«Микола-піротехнік» із Коропа
У травні цього року в рамках всеукраїнської ініціативи «Сади Перемоги» активісти Молодіжної ради Коропа та працівники музею Миколи Кибальчича висадили тридцять дерев та кущів на території садиби. Сад квітуватиме, а відвідувачі віддаватимуть шану геніальному вченому-земляку.
Дорога пошуків та відкриттів
«…Я буду щасливий тим, що зроблю величезну послугу батьківщині й людству. Я спокійно тоді зустріну смерть, знаючи, що моя ідея не загине разом зі мною, а існуватиме серед людства, для якого я готовий був пожертвувати своїм життям».
М. Кибальчич
Не раз буває так, що сміливі ідеї геніальних людей здобувають належну оцінку лише після смерті їхніх творців. Розвиток і реалізація таланту часто пов’язані зі стражданнями, боротьбою, однак дають при цьому людині найвище щастя – бути творцем. Довга та складна дорога пошуків та відкриттів судилася Миколі Івановичу Кибальчичу – вченому-винахіднику з Чернігівщини.
Народився Микола Кибальчич у селищі Короп Кролевецького повіту Чернігівської губернії (нині Новгород-Сіверський район). Батько Миколи Іван Йосипович купив у Коропі невеличку ділянку землі поблизу притоки річки Карпівки, бо саме в це селище був призначений на посаду священника Успенської церкви. Взявши позику в банку, Іван Йосипович збудував дім неподалік базарної площі. Третина будинку збереглася до наших днів. У ній розміщений меморіальний музей М. Кибальчича.
У родині Кибальчичів було шестеро дітей, Микола – найменший. Змалку був позбавлений материнської ласки, бо через невиліковну хворобу (туберкульоз легенів) мати ізолювала себе від дітей. Дітлахи дуже любили матір, бо вона завжди цікавилася їх інтересами, уміла підтримати кожного з них. А якщо карала за провину, то робила це тактовно й розумно. А от суворого батька діти боялися. Микола як найменший особливо гостро відчував втрату материнської уваги.
Можливо, саме тому хлопець прикипів душею до діда Максима, виховання якого мало великий вплив на формування світогляду Миколи Кибальчича. Максим Петрович Іваницький, дід по материнській лінії, мешкав у селі Мезин. Коли старші діти роз’їхалися на навчання, а Варвара Максимівна захворіла, Максим Петрович часто приїжджав у Короп, і дуже скоро малий Микола став його уюбленцем. Хлопцеві не потрібні були ні іграшки, ні друзі, він ні на крок не відходив від діда. Згодом шестирічного онука Максим Іваницький забрав до себе на виховання. Максим Петрович був освіченою людиною, працював учителем, а ще був талановитим актором. Навіть зустрічався з Іваном Котляревським. За вдале виконання ролі Максима Чупруна в п’єсі «Москаль-чарівник» Котляревський подарував Іваницькому «Енеїду» з автографом. За своєю внутрішньою суттю Максим Петрович був бунтарем і шукачем справедливості. Саме від діда Микола перейняв дух бунтарства, з дідом хлопець читав Шевченка й Гоголя, від дідуся почув про декабристів, про кріпацьке життя. Коли Миколі виповнилося 10 років, батько забрав його до себе в Короп. Згодом за вимогою батька Микола Кибальчич вступить до Новгород-Сіверського духовного училища, а по його закінченні – до Чернігівської духовної семінарії, яку так і не закінчить. Микола не збирався ставати на батькову стезю. Ось тут далося взнаки дідове виховання. Годинами батько й син дискутували про майбутній фах Миколи, зрештою усі розмови закінчилися розривом. Микола Кибальчич блискуче склав іспити та вступив до шостого класу Новгород-Сіверської гімназії. Найбільші здібності виявив у вивченні математики, природничих наук, а улюбленим предметом стала хімія. Зацікавившись піротехнікою, юнак виготовляє і з успіхом запускає феєрверки. У родинному колі Миколі навіть дали прізвисько – Микола-піротехнік. Кибальчич самотужки вивчав англійську мову, що дозволяло йому читати англійську літературу в оригіналі. Німецькою та французькою він володів досконало. У гімназії гостро відчувалася нестача книжок, тому Кибальчич разом з іншими гімназистами організував нелегальну бібліотеку, книжки до якої купували за зібрані гроші. Закінчив Кибальчич гімназію зі срібною медаллю, і перед юнаком постало питання про вибір професії. Микола Іванович їде в Петербург.
