Коли повернемо льонарську славу?
– Миколо Пантелійовичу, Ви, як відомо, експортуєте нішові культури, серед них – льон. Яка потреба була утворення громадської спілки і наскільки вона впливова?
– Наша спілка об’єднує агровиробників, котрі вирощують як волокнистий льон-довгунець, так і олійний льон, що йде на насіння, а також науковців, дослідників і селекціонерів. Спілка підтримує тісний зв'язок із експортерами, серед яких найбільшим є ніжинська фірма «Сяйво», котра експортує насіння льону харчових кондицій.
– Льонарство колись було традиційним для Поліської зони. Значить, вирощувати льон було рентабельно?
– Якщо вести розмову про льон-довгунець, то його вирощували в Поліській зоні. Це – насамперед Чернігівщина, Житомирщина, Сумщина, Рівненська область та Волинь,а також частково Львівська, Івано-Франківська та Чернівецька області. Найбільший внесок у первинну переробку на льонозаводах робила саме Чернігівщина, потім була вторинна переробка – виготовлення полотна, а далі йшло виготовлення готових виробів. Коли розпався СРСР, то з ним рухнув і величезний комплекс. Льонопродукція стала неконкурентоспроможною на світовому ринку. Та й ринок збуту на той час був обмежений, оскільки внутрішній ринок обвалився, а зовнішні стосунки йшли через Москву. Власне, якщо говорити відверто, то Україна на той час була сировинним придатком Москви, бо основні текстильні підприємства були розміщені саме в Росії. Чи варто нагадувати, що льонарство – це величезний комплекс? На відміну від зерна, де посіяв і продав, льон має дуже довгий технологічний ланцюг.
– Отже, з розривом цього ланцюга занепало і льонарство?
– Саме так. Сьогодні продавати солому за кордон не рентабельно, це – як перевозити повітря. Та й ринок давно освоєний. Наприклад, в Європі 70 відсотків ринку льону займає Франція, ще частково Бельгія та Голландія і все! Наразі льонарство настільки занепало, що маємо посівних площ по всій країні трохи більше однієї тисячі гектарів. З коноплями ще гірша ситуація. На мою думку, відродження галузі має відбуватися через збут насіння льону та конопель.
– Наскільки це цікаво і рентабельно для аграріїв?
– Це рентабельно і цікаво. Але тут є свої «але». У 1999 році було запроваджено вивізне мито на насіння льону. Спочатку це було 17 відсотків, нині – 10 відсотків. Таким чином, вивізне мито зробило насіння льону неконкурентним порівняно з тим насінням, які вирощують інші країни. В першу чергу мова йде про Казахстан і Росію. Ці країни через нашу голову вийшли на європейський ринок і зайняли українську нішу. Більше того, вони конкурують з канадійцями, які досі були найбільшими виробниками льону. Сьогодні ми на порядок менше отримуємо насіння, ніж той самий Казахстан, щонайменше вдесятеро. Головна причина – це не конкурентоспроможність. Малі обсяги – це висока собівартість. Якщо говорити про виробництво, то Казахстан і Канада виробляють до одного мільйона тонн насіння льону щороку. В цілому ж світовий ринок обмежений – для насіння це 2,5-3 мільйона тонн. Всього 10 відсотків цього насіння йде на харчові цілі, решта – на технічні. В світі існує жорстка конкуренція між трьома основними гравцями – Канадою, Казахстаном, Росією, і втиснутись туди дуже важко. Наразі основний ринок збуту – в Китаї. Якщо брати той же таки Казахстан, то він географічно межує з Китаєм, має економічні угоди та преференції. В цьому клубі гравців ми України, на жаль, поки що не бачимо.
– Чому важливо розвивати цей напрямок?
