Нескорені замглайці
Глухе невеличке цегляне приміщення. В’язень намагається викарабкатися звідси, але куди і як? Адже «кімната» зовсім без вікон і… дверей. І раптом десь у верхньому куточку вироїлися промені світла. Мить – і арештант уже там, біля отвору, в надії якомога швидше вибратися звідси. Та як тільки він опинився біля самісінького просвіту, світлове віконце, як йому здавалося, було ось-ось поруч, гінко зникло…
Такі сни почали останнім часом снитися старості селища Замглай Чернігівського району Олександру Красківському, якого на початку повномасштабного вторгнення росіяни-окупанти затримали та кинули до буцегарні, де піддавали тортурам…
Сни, немов реалії, – віщуючи для нас майбутні події, віддзеркалюють те, що трапилося з нами в минулому.
Барикади проти окупантів
… Ворожі колони російської техніки з першого дня вторгнення на українську територію рухалися по трасі Городня–Тупичів–Бурівка–Ріпки–Чернігів. Не дивлячись на те, що селище Замглай знаходиться трохи обабіч від центрального шляху, окупанти вперше навідалися до населеного пункту лише за три дні, тобто 27 лютого.
Дозорні, які були у замаскованих місцях і спостерігали за рухом ворожої техніки, повідомили, що в напрямку селища суне ворожа техніка.
Найактивніші серед громади зуміли вчасно спиляти дерево якраз при в’їзді в Замглай.
– Це дало нам можливість виграти деякий час, аби люди зібралися, – розповідає Замглайський селищний голова Олександр Красківський. – Починаючи з першого дня вторгнення, ми щоранку, о 8-й годині, постійно збиралися тут, в селищній раді, як для вирішення поточно-нагальних питань, так і тих, що виникли під час окупації.
Дивлячись на коротке телефонне відео, яке відзняли під час зустрічі з російським офіцером, можна безпомилково стверджувати, що подвиг – це не тільки йти в бій з автоматом чи кулеметом. Вчинок, який проявили вже з першої зустрічі з російськими військовими жителі Замглаю, також демонструє мужність і незламність українців перед ворожою навалою. Адже мирні люди, перешкоджаючи подальший рух углиб селища завойовникам, не могли передбачати дії та наслідки неприйнятних «гостей». Все могло тоді трапитися – як, власне, за кілька тижнів і сталося.
Але тоді, при першій зустрічі, кілька односельців стояли майже впритул перед ворожими військовими і не пускали їх далі.
– Наші спостерігачі за дорогою повідомили, що до Замглая наближається ворожа колона, – розказує Олександр Красківський. – Один з наших встиг заблокувати в'їзд у селище поваленим деревом, завдяки чому ми виграли час. Швидко зібравши людей, ми разом попрямували назустріч колоні. Діставшись до перешкоди, росіяни зупинились, вигукнувши: «Стійте!». Я разом із групою активістів пішов на перемовини. З їхнього боку вийшов один військовий, який заявив, що хоче говорити з керівником. Як староста я взяв на себе ведення переговорів.
Керівник старостату пояснив чужинцям, що в їхньому селищі проживає багато людей похилого віку, є будинок-інтернат, і вони не хочуть бачити тут російські війська. Окупант запитав: «Так ви нам проходу не дасте?» Ті відповіли, що ні, і додали, що готові навіть кидатися під танки, на що росіянин кинув репліку: «Не лякайте». І додав: «Тоді я доповім своєму начальству – що вони вирішать, те й будемо робити». І пішов до своїх, які близько півгодини постояли, а затим розвернулися і поїхали звідти в бік села Вишневе, де знаходилася їхня комендатура та основні ударні наступальні сили.
Після «інциденту» місцеві жителі почали по-справжньому барикадувати село. Вони перекрили дорогу ще кількома деревами, встановили бетонні блоки, використали шини та мішки з піском. У центрі селища вони обладнали сигнальний дзвін з газового балона, щоб у випадку небезпеки швидко зібратися та знову протистояти окупантам, утворивши живий щит.
Майже місяць російські нацисти не намагалися увійти до Замглая – можливо, тому, що сам староста був частиною переговорної групи, яка щоденно зустрічалася з російським комендантом на залізничному переїзді поблизу Ріпок. – Ім'я того полковника я не знаю, він представився лише позивним – «Закон», – пригадує староста. – Він завжди був у балаклаві, і на зустрічах ми домовлялися, щоб росіяни пропускали наш транспорт, який доставляв продовольство по громаді. Ми записували на папері, яким транспортом, хто і куди везе продукти. Із Замглая їздили двоє: Сергій Сусло щодня доставляв молоко з сусідніх Буянок. Власниця ферми Оксана Герасенко давала його нам безкоштовно. А Сергій Ручко віз хліб із Ріпок. Потім волонтери роздавали молоко на базарі, а інші носили людям по півхлібини додому.
23 березня окупаційні військові знову намагалися прорватися до Замглая. Тож коли по селищу пролунав дзвін, люди швидко зібралися біля старостату і пішли до споруджених барикад, які вже на той час були серйозною перепоною для непрошених візитерів.
