Сергій Дроб’язко ніколи в житті не шукав легких шляхів. Здається, інколи доля сама випробовувала чоловіка на міцність, витривалість, незламність... Він часто опинявся там, де важко. І це – не лише фронт. Це там, де є слабкі і беззахисні, де марно сподіватися на державну машину і незрозуміло, у кого просити допомоги. В цьому і є його сила - відчувати, де ти потрібен і віддавати себе цілком і повністю.
Мій дім – море
...Замість різнобарвного дитинства – похмурі стіни інтернатів. І не тому, що Сергійко сирота. І не через те, що хлопчина був зайвим і непотрібним у родині. 
Вже зараз дорослим чоловіком він пригадує, як тоді не вистачало поруч рідної людини - реальної, а не персонажу із книги, яка б довела, що мріяти треба і це важливо, і якщо працювати над собою, то ці мрії обов’язково стануть реальністю.
Мрії хлопця почали здійснюватися дещо пізніше, коли під час служби на морфлоті він закохався в море. Час від часу в нього цікавилися: де твій дім? З юнацьким запалом Сергій відповідав не замислюючись: «Море!». Ходив у далекі плавання на великому лайнері. Повертався засмаглий, обвітрений, загартований дикими штормами... І не з пустими руками, а з нейовірними пейзажами, які абсолютно точно відтворювали всі настрої моря.
«Служив на Далекому Сході, - розповідає Сергій. - Спочатку був звичайним матросом. Згодом став старшиною команди корабля ІІІ рангу. Отримав звання військового мічмана. Саме там я зрозумів, що маю хист художника. В інтернаті теж малював, але був переконаний, що то лишень дитячі забавлянки. На кораблі мене почали називати мариністом (художник, що малює море – Авт.)».
Морські простори були виконані настільки майстерно, що членам екіпажу корабля мимоволі здавалося, що вода ось-ось рине раму і затопить все навколо. Крім живописних полотен, парубок захоплювався різбленням. Вирізав кораблі, портрети військових. Закоханий у велич природи, мічман і подумати тоді не міг, що згодом він малюватиме... війну, якій загляне в самісінькі очі.
З розпадом Радянського Союзу Сергій повернувся на рідні простори. Оселився в Острі – невеличкому містечку над Десною.
«Тут жили мої мама і сестра Ніла. Мати після Чорнобильської катастрофи почала хворіти. Мені хотілося бути поряд з нею. Я завдячую їй своїм життям. Моє народження зробило з неї інваліда, - опускає очі мій співбесідник. - У мене була можливість перевестися до Чорного моря, але я твердо вирішив, що маю бути поряд з рідними».
Сергій Леонідович був призначений начальником клубу 300-го навчального полку у військовій частині сухопутних військ ЗСУ «Десна». Підйом на роботу був о п’ятій ранку, а далі щоденний марафон у 12 кілометрів.
«Від Остра до Десни й назад я щодня долав по 24 кілометри пішки. О восьмій годині треба було стояти в строю. Два запізнення – і шукай нову роботу. Якось командир частини їхав у справах до Остра і на мосту побачив, як я щодуху несусь на роботу, - посміхається чоловік. - Наступного дня викликав мене і сказав: якщо приходитимеш невчасно на роботу в межах розумного – закриватиму на це очі. Але мені все-одно не дозволяла совість так робити. Який я приклад показую солдатам, якщо сам запізнююсь».
У військовій частині знали, що Сергій Дроб’язко гарно малює і запропонували зайнятися музеєм, розташованим на території навчального центру. Копітка була робота – стенди, експонати, архіви...
«Я їздив на Андріївський узвіз, продавав картини, аби заробити якусь копійчину, щоб навести лад у музеї. Там познайомився з цікавими людьми. Мені запропонували організувати мою особисту виставку. Опісля – картини почали продаватися значно швидшими темпами, - пригадує художник. -Найважчий був час, коли армію почали гнобити. За президентства Януковича нашу військову частину взагалі хотіли скоротити».
За словами Сергія Леонідовича, Центр знищувався повним ходом. Його навіть хотіли порізати на метал і розпродати. Заробітної плати не виплачували місяцями. Втім, за часів Майдану, тут почалося друге життя. Своїми силами військові відновили не лише будівлі й техніку, а й музей, в якому нарешті з'явився стенд із сучасною історією України. Військовий запевняє, що для цього довелося повністю переробити стенди і прибрати деякі музейні експонати часів «колективізації».
