СПРАВА
Людям не вистачає працьовитості бджіл
А скільки років цьому чоловіку, як гадаєте? Уважно подивіться на фото. Чоловік сповнений сил та енергії. Сприяють цьому не тільки цілющий мед та прополіс, а й щоденна робота на пасіці. Йому – 78.
Іван Павлович добрий господар, гарний сім’янин, дбайливий батько та дідусь. Людина життєрадісна, завжди готова прийти на допомогу ближньому, порадити добрим словом. Саме таких людей і люблять бджоли. До Івана Павловича у родині ніхто не тримав вуликів і не виявляв жодного інтересу до цих комах-трудівниць. Це захоплення почалося з одного вулика, а нині їх – 15. Стоять біля хати «на стаціонарі», – жартує пасічник. Захоплення чоловіка розділяє дружина Олександра Вакуленко: вона є правою рукою пасічника. Щоправда, останнім часом каже: мабуть, час покинути справи й відпочивати.
Людям є чому повчитися у бджіл
Недарма про роботящих людей кажуть: «Працює, як бджола».
«Це все має пройти через серце. Якщо душа до бджільництва не лежить, то краще не починати, – каже господар. – Спершу треба зрозуміти, як ти ставишся до цієї справи: чи просто подобається, чи хочеш зробити собі бізнес. Справжні пасічники не працюють заради грошей. Бджоли люблять терплячих і роботящих, бо біля пасіки весь час є робота. Пасічник має бути подібний до бджіл: рано вставати і пізно лягати. Людям не вистачає працьовитості бджіл. У комах немає поняття «відпочинок». Саме через це у літній період живуть 30-35 днів, хоча взимку 7-8 місяців».
Перший вулик Іван мав у вісімнадцять.
«Пасіка – моє хобі, займаюся цим вже більше 60 років. Колись ще зовсім юним я був у гостях у двоюрідного брата, а в нього була пасіка, – ділиться спогадами пан Іван. – Мене дуже захопило це заняття. Ось і попросив, щоб той мені продав вулик із сім’єю. Та брат не продав, а знайшов діда, який вже восени продав. Тривалий час я мав лише 5 вуликів. Та їх стало малувато, коли підросли діти. Тож з кожним роком я додавав бджолині сім’ї. Коли бачу, що утворюється нова сім’я, то майструю для неї новий «будиночок». Бо тут як: не встиг переселити їх – то шукай вітру в полі. Полетять до іншого пасічника чи десь у дуплі оселяться».
Мед, як вінегрет
«Не можна сказати, який вид меду найсмачніший чи найкорисніший, – говорить пасічник. – Його видів є багато – залежно від того, з чого зібраний мед, з яких медоносів. До речі, поліський мед є одним із найкращих у світі. Але кожен мед має свою цінність. Це як у лікарських рослин: якась лікує одне захворювання, інша – друге. Хтось любить їсти окремо огірки, буряк, капусту, а хтось – вінегрет».
Окрім меду, бджолярство дає інші ціні продукти – прополіс, бджолину отруту, віск. На подвір’ї у Івана Павловича стоять дерев’яні короби із сотами, накриті склом.
«Все літо плавлю віск, а потім обмінюю в Ніжині на воскові пластини, – розповідає Іван Павлович. – Приймають віск від 15 і більше кілограм. З кілограма магазин забирає собі 100 грам, а за решту платять гроші. На ті гроші беру воскові пластини. Так набагато дешевше, аніж купувати. Вулики також сам роблю. Зараз, якщо сам не будеш все вміти робити, то тримати вулики обійдеться дуже дорого».
Зараз на базарі дуже багато неякісного меду. І дуже важко не знаючій людині вибрати мед. Аферисти додають крейду, манку, воду.
«Один зі способів перевірити якість такий: наливаєте мед у баночку та ллєте його з висоти тонкою цівкою, – пояснює Іван Павлович. – Якщо він тягнеться, не перериваючись, то це добрий мед, а якщо рветься на краплини, то є домішки. Потрібно не забувати, що мед повинен мати однаковий колір, а якщо відрізняється, то він змішаний, або розведений з чимось. Та найкраще купувати мед у знайомих».
Як утворюється мед
Збирати мед смугасті трудівники починають з квітня місяця. Цей нелегкий процес складається з кількох етапів.
«Мед утворюється тоді, коли бджілка збере нектар, принесе його у вулик, відригне його і закладе в соту. Сота розташована під спеціальним кутом нахилу. Потім вони випаровують з нектару вологу, доводять до потрібної густини і запечатують. Ось тоді й виходить мед».
Пасічники укусів не бояться
Мед люблять майже всі. Та зовсім інше ставлення до бджіл. Адже вони боляче жалять. Втім, пасічники не бояться їхньої отрути. До вулика бджоляр заглядає без маски й рукавиць. За час нашої розмови його вкусили дві бджоли, але пасічник цього неначе й не помітив. Іван Павлович каже: то не пасічник, хто укусів бджіл боїться. До речі, характер у маленьких трудівниць ще той. Адже бджоли здатні нервувати, особливо коли різка зміна погоди або ж нема медозбору.
«Без укусів ніяк, – каже він. – Навіть якщо бджоли, так би мовити, у гарному настрої, тобто, коли у них меду багато, і коли погода гарна, все одно одна, дві, три, чотири, а то й з десять вжалять. Але я цього майже не помічаю. У людини, яка має справу з бджолами, організм на їхню отруту майже не реагує. Місце навколо укусу не спухає. Як тільки купив собі перші вулики, то ходив до них у повній «екіпіровці» – масці, халаті, нарукавниках. А я зараз навіть без сорочки вулики оглядати можу. Комахи не люблять різких запахів, зокрема парфумерії, алкоголю та тютюну…».
Найкращий час, щоб займатися бджолами, за словами пана Івана – до 11 ранку. Пізніше, особливо по обіді, є нагода познайомитися із їхнім поганим настроєм.
«Але, знаєте, мені навіть подобається, коли вони жалять, – каже пасічник. – Це ж корисно, врешті-решт. Таким чином бджоли дякують за увагу до себе. Принаймні, так мені приємно думати».
Чоловік каже, що бджолина отрута розріджує кров і стимулює роботу серця.
Бджіл цукром не годує
Іван Павлович каже, що меду зі своїх вуликів практично не продає. Бджоли для родини – це захоплення, що аж ніяк не є джерелом доходу. Рідня велика, тож майже весь солодкий «врожай» розходиться на гостинці.
«Я ж не заради грошей цим займаюся, – каже пан Іван. – Це справа для душі, так би мовити. Коли хто попросить, то продам».
Пасічник мед не фальсифікує – вважає це великим гріхом. Через це солодкий продукт з його пасіки має попит у знайомих. Навіть взимку ніколи не підгодовує бджіл цукром.
«Я ніколи не даю своїм бджолам цукор, – говорить Іван Павлович – На зиму залишаю по декілька сот, повних меду. Цього їм вистачає».
Марія САВІНА, фото: Іван КОВТУН
