Окупаційні й незалежні заробітчани
Вісімдесят років минає першій українській заробітчанській масовій зовнішній міграції. В 1942-43-х роках вона насильницьки проводилася нацистськими окупантами. У Державному архіві Чернігівської області зберігаються оголошення щодо примусової відправки українців на роботу до Німеччини. Одне з таких – від Чернігівської міської управи, датоване жовтнем 1942 року. Цитую мовою оригіналу: «Все девушки и бездетные одинокие женщины в возрасте от 16 до 45 лет, проживающие в Чернигове, обязаны явиться с вещами к месту вербовки рабочих в Германию (город Чернигов, шерстяная фабрика, около вокзала) с 9 до 12 часов и с 14 до 16 часов для немедленного отъезда в Германию.
Явиться согласно следующего алфавитного порядка.
За невыполнение этого распоряжения, входящего в силу немедленно, последует суровое наказание.
Местная управа
Відправка українців на роботу в Німеччину супроводжувалася як каральним примусом, так і нацистською пропагандою на шпальтах «українських» газет, спеціальних листівках та плакатах. Друкувалися здебільшого листи з чужої неволі, в яких описувався німецький рай порівняно з колгоспною бідністю.
У обласному архіві зберігся лист Кобеняки Ганни з Рудьківки, що на Бобровиччині. Датований він 2 серпня 1943 року.
«Добрий день, мої рідні. Жизнь моя іде по-старому. Чого ви більш нічого про себе не написали. Мені не віриться, що ви живі. На другий раз ви мусите всі по рядку написать. Я від Дуні недалеко, це для мене половина світа розкрилась, що ми майже вмісті. За мною не журіться, я дуже поправилася, хоч роботи багато, але за те їсти ще більш. У бауера в саду яблук, слив не поїдаємо. На цьому до свіданія, кріпко цілую всіх, особенно Колечку, якого я залишила у 3 роки. Я приїду сивою бабусею, а він буде геройським парубком. Дочка Галочка».
«Вісті Остерщини»: «До Німеччини – на працю». 25 березня 1942 р.
Троян Ніна – сільська дівчина, трактористка, 19 років.
«Я працювала трактористкою, люблю свою професію, але за часів більшовицького панування я не зазнала радості праці. Зараз я хочу поїхати до Німеччини і впевнена, що добре поведу трактора на німецькому полі, буду працювати чесно, сумлінно…».
«Оголошення в газеті «Ніжинські вісті». 15 квітня 1942 р.
«Велика Німецька Держава закликає Вас допомогти їй у будівництві нової кращої Європи. Німеччина дає Вам можливість мати добру та вигідну роботу. В Німеччині можете Ви набути великі знання в сільському господарстві. Коли Ви повернетесь на Україну, здобуті Вами знання та уміння допоможуть Вам відбудувати в Вашій батьківщині те, що було знищено. Тисячі українців та українок уже знаходяться у Німеччині, мають роботу і добрий заробіток».
З листа Василя Сагайдака (з Носівки, травень 1942 р.)
«Я ще тільки півмісяця працюю у майстра, він хороша людина. Купив мені костюм суконний, картуз, сорочку і велосипед новий, на якому я тільки сьогодні навчився їздити. Годують 5 разів у день, харчі хороші. Передайте привіт усім хлопцям і скажіть, що мені дуже добре. Якби сказали зараз їхати назад у Носівку, то я б не захотів».
Заклик в газеті «Ніжинські вісті». 23 грудня 1942 р.
«… Німеччина не має необхідності тримати рабів; Німеччина – це не Сибір і не Урал. Німецький народ, як найбільша культурна нація світу, поводиться з народами, які борються з нами за перемогу, гідно й пристойно. Німецьке керівництво намагалося покращити умови робітників зі Сходу в Німеччині. Фюрер Адольф Гітлер і Рейхсмаршал Герман Геринг, дякуючи своїй великій доброті та людяності, дали більшій частині українців великі пільги.
