ДОЛЯ
Коли щастя постійне, його перестаєш помічати…
Комусь їхнє життя може здатися прісним. Бо в ньому – ані особливих подій, ні пристрастей, ні помпезних слів про вічне кохання.
– Усе було просто, зате – по-справжньому, – не змовляючись, кажуть обоє.
І своє золоте весілля Анатолій та Лідія Примаки теж святкували скромно. У вузькому сімейному колі.
Головне, – радіють, – приїжджав син. Аж із Новосибірська! Спеціально брав відпустку, щоб привітати особисто. Донька не змогла приїхати з далекого Улан-Уде, столиці Республіки Бурятія. Однак у святковий вечір і вона була поруч (дякуючи винахідникам мобільного телефону).
… Обоє вони родом з голодного і холодного дитинства. Він – з Гомельської області, вона – з Чернігівської, з Городнянщини. Обох посиротила Велика Вітчизняна війна.
– Батько загинув. Мати залишилась сама з трьома доньками. Жити було ніде, бо хата згоріла. Поки дід не викопав землянки, тіснилися в солом’яному наметі. Їсти варили в знайдених солдатських касках та в гільзах від снарядів, – згадує Лідія Силівна.
– А наша хата уціліла, – продовжує Анатолій Лазаревич. – Стояла пусткою, бо жоден з п’яти братів не повернувся в неї з фронту. Один з тих братів – мій батько…
– У п’ятому класі я вже сама на себе заробляла, – знову долучається до розмови бабуся. – Разом зі старшою на два роки сестрою ходила в Білорусію заготовляти торф. Рушаємо вдосвіта, коли ще й худобу не виганяють на пасовище. Повертаємось уже в сутінках. Ледве ноги волочимо. Босі, бо взуття нема. Голодні: шматочок хліба, що був виділений на весь день, з’їдений ще зранку. І пляшка молока випита. Пообідали водою з канави, процідженою через хустку. І так – усе літо. Першого вересня йдемо до школи страшні, худющі, зате в черевиках і в нових ситцевих платтях.
– Я теж рано навчився всієї чоловічої роботи, – додає дідусь. – Після сьомого класу пішов працювати до колгоспу. Спочатку – конюхом. Потім і орав, і сіяв. Після армії поїхав за комсомольською путівкою до Казахстану, на шахту в місто Джезказган. Заробляти на життя.
Там вони і зустрілися.
– Заходжу якось у гуртожиток до знайомих дівчат, а у їхній кімнаті – новенька. Сидить за вишиванням. Тільки на мить підняла від нього погляд, коли я привітався. А я від нього ніби до підлоги приріс, – посміхається чоловік. – Де й сміливість поділася! Так чомусь завжди буває: коли дівчина запала в душу, не можеш знайти слів. Немов боїшся ненароком образити. Тільки зітхаєш. Але трохи згодом я все ж зважився запросити Ліду в кіно. Вона погодилась, а невдовзі щезла. Я навіть не чекав, що так сумуватиму за нею, що ночами мені снитиметься її коса і я так мучитимусь від невідомості: де вона, що з нею? Спасибі дівчатам, розповіли: Ліда поїхала додому, бо захворіла мама. Випросив у них адресу, усю ніч творив листа...
Чекати на відповідь хлопцеві довелося цілу вічність. Бо лист, як з’ясувалося згодом, потрапив до Лідиної тезки: в обох були однакові прізвища, імена та по-батькові. Тільки інша Ліда була старша роками. Листу здивувалась, та відповідати не стала. Поки здогадалася, хто справжня адресатка, минув час.
Коли нарешті надійшла відповідь, у хлопця від чекання вже вривався терпець. Правдами і неправдами відпросився з роботи і поїхав у незнайому доти Лемешівку – за три з половиною тисячі кілометрів! Женитися. Зізнається, що дуже переживав: а раптом відмовить? На щастя, вона погодилась. Розписалися в сільраді. Погостювали в його рідні в Білорусії. І знову – в Казахстан.
Там, у 1964-му, у них народився син Олександр. А за 5 років – дочка Тетяна. Вона з’явилася на світ у рідній маминій Лемешівці: за кілька місяців до пологів Ліда приїхала додому з сином, розраховуючи швидко залагодити всі справи. Але змушена була затриматись.
Коли маленькій виповнилося всього три місяці, прибув Анатолій – забрати родину у Джезказган. Дорогою туди трапилася пригода, яка у жінки досі перед очима:
– Це сталося на залізничному вокзалі у Москві. Ми чекали на свій потяг. Часу до його приходу було ще досить, і мої хлопці пішли погуляти по перону. Я залишилась біля валіз із донькою на руках. Раптом бачу: до потяга, що вже рушає з сусідньої колії, з усіх ніг біжить дівчина. Хапається за поручні, а вскочити всередину не може. В той час потяг починає набирати швидкість і тягне дівчину мимо мене по перону. Ще трохи – й станеться непоправне. Часу на роздуми нема. Однією рукою притискаю до себе дитину, іншою хапаю бідолашну й тягну до себе...
Тільки пізніше Ліда усвідомила: усіх трьох врятував щасливий випадок. Хтось у потязі помітив, що відбувається, і зірвав стоп-кран.
– Дівчині допомогли піднятися у вагон. Вона була бліда, як смерть. Я, напевно, теж. Усе життя хотіла знайти її, познайомитись, розпитати про її долю. Але, видно, цьому не судилося здійснитися.
… Примаки жили в Казахстані, доки Анатолій (працював обхідником на шахті) у 1987 році не вийшов на пенсію.
– Мені було всього 50 (а Лідії – 46. – Авт.), проте відчував себе вдвічі старшим. Бо ж робота була не з легких. А що вдієш: потрібно було годувати родину, – каже чоловік.
Вирішили повернутися додому. Між Городнянщиною і Гомельщиною обрали Щорс. Він був посередині. І тут жила Лідина сестра. Купили будиночок, переробили його на свій смак. І в ньому, і довкола – ідеальний порядок.
– А чим ще займатися пенсіонерам? – посміхаються.
Обробляють невеличкий город, а з господарства – тільки кіт.
– Не та вже сила, – розводять руками.
Наостанок запитую хазяйку, чи часто чоловік говорив їй про свої почуття.
– Слова – це лише слова. Він доводив, що любить, вчинками. Я досі щаслива з ним, – каже вона просто, як про щось звичайне, буденне.
Так воно, мабуть, і є: коли щастя постійно поруч, його перестаєш помічати – просто живеш у ньому…
Марта ЗІНЧЕНКО
На знімках:
- Анатолій та Лідія Примаки в молодості
- і після 50 спільних років