– Я йшов попереду, за мною – чоловіки, а за ними – жінки. Коли ми дійшли до головної барикади, я попросив односельців зупинитися, а сам пішов на перемовини, – розповідає Олександр Красківський. – Коли я підійшов, то по світло-сірій формі я зрозумів, що це не ті військові, які раніше були з нами на перемовинах. Скоріше за все, це були ФСБшники. Окрім чорної форми, вони ще й були у балаклавах. Я встиг лише сказати, що їх тут ніхто не хоче бачити, на що один, звертаючись до своїх, вигукнув: «Забираємо!»
У російському полоні
– Вони притиснули мені до голови автомат, потім накинули мішок на голову, а руки зв'язали пластиковою стяжкою, – пригадує староста. – Затим посадили в автомобіль і кудись повезли. Коли завели в підвал, то я здогадався, що ми у школі в сусідньому Вишневому. Бо їхали недовго, а я знав, що неподалік підвальне приміщення є лише там.
Саме у школі села Вишневе (окупанти його називали на свій лад – «Вішньовоє») російські завойовники облаштували комендатуру, а в підвалі здійснювали допити з використанням методів катувань. На величезній площі колишньої пилорами також утримували українських полонених – як військових, так і цивільних осіб.
– Мене зразу почали бити по ногах. Коли я падав, то при падінні пластикова стяжка на руках розірвалася. Тоді вони руки зв'язали скотчем, – згадує староста. – Били приблизно з півгодини, особливо по ногах, одночасно питаючи у мене: «Для чого ви щодня збираєтеся? Яку інформацію збираєте та кому її передаєте? Де знаходяться ЗСУ?» Коли проводили допит, то один військовий, який стояв поруч зі мною, окрім інших побоїв, постійно завдавав ударів своєю ногою по моїх ногах. Я не міг тоді збагнути – для чого це він так робить? А от коли вони дуже від тих побоїв набрякли, то все зрозумів – бо встати на ноги потім я вже не міг…
Затриманий спробував, було, пояснити, що нікому жодної інформації не передавав, і навіть не знає, як це реально зробити. Але процес дізнання продовжувався. Нарешті окупанти «стомилися» і передали «естафету» допиту іншій групі. У цих, як з’ясувалося, методи виявилися ще більш жорстокими. Вони били не тільки по ногах, а й по печінці, нирках… Поклали руку старости на стіл і кричали, що відріжуть чи то палець, чи пальці. Погрожували також вбити його рідню…
– У якусь мить мішок трохи зліз з моїх очей і я вгледів мотузковий зашморг на трубі, – розповідає далі про пережите полонений староста. – Я зрозумів, що це один із прийомів катувань. Видно було, що за допомогою цієї петлі підвішували наших полонених за руки.
Олександр не помилився у своїх здогадках. Вже після звільнення цих населених пунктів з’ясувалося, що не тільки такі нелюдські методи застосовували росіяни проти українців саме тут, а й в іншому місці, яке вже згадувалося – місцевій пилорамі, де використовували навіть розтяжки, на яких розпинали бранців…
– Після допиту мене взяли під руки, бо я не міг встати на ноги, завели в приміщення й кинули на бушлат, який лежав на підлозі. Там нарешті мені вдалося зняти мішок, перекусити скотч і звільнити руки, – поділився пережитим староста. – У кишені бушлата знайшов невеличкий гайковий ключ і коробку сірників. Коли запалив сірника, то обдивився приміщення, яке було зовсім невеличке: десь півтора на півтора метра.
У цій «камері» в’язень і провів декілька годин. Заснути по-справжньому було нереально, оскільки холод пробирав до кісток та нило від болю все тіло. А ще кожні півгодини приходили військові й гучно барабанили у двері й запитували: «Ти живий там?»
За декілька годин його знову повели на знущальний допит. Як і раніше, натягли на голову мішок і продовжили бити. Особливо цього разу били по вухах і вимагали від нього списки проукраїнських активістів.
– Ви не хвилюйтеся, – казали мені так росіяни, – ваша республіка як називалася Україна, так і називатиметься. І тризуб, і прапор будуть ті ж самі у вас. Ми хочемо тільки змінити владу у вашій республіці, – переказує події майже трирічної давнини староста.
Після цієї «розмови» Олександра Красківського привезли до місця, де велися весь час переговори, та й відпустили – передали нашим людям…
Період окупації довів, що замглайці не підкорилися ворогові, хто б він не був, а згуртувалися й продемонстрували російським окупантам, що ніхто не має права лізти в їхню домівку… А відтак захищаючи своїх рідних, оселі, жителі селища стали на захист рідної неньки-України. До речі, у Замглаї проживають люди різних національностей, які у свій час прибули сюди з багатьох регіонів колишнього Радянського Союзу з певною метою. Але про це ми розповімо в іншій публікації.
Сергій КОРДИК, фото Миколи Тищенка та з особистого архіву Олександра Красківського