Спочатку було навчання в Петербурзькому інституті інженерних шляхів сполучення, потім – Медико-хірургічна академія. Тут Кибальчич і познайомився з народовольцями та їхніми ідеями. У 1875 році за зберігання нелегальної літератури три роки провів у київській в’язниці. Освіту продовжити не дозволили. Талановитий юнак обрав шлях революціонера-підпільника. Народовольці належно оцінили здібності екс-студента. Згодом Кибальчич працював і в підпільних друкарнях, і в так званих «пекельних лабораторіях», де виготовляли вибухівку. Там і проявився його неабиякий талант хіміка та винахідника. Микола навчився в домашніх умовах робити нітрогліцерин і динаміт, який за своїми характеристиками перевершував динаміт його винахідника – шведа Нобеля. Крім того, він створив рецепт унікальної фарби для підпільних друкарень народовольців. А згодом створив бомбу, якій не було рівних. Царські генерали пізніше назвуть її справжнім дивом і новим словом у вибухотехніці. По суті, це був праобраз сучасної гранати. Подібних зразків вибухового начиння у той час Європа ще не знала. Під час останнього замаху на царя в 1881 році вирішальну роль зіграла «забійна сила» бомби, створеної Кибальчичем. Але головним його винаходом усе-таки було не це…
Кибальчича заарештували через 17 днів після теракту. У камері, за кілька днів до страти, Микола розробив проєкт реактивного апарата. Мозок ученого невтомно працював у пошуках принципу руху літального апарата для міжпланетного сполучення. Перед нами постає не фанатик-терорист, а вчений з чітко визначеною науковою метою. Ідея створення виникла в юнака ще до арешту. Це була смілива спроба винахідницької думки – піднятися до розв’язання важливих теоретичних і практичних проблем, пов’язаних з польотом важчих за повітря реактивних літальних апаратів. Маючи глибокі знання в галузі хімії, математики, фізики, чималий досвід роботи з вибухівкою, Кибальчич зумів розробити свою ідею. Погодьтеся, це була смілива і нечувана ідея – принцип ракетного космічного польоту! Тоді не було ні дирижаблів, ні гелікоптерів, а молодий учений-українець мріє полетіти до зірок. І хоча Микола Іванович назвав свій апарат повітроплавальним, учений Яків Перельман зауважив, що «по суті це був перший крок в історії міжзоряного плавання». Адвокат Володимир Герард зробив усе можливе, щоб зберегти креслення. Його підзахисний одержав папір, переніс на нього проєкт, розпочатий у день допиту, а через три дні вручив його адвокатові. Однак тоді проєкт Кибальчича акуратно поклали «під сукно», де він пролежав… тридцять шість років, лише в 1918 році про нього напишуть в журналі «Былое».
На суді Микола Кибальчич вразив усіх своєю мужністю, стійкістю та витримкою. Він говорив про свій винахід, про те, що хотів принести користь людству: «За кілька днів до смерті я пишу цей проект. Я вірю у здійснення моєї ідеї, і ця віра підтримує мене в моєму жахливому становищі. Якщо ж моя ідея після докладного обговорення вченими-спеціалістами буде визнана здійсненною, то я буду щасливий тим, що зроблю величезну послугу батьківщині й людству. Я спокійно тоді зустріну смерть, знаючи, що моя ідея не загине разом зі мною, а існуватиме серед людства, для якого я готовий був пожертвувати своїм життям».
Засудженим було оголошено смертний вирок, а 3 квітня 1881 року учасники замаху на царя були страчені на Семенівському плацу в Петербурзі. На той час Миколі було 28 років. Сьогодні ми віддаємо належне талантові ученого-винахідника Чернігівщини: ім’ям Кибальчича названо кратер на зворотному боці Місяця. У Коропі діє меморіальний музей Миколи Кибальчича, а його іменем названо парк у центрі селища, площу та вулицю. Короп називають зоряним містечком.
Музей-садиба М.І. Кибальчича
Музей – це особливий світ, що має внутрішню багату атмосферу. Швидкий темп життя парадоксальним чином загострив відчуття того, що музейні експонати потрібні нам тут і зараз. Для сьогоднішніх уроків життя, вражень, висновків…
Музей-садиба Миколи Кибальчича знаходиться в селищі Короп (нині Новгород-Сіверський район) на Чернігівщині. Розміщено музей у колишньому родовому будинку Кибальчичів. Побудований батьком Миколи Кибальчича Іваном Йосиповичем для майбутньої великої родини в середині 19 століття. Дім був дерев’яним, стіни не заштукатурені ні зовні, ні зсередини. Пази між брусами змазані глиною та побілені крейдою, а дах покритий соломою. Можливо, будинок Кибальчичів і не милував око своєю довершеністю, зате мав велику перевагу – був теплим та зручним. У будинку, крім кухні та передпокою, було ще п’ять кімнат: їдальня, зал, робочий кабінет, дитяча кімната та спальня для батьків. Минали роки. Дім перейшов до Федора, старшого брата Миколи, що працював у Коропі нотаріусом, а згодом до його сина, що в чині прапорщика воював і загинув у І Світовій війні. Більшу частину будинку було продано на дрова, а те, що залишилося, мало вигляд похилої «шевченківської хатини».
