КРИЗА

Не вбий себе, або В образі самогубці

Багацько людей хоч раз у житті думають про самогубство. Та лиш одиниці таку ідею, даруйте на слові, «втілюють в життя». Як же бути, коли такі думки, викликані невдачами у коханні, втратою близького тощо «накривають» регулярно?

Буває, навіть колишній народний депутат, вчорашній «господар життя», котрий матеріально вже й нащадків забезпечив на десятиліття уперед, – і той стрибає з багатоповерхівки. А що ж звичайна людина, яка щомісяця не знає, як звести кінці з кінцями?

А якщо такі думки непокоять не десь у великому місті, де можна спробувати знайти допомогу у якихось психологічних консультаціях, а, скажімо, у районному центрі Носівка? Єдине місце, куди з такими проблемами можна звернутися у «місті Носа» – Носівський районний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

В образі

Тож уявляю себе людиною, яку не покидають суїцидальні думки, і йду в соціальний центр. У всьому світі людину, яка каже, що думає покінчити з життям, психологи мають приймати поза чергою. Цікаво, чи знають про це в Україні? Перевірю…

Заходжу у тісний коридор установи. На жаль, немає черги з жодної людини! Зараз відчиню двері, скажу, що хочу покінчити з життям. І нехай тільки спробують не прийняти мене, забувши про людину, що вже сидить на прийомі.

Відчиняю перші-ліпші двері…

– Вибачте, у нас обідня перерва, – каже працівник соціального центру, яка разом з колегами наминає щось за робочими столами. Отакої! Тут людина «ледь жива», а вони обідають! Ось зараз піду і вб’ю себе. І нехай тоді зітхають, що не зупинили.

– А з яким Ви питанням?

Еге ж, оце взяв і всім вам, з набитими ротами у пропахлій їжею кімнаті, та й сказав. Щоб ви потім реготали, згадуючи, як після моїх слів одна з вас ледь не вдавилася шматом ковбаси? Щоб ви кілька тижнів були зірками будь-якої місцевої компанії, розповідаючи про ненормального, який прийшов казати, що хоче себе вбити? Вибачте, але ні. Не хочу, щоб завтра вся Носівка тикала на мене пальцем. Не хочу шепоту за спиною, що це той самий божевільний, що змушує ковбасою давитися… Не хочу, щоб різні місцеві покидьки підходили до мене з лезами чи мотузками, реготали й пропонували довершити задумане.

Ні. Прямо зараз піду в аптеку, куплю пачку таблеток і з’їм.

– Може, Вам наша начальниця зможе допомогти, – радять жінки на якісь мої слова.

Добре, спробую і до начальниці, але якщо й вона так само почне «допомагати», то… Я зробив усе можливе, щоб мене зупинили. Але ще більше впевнився, що нікому я на цьому світі не потрібний, що життя – лайно, всі баби – б…, а сонце – ліхтар.

Підходжу до дверей з табличкою «Директор Пуха Валентина Андріївна». Стукаю у двері – тиша. Відчиняю – нікого.

Та пішли ви усі! І пішов…

 

«Псих» психа б зрозумів

За кілька годин повертаються до районного центру соціальних служб – з’ясувати у директора, що і як робиться задля заспокоєння людей, що вирішили звести рахунки з життям.

– Такого, щоб людина прийшла і запитала, що робити, бо вона не хоче жити, не було, – говорить пані Пуха, яка працює у центрі з часу його утворення. – Якби прийшла, то ми й б її не відпустили доти, доки не впевнилися б, що вона заспокоїлася. Що б робили? Розмовляли б, намагалися б з’ясувати, що саме наштовхнуло її на такі думки. Запитували б: «у Вас щось сталося?», «чому у Вас виникли такі думки?», «що призвело до цього?», «у Вас якась критична ситуація?» тощо.

Говорили б, доки не побачили, що людина дійсно з чимось погодилася, вийшла зі своєї замкнутості і почала розповідати, що з нею сталося, говорити про причини такого стану. Якщо погоджується з нами, що це гріх (навіть до таких методів ми вдаємося), тоді можна відпускати, але продовжувати стежити за її поведінкою та регулярно спілкуватися.

Добре, якщо ці методи призведуть до «одужання». А якщо ні? Якщо людина, незважаючи на усі «мусі-пусі», буде наполягати на своєму? Якщо, не заспокоївшись, захоче піти та почне вириватися у разі спроб її затримати?

– Таке цілком ймовірно, – припускає пані директор. – Що тоді? Будемо телефонувати в Чернігів. У нас є методичний центр, який нам у такому допомагає. Можливо, за телефоном довіри будемо звертатися. У Носівці такої служби немає, бо для цього, я думаю, потрібні відповідні документи, потрібні люди, які пройшли відповідну підготовку. Така робота повинна спеціально оплачуватися, а сам телефон довіри повинен працювати цілодобово. А у нас таких програм, забезпечених грішми, немає, і тому роботу такої служби ми організувати не можемо.

Однак людину б точно не відпустили. Якщо б пацієнт пручався? Можливо, міліцію підключили б, бо людина у такому стані повинна обов’язково бути під наглядом. Цей стан, може, в неї і мине, скажімо, за годину чи добу. Але поки він не пройшов, слід спостерігати.

Що ж, мабуть, міліція в такому разі – саме те: пару разів кийком по спині – і всі дурні думки миттю з голови вийдуть. Проблема тільки у відсутності приводу для залучення міліції: людина нічого протизаконного не робить. Розмови про самогубство не є порушенням законодавства.

– Тоді, мабуть, психолога будемо викликати, – говорить Валентина Андріївна. – Будемо й до 10 годин вчора сидіти, й більше, доки людину не заспокоїмо. Мій кабінет не замикається навіть в обідню перерву. Сиджу, їм якійсь бутерброд чи у комп’ютері щось дивлюсь, заходить людина… І я їй не відмовляю, не кажу, щоб зайшла пізніше.

Та безпросвітність ситуації в тому, що в усій Носівці немає жодного знавця таємниць психіки. Навіть у центрі соціальних служб відсутня така посада. Є кілька спеціалістів з освітою психолога, але здобутою заочно, без необхідної практики та навичок. Є психолог при районному відділі освіти – на якійсь частці ставки, тож у той день на роботі його не було. Та й навряд чи б він допоміг: відрадити людину від самогубства – не те саме, що з малечею у школі тести на темперамент проводити.

– Якби моя воля, така посада як психолог у нашому центрі була б, – запевняє Валентина Андріївна. – Коли наша служба створювалася, наша робота була зовсім не такою, як зараз. Тоді ми концерти організовували, а з соціальної точки зору – підтримували дітей-сиріт, дітей-інвалідів. Це переважно був розвиток їхніх талантів,та ще гуманітарна допомога якась. Коли ж ми стали переорієнтовуватися більше на соціальну роботу, нам казали, щоб брали собі психолога. І я сподівалась на це, хоча посади психолога не було, а була тільки посада провідного спеціаліста. Тому ми орієнтувалися на освіту співробітників, проводили таку кадрову політику, що нам насамперед потрібні не педагоги, а психологи.

 

«Клієнти»

За роки своєї роботи на посаді пані Пуха тільки двічі стикалася з людьми, у розмові з якими промайнули слова про самогубство. Проте в обох випадках сигнали були хибними.

– Нещодавно у нас була розмова з неповнолітньою дівчиною, – згадує Валентина Андріївна. – Вона не ходила в школу, постійно втікала з дому, конфліктуючи за матір’ю, та інколи говорила, що не хоче жити. У розмові з’ясували, що вона глибоко сумує за померлим батьком, що їй ні з ким поділитися наболілим. Нею займався один із наших спеціалістів, потім ми вдвох з дівчиною говорили і врешті-решт вона усвідомила, що батьки помирають не тільки у неї одної… Ми тут самі ледве сльозу не пустили, а пізніше з’ясувалося, що дівчина… морочила нам голову і що депресія у неї була не через батька: вона тікала до хлопців. І після розмов з нами знову втікала. Її навіть з міліцією шукали. Знайшли, все з нею добре.

Також був випадок з чоловіком – можна сказати, постійним споживачем послуг центру.

– Він і зараз приходить. Непроста у нього доля, непросто йому жити. Він був позбавлений батьківського піклування. Хоча з матір’ю він спілкується, але хати не має, побував у місцях позбавлення волі. І там, як мені відомо, у нього була спроба суїциду. Він це заперечує, але, за чутками, спроба була. Молодий хлопець, зловживає алкоголем. Ми з ним постійно говоримо, навіть якщо він приходить напідпитку. Ось тільки п’яна людина не завжди адекватна…

Директор соціального центру погоджується, що думки про самогубство виникають у багатьох людей. Але до центру, з її слів, ніхто з потенційних самогубців не звертається. Невже не вірять у те, що тут їм здатні допомогти? Або ще гірше: не вірять, що працівники центру дотримають конфіденційності?

– Наші збережуть таємницю, – запевняє пані директор. – Але ж Ви розумієте, що для цього треба окремий кабінет, де можна віч-на-віч поговорити. У нас таких немає і тому, якщо необхідно, всі йдуть у мій кабінет. Якщо я не потрібна – залишаю спеціаліста з людиною на самоті. Якщо колеги цікавляться, з чим до мене приходила людина – скажу, що зі своїми проблемами і що ми їх вирішили. Якщо не вирішили, то направлю людину в іншу службу. Прикрість у тому, що з такою проблемою нема куди переадресувати. Якщо проблеми виникають у дитини, то їй має допомогти психолог у школі (звісно, якщо він там є). Для дорослої людини у Носівці немає такої компетентної установи. Бувають громадські організації, які можуть працювати з такими категоріями людей, але у Носівці таких немає. Тільки Чернігів, Київ… У нас тут взагалі проблеми з громадськими організаціями.

Ігор СТАХ, фото автора

Довідка

25 лютого вранці колишній міський голова Мелітополя Сергій Вальтер у власному будинку повісився на сходах, що вели в гараж.

28 лютого випав з вікна своєї столичної квартири на 17 поверсі колишній народний депутат Михайло Чечетов.

9 березня, у понеділок ввечері, в містечку Українка на Київщині покінчив з життям (постріл в лоб) 53-річний Станіслав Мельник, колишній народний депутат.

12 березня близько полудня у підвалі власного будинку з вогнепальним пострілом в шию знайдено тіло Олександра Пеклушенка – колишнього голови Запорізької ОДА.

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"