Багатьом військовим вкрай складно повертатися до мирного життя: болісні спогади про втрату побратимів на війні, посттравматичний синдром і безліч інших факторів протидіють реінтеграції ветеранів назад у соціум. Але є люди, які збирають волю в кулак і починають жити далі. Всім своїм єством намагаються повернутися до звичного життя. Та попри незламне бажання дещо таки змінюється. Як, наприклад, у нашого героя. До війни картини Сергія дихали свободою: нескінченні простори, незрівнянні краєвиди наймальовничішої в світі країни. Тепер полотна митця кричать про пекло війни, яку й досі не оголосили. Вдивляєшся у картини художника і ненароком прогулюєшся розбитим і розстрощеним Донбасом.
«Я не люблю говорити про ті місяці, що я провів в АТО. Про це розповідають мої картини, а для більш повного розуміння – моє поетичне слово, - констатує Сергій Леонідович. - Майдан у мене вселяв надію. Я постійно туди їздив. Участь в гострих сутичках правда не брав та допомагав чим міг. У мене була місія завгоспа. Їздили з Женею Лоскотом – легендарним капітаном-розвідником, який одразу після Революції Гідності пішов добровольцем на Схід. Мій товариш – захисник Луганського аеропорту, який був безстрашним і мужньо йшов у тил ворога. Цілий рік його вважали безвісти пропавшим, аж поки пошуковці не знайшли його могили під Веселою Горою. Перепоховали у Десні. Як потім вияснилося, Євгена намагалися взяти в полон. Але він, відстрілявши всі набої, підірвав себе гранатою... Ну от як можна сидіти і чекати, коли у наші рідні міста й села, у військову частину одна за одною йдуть похоронки, коли гинуть наші побратими, батьки й сини?!».
У березні 2015-го не витримав і наш герой - пішов добровольцем. Дружина благала не робити цього, але він не міг більше чекати. Воював у ротно-тактичній групі 169-го навчального центру.
Під час бойових дій від успішної роботи Сергія Дроб’язка інколи залажала доля всього підрозділу. Та він про це не воліє говорити, мовляв, не прийнято у військових багато теревенити про війну. Пригадує, як у години затишшя змінював зброю на пензель. Та не часто таке траплялося, бо фізично не вистачало сил.
«Нещодавно закінчив велике панно в сквері нашої Десні на військову тематику – дев’яносто квадратних метрів. Фарби й пензлі допомагають створити щось для людей, які несуть свою нелегку службу. Днями приступатиму до меморіалу, - ділиться соїми планами митець. - Робитимемо його за моїм ескізом. Прообраз – мій товариш Євгеній Лоскот».
Сергій Леонідович не відкидає можливості, що повернеться до АТО. Зараз же він активно займається волонтерством. Контролює, щоб допомога була насамперед адресною. Якщо це колеса для машин – значить колеса.
«Зараз армія стала значно багатшою завдяки волонтерам. Добре, що є бізнесмени, які не примножують свої статки, а діляться. Серед моїх знайомих таких чимало. Тому коли вони дають гроші на військові потреби, я завжди роблю фотофіксацію того, що ми придбали, бо знаю людей, які наживаються у такий спосіб».
Коло справ якими займається Сергій Леонідович дуже широке – він директор в музеї, художник, трішки поет і музикант. А ще він затятий шанувальник більярду. Неодноразовий чемпіон. Та найголовніше – він патріот, проте цим ніколи не хизується. За нього значно більше розповідають його вірші.
Коли, нарешті, скінчиться війна?
Коли ми вже повернемось до миру?
Тоді, коли полюбимо сповна
ми свою рідну неньку-Україну.
Тоді коли не буде холуїв
І тих, хто зневажає цю країну:
Запроданців, і засланих щурів,
Які здають її в лиху годину.
Тоді, коли не будемо чекать,
що хтось за нас і зробить, і здолає:
Ворожу антиукраїнську рать,
Яку підступний ворог посилає.
Нестерпно туга серце розрива
за всіх полеглих в ім’я України,
але ж ми знаєм, що то недарма -
Здобувши незалежнісь їй і силу.
Хай вовком завивають вороги
І задихнуться в люті і у гніві
Ми їх втрамбуєм на своїй землі
Героям Слава, Слава Україні!
Сніжана БОЖОК