Українці! Слідуйте прикладу ваших братів та сестер, які вже давно виїхали до Німеччини. Лише там вам відкриються очі, як погано поводилися з вами жи…-більшовики. Але перш за все, ви зможете там своїми руками допомогти в досягненні великої кінцевої мети: знищення більшовизму?»
Лист, надрукований в газеті «Український кур’єр» 21 серпня 1943 року, від Марії Коновки, уродженки с. Мрин Носівського району.
«Здрастуйте, дорогі тату й мамо, Галя, брат Павлуша, синок Вовочка і всі сестри. Життя наше з Катею проходить по-старому. У неділю їздила до Каті. Я навчилася їздити на велосипеді. Катя одержує більше за мене – 21 марку, а я заробляю по 12 марок, а це добавили – одержую 16 марок. З одежі у Каті є в що зодягтися – селянин їй багато справляє одежі. Я теж купила собі жакет, 2 кофти, спідницю, 2 сорочки, 2 штанів, 2 пари суконних чулок – зимова одежа. Літньої теж є досить. Коли б можна було вислати додому посилку, то я б вам вислала. Робота тепер така: почалися жнива, але не важко, бо тут усе роблять машини. Роблю з 6 годин ранку до 9 годин вечора».
Лист в газеті «Український кур’єр» 28 серпня 1943 р. від Лисенко М.
«Мої рідні! Татусю, матусю, Миша і Дуся. До нас скоро приїдуть наші хлопці й дівчата – це дуже добре. А ти, братику Миша, бий партизанів-бандитів, знищуй їх, бо вони руйнують наш спокій, наше життя. Що краще битимеш, то скоріше я повернуся додому. Мамочко, я працюю на станції. Робота буває і легка, і важка, але роботи я не боюся. Нам видали постільну білизну, сказали, що скоро видадуть ботинки тощо. Ой, мамочко, щоб Ви тільки знали, як тут люди добре живуть, їдять так чудово. У мене є щодня вільного часу досить і тому я ходжу на роботу до хазяйки: зриваю вишні, горох тощо. Хазяйка дала мені халат, дві блузки, спідницю, 4 пари панчіх. Хороша ця людина».
З м. Лісфельд, від Наташі Баран на Чернігівщину
«Добрий день, любі мої рідні! Повідомляю вас, що я працюю на заводі. Робота не важка, після роботи залишається ще багато вільного часу. Для роботи видали нам спецодяг: кофточки, штани, косиночки та на ноги сандалі. Живемо ми в бараках. Кожна з нас, дівчат, має окремо своє ліжко та дві ковдри, У кімнаті у нас дуже чисто. Слідкують і за нами, щоб і ми були охайні. Часто їздимо до бані, щотижня перемо собі білизну. Харчів у нас достатньо: і страви жирні, і до хліба одержуємо окремо жири. Зарплату одержуємо в кінці місяця. Шкодую, що не взяла з собою тоді своєї вишитої української сорочки, а тут би вона саме і пригодилася мені. До побачення!»
Лист з газети «Урядовий кур’єр» (21 липня 1943 р.) жителя с. Озеряни, Бобровицького району М. Лисенка, примусово вивезеного до Німеччини.
«Добрий день, дорогий брат Федір, Христя, Поля і Маруся! В перших своїх рядках повідомляю, що я жив-здоров, харчів вистачає, скільки душа хоче. Їм п’ять разів на день, роблю на сільськогосподарських роботах у пана. Живу дуже добре. У вихідний день їжджу на велосипеді містом. Щодня слухаю радіо, одержую газети російською мовою. Тільки вас прохаю: пишіть листи, не забувайте».
Листи без нацистської пропаганди
Від Наталії Губар, вивезеної на каторгу з с. Плиски Бахмацького (Борзнянського) району. 1 вересня 1943 р.
«Добрий день, моя дорогенька і золотенька мамуню і братік Вітя. Мамо, я получила Вашу посилку, за котру дуже дякую. Поділилася з друзями. Коржики, мамуню, трохи попортились. Хто то напік житніх? Вони трохи поцвіли. Ну все це нічого. Шліть, мамуню, нам частіше посилки, що можна, то і висилайте. Живемо, ви самі знаєте, як на чужій стороні без рідних. Прошу Вас, пишіть мені частіше пісьма. Война кончиться, то будем дома. Наташа».
Від Варвари Сівер, уродженки с. Матіївка Бахмацького району. 3 серпня 1943 р.
«Добрий день, дорога сім’я: мама, Боря, Ваня, Шура, передаю вам палкий гарячий привіт. Мамо, як я тільки скучила за вами, аби мені побачити свою сім’ю, яка б я рада була. Мамо, ми із Санькою вмісті робимо на одній фабриці, тільки не в одному цеху, робота легка, годують сама добре знаєш, як. Мамо, мамо, нам нема ще і три місяці, як нас забрали, а кажеться, наче три годи. Як здумаєш про Україну, дак і серце мліє. Мамо, пиши, чи на Україні часто іде град, град який сама добре знаєш,чи дівчат побрали, чи ні. Мамо, пришліть мені посилку, бо дівчата получають, получать да зраз і з’їдають. З цим і до свіданія…».
Від Володимира Коленченка з Борзни. 26 липня 1943 р.
«Пишу листа на родіну. Пропишу про свою молодую жизнь, якої я не дожив на Україні, а доживаю в Германії. Живу я пока добре, а далі, хто знає, як буде. Работаю на фабриці, робота для мене – так собі. Робочий день 10 годин. Годують поки добре, видають тричі в день картопляного супу і 500 г хліба. Оце і все, що вам треба. А тепер пропишіть, як там вдома. До свіданія, ваш єдиний син Володя».
Від Анни Шелудько, з Березни Менського району. 7 серпня 1943 р.
«Від Анюти до Марусі. Я живу по-старому, роблю на тому ж самому місці. Я дуже, Маруся, скучаю за всіма, хотіла б побачитись, но не воля моя, обижаюся сама на себе, що пропаде моя молодість у Германії. Не того, Маруся, плачу, що чужа сторона, а того, Маруся, плачу, що проходить молодість моя».
Від Галини Лавріненко з Ічнянського району. 6 вересня 1943 р.
«Бабушка і дєдушка, живеться мені хорошо, їсти є що, тільки одно, що скучно за домівкою. Роблю на м’ясній фабриці, нам видали кроваті, матраси і по 2 одіяла. Робимо з шести до шести, усе время на ногах. Одежі не дають нам ніякої, тільки на роботу дали дерев’яні ботинки, халати і фартухи. Нам дають на місяць 2 откритки, посилаємо на Україну. З тем до свіданіє, жду отвєта, як соловей лєта».
Від Катерини Никоненко з Ічнянського району. 1943 р.
«Пісьмо от сестри Каті до сестри Устини, а також Борі і Ніни, і мого рідненького братіка Миші, і всіх моїх сусідів. Устино, сестриця моя рідненька, напиши, чи моя хата стоїть, признайся, голубко. Все питайте мене, я не по своїй охоті поїхала в цей рай, роблю, встаю в 5 і 6, як і раніше, а лягаю в 9 і 10 годин, неділя – вихідний. Має господар 10 корів, бугая і 2 воли, за цим усім я уражую, гній вожу. До свідання, цілую через розу, бо інакше не можу».
Спогади Марії Протченко-Сенько, 1919 року народження, з Чернігівщини. 12 березня 1946 р.
«В 1942 році в липні місяці під натиском старости Данила Клеця, який погрожував нашій сім’ї пожарити всіх на сковороді, мене відправили в Германію. Привезли в Кете на завод. Працювала коло машин, на різних роботах, уборщицею. В 1944 році в квітні завод розбомбили, нас перевезли в г. Нордгауз, де я працювала уборщицею в лагерях іностранців до 6 березня 1945 року, поки не розбомбили город. Всі невільники кинулися розбігатися по лісах, голодних і холодних біженців відловлювали жандарми і звозили в наспіх створені концтабори. 12 квітня 1945 року нас визволили від німецьких ізвергів американські частини. Досі згадую німецький рай.
