, у військкоматі перестрахувалися й кудись діли справи атовців».
Після вигнання окупантів з Чернігівщини наш герой отримав повістку і пішов захищати свою землю. Хоча на підприємстві Володимиру пропонували «бронь», але він вирішив піти служити. Відразу потрапив у зенітно-ракетний взвод, де став командиром відділення у мобільній групі ППО. Деякий час захищав Чернігів від «шахедів», а на початку літа цього року їх підрозділ прикомандирували до 32-ї окремої механізованої бригади, що вела бої за Торецьк.
Спершу у відрядженні виконували звичні для себе задачі протиповітряної оборони. Та там в Торецьку єдине, що постійно літає, – це КАБи й FPV. За ними з кулеметом не поганяєшся, – розповідає Володимир. – Та й хлопцям на позиціях треба було допомогти. Тож доводилося виконувати роботу піхоти, заступати на спостережні пункти».
Воду скидали з дронів
Вісім днів Володимир разом з побратимом був на своєму спостережному пункті. Боєць згадує, що артобстріл позиції майже не припинявся впродовж усіх днів їхнього бойового виходу.
«Нас коли завели на цю позицію, то ми з побратимом не встигли рюкзаки скинути, як нас почали вже накривати. Якщо не обстріл, то все довкола все одно гуло, як у велетенському вулику, від ворожих дронів. Там взагалі стільки дронів, що не розбереш, де чужі, а де свої. Перед тим, як ми зайшли, на тому спостережному пункті спалили позицію наших хлопців. Подивившись довкола, знайшли більш-менш надійний сховок з гарним візуальним контролем нашого сектору відповідальності, бо там всі будинки розбиті. Головна наша задача була – по рації передавати, якщо спостерігали наближення ворога. Хоч і небезпечно було демаскувати себе вогнем, але доводилося й відстрілюватися, коли ворожі ДРГ підбиралися упритул. Їжа була з собою, але їсти не хотілося. Спека. Лише пити хотіли й змити кров, щоби перебинтуватися. Сигарети й воду нам скидали з дрона. Проте пляшки з водою під час приземлення часто пошкоджувались. Десь із шести пляшок в упаковці чотири зазвичай були пошкоджені. Добре, що знайшли там криничку – вода забруднена, але ми проціджували через серветки і пили. І вона була тоді дуже смачна. Загалом ми заходили на цю позицію на п’ять днів, а відсиділи там вісім».
Гранатами знищили ворожу групу
Володимир разом з побратимом вже шосту добу перебували на своєму спостережному пункті, коли почули від аеророзвідки, що за якихось кілька десятків метрів у них за спиною у погріб набилося вже восьмеро окупантів. Просочитися малими групами, зібратися в одному місці, перечекати й атакувати позиції захисників – це звична тактика росіян, яку вони застосовують скрізь, і в спробах захопити Торецьк також.
«Хлопці з аеророзвідки повідомили, що ззаду за нами в декількох метрах зайшла і сховалася в погребі група кацапів. По рації спитали, чи є в нас гранати. Я відповів, що є, – згадує бій на Торецькому напрямку Володимир. – Потім аеророзвідники попросили вийти на відкриту місцину, щоби нас побачив наш дрон, і вже вони по рації привели нас до сховку росіян. Першу гранату я кинув у двері льоху, їх відразу вибило від вибуху. Потім швидко перебіг, заліз нагору й контрольну «ефку» закинув у вентиляційну трубу. І росіяни там всередині відразу почали метушитися і хаотично стріляти. Скоріш за все, стріляли в стелю, хотіли мене зачепити. Але я був на такому адреналіні, що, не звертаючи уваги на ті постріли, зіскочив та ще раз підійшов до входу, й знову їм туди штук сім гранат закинув».
Заскочив на дах, щоб кинути контрольну гранату
У відповідь на героїзм наших хлопців окупанти накрили їх квадрат артилерійським і мінометним вогнем.
«Ми навіть не чекали команди «в укриття» – розуміли, що вони будуть мститися за своїх убитих. “Зеленки” довкола вже геть не було, аби укритися від ворожих “очей”, – лише обгорілі стовбури дерев. Окопатися ніяк не могли, бо, по суті, нічим було. Мою лопатку майже відразу посікло. Держак розчахнуло уламком, що через руку пройшов. Тож ми хутко сховалися у маленькому погрібку, бо вже починали крити артою і мінометами».
Після цього героїчного вчинку хлопці ще два дні перебували на тому спостережному пункті, поки зрештою їх поміняли інші.
«Літню кухню, куди ми заскочили, завалило, але пічка витримала. Побратиму порвало барабанні перетинки обох вух, у мене наскрізні поранення в таз, уламкові – в руки, плечі, обличчя. Передав по рації, що вже не зможу нести чергування. Пообіцяли за першої ж нагоди нас поміняти», – згадує Володимир.
Відновиться – і знову в бій
Зараз Володимир на реабілітації після поранення. І каже,що після відновлення знову піде в бій, бо не бачить іншого виходу. Чоловік переконаний, щоб його сім’я мала змогу на спокійне життя, щоб ворог знову не прийшов на Чернігівщину, щоб наша країна мала майбутнє, ворога потрібно вигнати. І він не розуміє тих, хто цього ще досі не зрозумів, хто думає, що ця війна – не їх війна. Каже, що має знайомих, які продовжують ховатися від мобілізації, й не розуміє такого принизливого способу життя в постійному страху людей у формі.
«Мене й зараз багато хто питає, чого не демобілізуюся за пораненням. Не дочекаєтесь. Поки можу тримати зброю, буду служити. Особливо після Торецька я відчув, що ця війна – надовго, бо спокою нам ворог не збирається давати. І поки є хоч якийсь шанс його зупинити, то це треба робити. Я думаю, рано чи пізно доведеться долучитися всім. І чим швидше це зрозуміють усі, тим краще. Я поки що не бачу кінця цієї війни. Проте на Донбасі я чітко усвідомив, що не хочу окупанта тут бачити, що не хочу віддавати свою землю їм. Ні. Ми не маємо на це права. Сьогодні моя головна мотивація – моя сім’я. Поки це лише дружина. А вона у мене молодець – підтримує в усьому. Діток хочемо, але треба спочатку перемогти».
Марія ПУЧИНЕЦЬ
