На похорон Ігоря Лавриненка приїжджали начальники з бригади і сорок побратимів
Усі приїжджі взяли участь у поминальному обіді, де продовжили розповіді про відважного, відданого військовій присязі й людяного Ігоря. Земляки-озерянці почули високу характеристику захиснику Вітчизни ще під час відспівування. Командири й рядові розповідали, як він піклувався про друзів. Хтось в бою втрачав захисну каску – Ігор відразу ж організовував придбання нової: надсилав сестрі Валентині кошти, і та оперативно присилала його замовлення. Купував друзям за свої кошти бронежилети, тепле взуття, світильники, акумулятори, назбирав грошей і на розвідувального безпілотника.
Та найвищу оцінку дав на кладовищі побратим. Він підніс сестрі Валентині каску брата, попросив її прийняти як пам’ятну дорогу реліквію, і доземно подякував за те, що Ігор врятував йому життя, закрив його собою. Розповів, що вони вп’ятьох виходили з передової до мікроавтобуса, який повинен був відвезти їх до пункту збору, звідки бійців відправлятимуть у відпустку. Двісті метрів не дійшли, коли почалися ворожі обстріли. Товариш ішов перед Ігорем, і той встиг закрити друга собою і штовхнути на землю, а сам не встиг відскочити й одержав смертельне поранення в шию. Вчасно зреагували інші троє бійців і залишилися живими – вони теж приїхали на похорони вірного товариша.
Від цих слів Валентина Миколаївна облилася гіркими сльозами: з болем, що брат кілька метрів не дійшов до довгоочікуваної відпустки, а з гордістю – що розповів про нього побратим. І пригадала вона важку долю і братову, і свою.
Народився Ігор 25 липня 1979 року в селі Озеряни, що за 7 кілометрів від Бобровиці, у простій селянській родині. У 1986 року пішов до першого класу місцевої школи, та через складні сімейні обставини його відправили в школу-інтернат, де й закінчив шкільну науку. У 1995 році вступив до відділення професійно-технічної освіти Міжрегіонального центру м. Києва, де вивчився на штукатура, плиточника, маляра-будівельника. Після закінчення училища повернувся в рідне село та працював у ТОВ «Земля і воля» робітником. У вільний час любив читати книжки, зібрав їх велику колекцію. Також вмів гарно малювати. Любив возитися з технікою, ремонтувати й удосконалювати її. Та найбільшими друзями в нього були свійські тварини, здебільшого собаки.
Важке дитинство було у хлопчика, та він дуже рано почав підзаробляти на себе, і не голодував, з поганою компанією не водив дружбу. Із заробленого дещо приносив додому, передусім для матері. Старша сестра Валя теж рано перейшла на свій хліб, вийшла заміж і виїхала із села.
У 2003 році Ігоря призвали на строкову військову службу. Він до цього готувався заздалегідь: заробив грошей, купив костюма, взуття, відклав певну суму про запас. Одержавши повістку, о четвертій годині ранку вийшов з Озерян і пішки поспішив у військкомат, бо на ту годину ще не було маршрутного транспорту. Ніхто його не проводжав, лише кілька друзів-собак бігли за ним ледь не до Бобровиці. Але Ігор не вважав себе нещасним: він умів себе забезпечувати без ніякої сторонньої підтримки.
В армії служив добросовісно, швидко опановував військові спеціальності. Після звільнення в запас влаштувався на роботу в столичному заводі «Вторчермет» оператором конвеєрної лінії «Шредер». Останнє місце роботи – ТОВ «Столичний млин».
Батьки жили в селі й передчасно померли. З рідних залишилася сестра Валентина (по чоловіку – Завгородня), її родина проживає неподалік столиці. Брат міг би знайти в неї куточок для життя. Але він нормально заробляв, тож міг винаймати житло. Навідувався і в Озеряни, на могилу матері обов’язково привозив великий букет живих квітів, розповідав їй над могилою, як живе, не бідує, із сестрою спілкується, племінників любить.
З перших днів повномасштабного вторгнення окупантів Ігор Лавриненко пішов захищати Батьківщину, був призваний Подільським районним територіальним центром як старший солдат в Національну гвардію України у березні 2022 року. Служив помічником начальника військового наряду, у патрульному батальйоні опанував воєнну спеціальність кулеметника.
Після послаблення напору окупантів на Київ, класного нацгвардійця-кулеметника направили під Бахмут, у гарячу бойову точку. Воював на захисті Бахмута запекло, нагороджений бойовими відзнаками, у боях заробив право на першу відпустку. Але не скористався нею: 27 листопада 2022 року, рятуючи товариша, одержав тяжке поранення несумісне з життям.
Побратими, їдучи в Озеряни на похорон убієнного товариша, захопили із собою деякі речі Ігоря, навіть безпілотник привезли. Все це хотіли передати сестрі Валентині, але вона, не перестаючи голосити, насилу вимовила, що всі привезені речі брата вкрай потрібні його друзям там, на передовій.
Побратимам настільки дорогим був Ігор, що вони направили свою, правда, дещо меншу групу поминати друга на сороковини, а потім і на річницю. Багато хто пожертвував кількома своїми відпускними днями.
Указом Президента України від 19.06.23 р. Лавриненко Ігор Миколайович нагороджений посмертно орденом «За мужність III ст.». Його ім’я занесене в «Книгу пам’яті військової частини», у Озерянській школі теж є його портрет та інформація про відважного захисника-земляка.
Григорій ВОЙТОК