Перший год, як приїхали, давали їсти раз в день 0,5 л супу, 250 г хліба, в якому було більше половини дерев’яних опилків та картошки. Працювали 12 годин. Через кілька місяців стали давати 2 рази суп в день, який складався виключно з брюкви, вонючої капусти з червами і моркви, а жири – це були морські ракушки.
Наших людей багато хворіли, ходячих гнали з лікарні на роботу, а лежачих обливали холодною водою. Для руських окремий суп, окремий стіл з надписом «ОСТ», окремий кран води. Після звільнення були відправлені до руської армії, де ми пройшли особий відділ і були організовано вивезені на родіну. Я прибула 10 вересня 1945 року, а 10 жовтня поступила працювати бухгалтером в Д/забезпечення, потім – у харчокомбінаті, де й досі працюю».
Закордонна міграція – національна українська риса?
У кожному наведеному вище листі українців, вивезених до фашистської Німеччини на роботу, найголовнішим повідомленням додому було як харчуються і чи є в що вдягнутися. Писали мігранти й про те, як добре живуть німці, яка в них чистота, яка краса в містах і селах, які якісні дороги!..
На початку ХХ століття українці, як й німці та інші європейці, пережили великі економічні й політичні потрясіння – революції. Здавалося, доленосні часи для України – був шанс стати незалежною від Російської імперії, самостійно будувати рай на багатій рідній землі. Але «клюнули» на більшовицькі обіцянки про будівництво комунізму для всіх людей.
На 25-му році будівництва комуністичного раю опинилися під окупацією фашистської диктатури, і багато українців знову «клюнули» на новий земний рай – від «найбільш культурної нації світу» – німецької. І як раділи в страшній неволі, що їх там тричі чи й чотири рази в день годують картопляним супом, півбуханки хліба дають, а вже коли німецький пан якусь одежину купить – то він дуже хороша людина.
Переживши страхіття найбільш кривавої війни й нищівної окупації, здавалося, працьовитий народ нарешті візьметься за будівництво свого земного щастя. Не вийшло – більшовики неправильно управляли державою. Тридцять років тому Україна без жодної краплі крові здихалася від комуністичного планового управління, але після якого залишилася одна з найпотужніших в Європі економічних баз: закачуй рукава, включай мозки й будуй для своєї нації давно омріяне вільне щастя. Як ото будувала переможена, зруйнована й розділена післявоєнна Німеччина: за 5 років досягла довоєнного рівня виробництва, а за наступні 5 років увійшла в десятку найсильніших держав світу. Нищівно розбита й ганьбою покрита німецька нація зажила заможніше й гідніше, ніж переможці, ще й покриті сучасною славою від двох революцій гідності.
Але на 30-му році незалежності українці вимушені повторювати міграційну долю предків: тільки до Польщі виїхало два-три мільйони на постійну роботу, до 7 мільйонів – на сезонну. Звісно, умови роботи та проживання й близько не такі каторжні, які були в окупаційній неволі, але й пишатися нічим: працюють на будівництві, збиранні врожаю, прибиранні домівок, приготуванні їжі, догляданні дітей та немічних людей похилого віку, служать у готелях та крамницях.
Масово розбігаються з України по всьому світу не лише заробітчани-«чорнороби», а й фахові працівники, розвивають там чужу економіку і соціалку. А в найбагатшій на всі ресурси країні Європи працездатне населення, що залишилося на рідній землі, не здатне забезпечити пенсіонерам і дітям, багатьом представникам простолюду європейський рівень життя. Як тут не згадати слова справжньої дочки України Ліни Костенко, що уособлює собою совість нації: «Живу все життя не почута, причетністю вбита до вас. Ні честі, ні мови, ні згоди, самі лише смути і пні. Коханий мій рідний народе, ти збудешся врешті, чи ні?»
Григорій ВОЙТОК