– Тому що в перспективі ми можемо перейти до довгунця. З іншого боку, ми повинні продавати прибуткові культури, які мають значення для збалансованого ведення сільського господарства. Тут нашими непримиренними опонентами виступають переробники насіння соняшнику. Саме з їхньої ініціативи було запроваджено вивізне мито. Асоціація й утворилася в першу чергу для того, щоб подолати це мито, зняти штучні бар’єри і створити сприятливі умови для розвитку льонарства. Ось послухайте їхню риторику! Переробники соняшнику апелюють до того, що виробництво олії – це додана вартість, готова продукція, робочі місця тощо. Ми ж наводимо цифри. Провівши деякі дослідження, і, порівнявши, скільки до державного бюджету дає одна тонна переробленого соняшнику і скільки дає неперероблене насіння льону, ми з’ясували наступне. При розрахунках ми взяли вибірку 5-ти найбільших підприємств в Україні. Так-от, за 2015 рік вони показали збиток – мінус 115 гривень на одній тонні. За 2016 рік (тут результат нашого впливу) – плюс 158 гривень на одній тонні податку на прибуток. А скільки ж сплатила наша фірма на експорті насіння льону? За 2015 рік ми заплатили 172 гривні на тонні, за 2016 рік – 328 гривень. Виходить так, що експортувати насіння льону високих харчових кондицій удвічі вигідніше, ніж виробляти олію. Крім того, держава зробила преференцію. Якби той соняшник експортували без переробки, то сплачували б вивізне мито. Уявіть собі: сума переференції складає 7,8 мільярда гривень (за 2015 рік) і 10 мільярдів гривень (за 2016 рік). Виходить, якби соняшник не переробляли, а експортували, то держава отримала б від експорту додатково у 2016 році 10 мільярдів гривень, а отримала дірку від бублика.
– Як зацікавити виробника?
– В першу чергу треба зняти вивізне мито! Те, що не потрапить у бюджет, дістанеться виробнику. З іншого боку, якщо взяти нашу Чернігівщину – ті самі поля, де вирощували льон, не гуляють. Там росте соняшник, який виснажує поліську землю. Треба негайно повертати на поля льон, крім того, потрібно суттєво обмежити площі під соняшником. Яким чином? Економічно! У світі існує перевиробництво соняшнику, через що ціна соняшникової олії зрівнялася із ціною соєвої. Основні імпортери нашої олії – це Китай та Індія. Звісно, нашим монополістам вигідно продавати олію, але від того програє держава. До того ж треба враховувати забруднення довкілля та виснаження земель. Як відомо, ринкові закони є такими: чим менша пропозиція, тим вища ціна. Якщо, скажімо, виробники олії почнуть продавати не рафіновану олію, а олію преміум-класу, то від цього виграє перш за все держава. Не варто забувати, що Україна – це експортер номер один соняшникової олії, наші виробники контролюють щонайменше половину світового ринку соняшникової олії. Ми можемо без проблем формувати ринок, а якщо це правильно координувати, то можна суттєво підняти ціну на соняшникову олію. Відтак, надходження до кишень виробників не впадуть, а площі ми вивільнимо.
– Гадаєте, держава зацікавлена у розвитку льонарства?
– Держава зобов’язана забезпечити льонарство додатковими преференціями та державною підтримкою. В Уряді важливість галузі вже починають розуміти. В цьогорічному бюджеті закладено значну підтримку льонарству. Ми маємо підтримати українських селекціонерів для того, щоб мати власні високопродуктивні сорти. В підсумку виграє бюджет країни. Бо важливі не гасла: «вітчизняний виробник», «додана вартість», «робочі місця», хоча їх там мізер, а важливий результат.
Окреме питання – вирощування льону-довгунця, яке потребує відкриття ніш. Їх можуть відкрити тільки ті, хто вже їх позаймав. Якщо ті самі французи побачать, що льон вигідніше вирощувати у нас, а так воно і є, то прийдуть інвестиції та технології. Для іноземних інвесторів без втрати обсягів вихід на треті ринки можна здійснювати за рахунок розширення площ в Україні, в країні, де ще пам’ятають, як вирощувати льон. Тому конче необхідно створити сприятливий клімат для закордонних інвестицій з технологіями. Очевидно, що держава не в змозі проінвестувати, бо ідеться про величезні кошти. З іншого боку, варто розуміти, що потужностей із переробки насіння соняшнику вдвічі більше, ніж посівів, тому добровільно від соняшнику ніхто не відмовиться. Треба створювати певні стимули та умови.
Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора
