Одне життя – дві війни
Афганець у минулому, а сьогодні командир окремої роти охорони Чернігівського РТЦК, полковник Сергій Шегеда з самого ранку 24 лютого стояв у військкоматі, а вже після обіду прийняв роту і почав займати оборону Чернігова. Це не перша війна в його житті, але тепер він точно знає, за що воює. Чоловік надто скромний, щоб говорити про себе багато. Каже, що все, чого сьогодні хоче, – перемоги. Якнайшвидше вигнати кацапів з рідної України, бо ж немає нічого страшнішого в житті, аніж війна.
Місто-Герой Чернігів з перших днів кожного дня потерпав від ворожих обстрілів. Жоден житель не залишився осторонь. Чоловіки та жінки без вагань пішли обороняти рідну землю. У кожного з них своя сім'я, своє життя, своя історія... Полковник Сергій Шегеда у Чернігівській військкомат прийшов в перший день війни. Хоча чоловіку вже за 60, але він розумів, що має бойовий досвід і буде потрібний зараз як ніколи.
«Я прийшов у військкомат, і вже після обіду прийняв під командування роту (120 чоловік, – Авт.), – розповідає Сергій Васильович. – Ми відразу почали займати оборонні позиції у Чернігові. Конкретно мої хлопці робили блокпости від Політеху до Красного мосту, а потім Валу і до Болдиної гори. Ми допомагали танкістам і артилеристам. На Болдиній горі стояло ППО наше, яке потрапило потім під бомбардування. Ворожа авіація помітила, і вночі скинули туди бомби. Одна влучила в альтанку, яку відкривав російський цар Микола ІІ, інша по ППО. Тоді двоє зенітників моїх загинули на місці, ще один був тяжко поранений. Загалом за ввесь час оборони Чернігова з моєї роти постраждали всього 12 чоловік, із яких четверо загинули, шестеро поранені і двоє донині вважаються зниклими безвісті. Зниклі стояли на блокпосту біля стадіону Гагаріна в той момент, коли на стадіон російський літак скинув бомбу».
Дві різні війни
Для пана Сергія війна в Україні – не перша в його житті. Свого часу чоловік вже пройшов бойові дії в Афганістані, отримані там навички стали в нагоді сьогодні.
«Там нам казали, що ми захищаємо південні рубежі колишнього Радянського Союзу, щоб НАТО не увійшло туди зі своїми ракетами, – згадує Сергій Шегеда. – І не дістали до Уралу і Сибіру. Казали, що ми допомагаємо дружній країні і все таке інше. Звичайно, зараз ми вже розуміємо, що тоді було. Та в той час політика була зовсім інша, а ми – військові, кожний виконував свій обов’язок. З 1983 по 1985 рік я був офіцером, командиром взводу автомобільної роти. Потім був переведений в «спецучебку», готував автомобільні роти в Афганістан. Всього в мене було шість випусків.
Звісно, після Афганістану я навіть подумати не міг, що у цьому житті на мене чекає ще одна війна. Але потім трапився так званий конфлікт на Донбасі, а сьогодні це вже повномасштабна, відкрита війна росії проти України. Ми навіть у страшному сні не могли уявити, що може бути така війна. Та тільки Україна – не Афганістан. Ми свою країну, свою державу, свої сім’ї, дітей будемо захищати до останнього. Я упевнений, що цю війну ми виграємо, і ще довго її не забудемо і не пробачимо. Адже щоб таку кількість крові забути та пробачити, знадобиться життя кількох поколінь».
Велика підтримка цивільного населення
Сергій Шегеда каже, що в перші дні війни дуже сильно допомагали мешканці міста. Навіть під обстрілами вони намагалися принести солдатам поїсти, теплий одяг чи ще щось.
«Цивільні нам дуже допомагали, – говорить Сергій Шегеда. – Особливо коли у перші дні не було налагоджене харчування і все таке інше, чернігівці допомагали, хто чим міг. Це дуже мене вразило. Наскільки в нас згуртований народ. Несли все! Теплі речі, бо дуже холодні були ночі, і вони несли, щоб ми не мерзли. Гарячу каву, чай, бутерброди якісь, супчики. Все, що мали, несли солдатам, щоб ми не голодували. І це мене зачепило. Знаєте, коли бабуся приносила ту маленьку півлітрову баночку з свіженьким супчиком... До сліз. Хіба можна перемогти такий народ?! Наші люди, особливо в Чернігові (я це зрозумів буквально з першого дня війни), не хотіли тут повторення Луганська і Донецька. Ми не знали ще про Бучу, не знали про Ірпінь, Гостомель, Маріуполь. Але ми знали, що робиться в так званих ДНР і ЛНР, і ми цього не хотіли всім серцем. Хоча в нас в Чернігові понад 50% людей російськомовні. Половина з них – це колишні військовослужбовці, ще радянських часів. Колись було багато військових частин на Чернігівщині, але вони хоча і поскорочувалися, люди лишилися тут жити. У багатьох родичі в росії живуть. І тим не менш, ніхто з нас не захотів тут так званий «русскій мір».
Досвід на війні безцінний
«Після 2014-го я два роки був на контракті в оперативному резерві командиром батальйону 21 територіальної оборони, – розповідає полковник. – Призивався восени, коли розгорталися батальйони. У 60 років мене списали в запас. Та коли тільки почув, що почалася війна в країні, відразу прибув у військкомат. Розумієте, досвід дуже необхідний на війні. Завдання командира – навчити так, щоб не «пристріляні» бійці не гинули даремно. Так, щоб він міг забрати на той світ якнайбільше ворогів, а сам лишитися живим. Адже хороший військовий – не той, хто вб’є більше противника, а той, хто врятує якомога більше життів і сам не загине. А для цього потрібно знати деякі хитрощі війни. Якщо це піхота, то потрібно вкопуватися в землю, зайняти оборону, приготуватися і чекати на ворога. А якщо ти, як то кажуть, за кущик сховаєшся, то й ворогу сильно не зашкодиш, і своє життя можеш втратити. Треба знати тактику піхоти. Все це дуже важливі знання, які мають отримувати військові перед тим, як підуть у бій. Вони дають їм змогу рятувати своє життя, життя побратимів, життя мирного населення і в той же час знищувати ворога».
Сьогодні полковник Сергій Шегеда навчає солдат із піхоти хитрощам ведення бою, але йому самому свого часу довелося переучуватися з автомобільних військ на піхотні.
«Я ж майже ввесь час служив в автомобільних військах. І мені теж довелося переучувався на піхоту 2015 року, – розповідає пан Сергій. – Тепер я закінчив два виші: автомобільний і мотострілецький. На обороні Чернігова в піхоті був. Все, що міг і знав, я передав сину і сотням таких, як він, військовослужбовців. Адже якщо ви не навчите молодого військового, або того, хто тільки прийшов, ви ж просто не врятуєте їм життя. Треба навчати, щоб він залишався живим і не був, як то кажуть «гарматним м’ясом». Адже війна – це свого роду мистецтво тактики. Треба знат,и де вийти, де з флангу зайти. Кожен солдат повинен не сліпо виконувати завдання, але й думати, як знешкодити ворога. Найважливіше на війні, як на мене, – бити ворога і лишатися живим».
Кожен воює за свою сім’ю
«Сили противника значно перебільшували наші, але ми вірили в нашу перемогу. Ми вірили в витримку наших військових. І були впевнені, що Чернігів не здамо, – говорить Сергій Васильович. – Розумієте, їх багато, набагато більше, ніж нас, але вони прийшли на чужу землю, а ми на своїй землі. Ми захищали свою землю, свої сім’ї, свої домівки. І я в кожному погляді своїх хлопців бачив, що кожен був згоден віддати своє життя, але не віддати ворогу ні клаптика нашої землі. Всі були готові на все! Навіть ціною власного життя зупинити цю орду. Боягузів не було! Перші дні були найважчими: постійно були прориви – то з боку ЗАЗу, то з Лижної бази, то до мостів. Поки не організували якісну кругову оборону міста. Потім все налагодилося. Все робили чітко і без паніки. І зараз молодці. Все працює, військові знають, що роблять».
Переживав за дружину більше, ніж за себе
Увесь час, поки тривали військові дії, пан Сергій хвилювався не за себе, а за дружину, котра раніше служила, – хто знає, що могли б зробити з нею вороги, які зайшли в їхнє село. А ще – за невістку і восьмимісячну внучку, які також були з бабусею.
«Російські війська були в Кархівці, але вони проходили центральною вулицею. Ми живемо на околиці села, на хуторі, і вони не дійшли туди. Слава Богу, що ніхто не здав. Я більше за все переживав за жінку, – говорить і сльози навертаються на очі. – Адже вона в мене в минулому теж військова. А вдома була моя військова форма, вона мені дорога. Я хотів, щоб вона лишилися в мене, але в той же час розумів, що якщо зайдуть орки в дім і побачать форму, нічого хорошого не буде. Тому сказав жінці закопати форму в теплиці. Сховати десь – можуть знайти, закопати на городі – побачать, що копане. А в теплиці тепло, не помітять, що свіжоскопане. Вона так і зробила».
Син лишиться, поки не закінчиться війна
Сьогодні пліч-о-пліч із Сергієм Васильовичем воює і його син Олександр.
«Син не служив в армії, але він військовозобов’язаний, – говорить Сергій Васильович. – До війни він працював в Укрпошті. Він міг і не йти воювати, але пішов. У перші дні війни він вивозив у село дружину з донькою. Та як тільки зміг прорватися звідти, бо Кархівку окупували, відразу прийшов до мене. Я навчив його всьому, що знаю. Зараз мене вже звільняють за наказом, бо вже 62-й рік пішов. Син лишиться захищати рідну землю, поки не виженуть цю орду з України. А потім, коли закінчиться війна, я мрію, щоб син із невісткою подарували мені внука. Діду більше нічого й не треба».
Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото автора