За словамиспівробітника музею Григорія Касьяненка, влітку 1959 року поблизу колишньої садиби Кибальчичів люди почули гупання сокир та веселі голоси робітників. Стара халупа на очах перетворювалася в ошатний будиночок, обшитий дошками. «Що то буде?» – питали цікаві. «Народний музей нашого земляка!» – з гордістю відповідали працівники. Взагалі-то про Миколу Кибальчича пам’ятали. Статті про вченого були в енциклопедіях, спеціалізованій літературі. Та прийшов час згадати Миколу й на його батьківщині. Подружжя Гаражуків – Микола Михайлович Гаражук та Олена Миколаївна Лукаш – мали в Коропі славу диваків. Але союз самодіяльного скульптора та художниці довго збирав матеріали про життя славетного земляка, обстоюючи ідею створення музею в Коропі. І ось 20 січня 1960 року музей Миколи Кибальчича відчинив двері для екскурсантів.
«Експозиція від початку створення музею до кінця 1988 року складалася з чотирьох розділів, кожному з яких відводилася окрема кімната. У 1988 році з нагоди 135-річчя від дня народження М. Кибальчича проведено реконструкцію будинку, внаслідок якої створено дві експозиційні кімнати. Цією експозицією користуємося до сьогодні», – розповідає директорка музею Тамара Гриценко.
Здається, що в музеї Кибальчича час зупинився. Кожна річ зберігає його подих. Фотографії та друковані матеріали першої кімнати розповідають про життєвий шлях ученого, його наукову та революційну діяльність. Придивіться пильніше до світлин – і ви обов’язково зустрінетеся з його сумними очима. Високе чоло свідчить про високий розум.
У цій кімнаті представлені також меблі ручної роботи, що належали родині Кибальчичів: великий дубовий стіл, маленький столик, два стільчики та два дзеркала (одне велике настінне, в різьбленій оправі, та настільне, з двома виїмками для фотографій). Відвідувачі музею можуть ознайомитися з підручниками, якими користувалися в гімназіях 19 ст.
Серед документальних матеріалів на особливу увагу заслуговує плід наукової роботи Кибальчича – проєкт повітроплавального прибору, а також модель реактивного літального апарату, виготовленого за цим проєктом. Цікава відмінність проєкту Кибальчича від усіх відомих на той час полягала в тому, що у запропонованому ним повітроплавальному апараті потрібна атмосфера як опорне середовище, і теоретично було доведено, що він може переміщатися навіть у безповітряному просторі. Доля проєкту та його автора схвилювала багатьох людей в усьому світі. Про Кибальчича турбувалися Іван Франко та Леся Українка. Існує версія, немовби цар пообіцяв замінити смертний вирок на довічне ув’язнення за умови, що Кибальчич погодиться працювати для воєнної слави росії. «При відмові, – зауважив цар, – повісимо першим». Як відомо, Миколу Кибальчича було страчено.
Мені здається, що нам пощастило, бо ми можемо не тільки ознайомитися з інформацією про життя вченого-земляка, а й пробудити бажання зануритися в цей матеріал далі, шукаючи власні відповіді. У музеї ми можемо знайти свою, важливу тільки для нас історію, людину з минулого, яка надихає. У цих стінах з’являється враження, яке залишається на ціле життя.
Експозиція другої кімнати висвітлює етапи ракетобудування. Також експонуються подарунки Ю. Гагаріна, зроблені для музею в 1962 році – наручний особистий компас, фото з автографом та книга «Дорога в космос»; представлений відпрацьований двигун з ракетоносія «Циклон», їжа космонавтів; в дерев’яній скриньці зберігається земля, взята на території стартового комплексу ракети «Зеніт» з космодрому Байконур – дарунок музею від Українського молодіжного аерокосмічного об’єднання «Сузір’я». Відвідувачі музею мають нагоду ознайомитися з фотографіями льотчиків-космонавтів, що закінчили Чернігівське вище військово-авіаційне училище. Серед них – фото першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка, який декілька разів відвідував музей.
Роман ПОНОМАРЧУК
