Історична короткозорість
Останнім часом активно обговорюється ідея створення в обласному центрі музею Чернігова. Висуваються, обговорюються та приймаються програми й стратегії розвитку туристичного потенціалу. Виділяються кошти на ремонти, створення, переобладнання центрів мізкування над туристичними принадами й таке інше. Проте, з практичної точки зору – а всім ще зі шкільної лави відомо, що теорія без практики – то марна трата часу – виглядає на те, що скоро живе історичне місто можна буде хіба у музеї й побачити. У вигляді голограми чи ще якось, але точно не вживу. На підтвердження – маленький екскурс на прикладі вулиці Гончої.
Гонча – одна з найдавніших вулиць у місті: витоки їй були покладені ще Володимиром Мономахом у далекому ХІІ столітті. За сотні років вона жодного разу не змінювала напрямок, проте неодноразово змінювала значення – від стовпової дороги на містечко Лоєв до простої магістралі, однієї з багатьох у місті. Мінялися й назви. Проте незмінним фактом лишалося те, що вулиця була фешенебельною – мати тут дім було ознакою статусності, сама ж вулиця у ХІХ столітті обиралася багатьма за такі якості, як тиша, доглянутість, а також транспортна зручність – можливість вільно розминутися двом екіпажам, адже більшість тодішніх вулиць міста у цьому сенсі були подекуди гірші за сільські. Одним з показників престижу було те, що одразу два найвідоміших міських архітектори облаштувалися саме тут. Минали роки, проходили містом війни, революції, пройшовся грейдером «розвинутий соціалізм»… Місто заплатило високу ціну своєю історією: зникла з перехрестя Гончої й Шевченка церква Миколи Чудотворця, аби поступитись місцем символу епохи – «хрущівці» нудотного рожевого кольору, зникла велична будівля Жіночого єпархіального училища, з яким нерозривно пов’язане ім’я Юлії Степанівни Дейші – матері Віри Коцюбинської, дружини класика української літератури. До слова, сенс нищення споруди, зведеної 1886 року архітектором Д. Савицьким, так і зостався загадкою, адже відомо, що уповноваженим Спілки архітекторів України Л. Судніковим був навіть розроблений проект реконструкції будівлі, проте скінчилося все гучно і видовищно: споруду рівняли із землею за допомогою танків… аби не звести на цьому місці геть нічого суттєвого. Стерлася з лиця землі й кам’яниця Константиновичів ХVIІI століття – споруда, варта окремої статті…
Проте дещо час пощадив. На Гончій досі радує око першокласний зразок псевдоруського архітектурного стилю – Чоловіча торговельна школа, зведена 1905 року міськими меценатами. Саме тут свого часу під орудою Олексія Фльорова зароджувався Чернігівський учительський інститут, що минулоріч відмітив своє століття вже в якості Чернігівського національного педагогічного університету імені Т. Г. Шевченка. Досі можна побачити рідкісний зразок конструктивізму 1920-х – будівлю Чернігівської електростанції авторства Г. Конопатського. Ці споруди у більш доглянутому стані, колишній електростанції й взагалі гріх скаржитися – там зараз офіс «Чернігівобленерго».
А от іншим свідкам часу нині непереливки. Невеличкий двоповерховий будиночок №24, що відносить глядача у реалії північної Європи або нагадує про балтійський берег, зведений для себе губернським архітектором Д. Афанасьєвим. Інша його робота – будівля бібліотеки імені Короленка – відома куди краще. Особняк, між тим, відданий на повне розтерзання нинішніх власників, чим вони охоче користуються. Те ж саме відбувається з будинком №42, в якому жив скромний геній українського модерну І. Якубович. Місто зобов’язане йому будівлею Народної школи, відомої всім і кожному за незвичною, у стилі кролевецького рушничка, червоно-білою колористикою стін та величезним написом радянської доби «Институт физических методов лечения имени Воровского» на фронтоні та будівлею школи на вулиці Гоголя, де нині розташований Інститут післядипломної освіти. Особняк архітектора теж спроектований унікально, конструкція віконної лиштви – то взагалі шедевр інженерної думки. Проте особняк гине… Не пощастило й Володимирському міському училищу. Споруда 1893 року не бачила ремонту вже не одне десятиліття, і це при тому, що на відміну від двох вищезгаданих, носить статус пам’ятки. Нарешті й особняк Гозенпуда у самому кінці магістралі теж «кричить» про порятунок. І, як і в попередніх випадках – намарно.
Історія, жива історія міста, поволі вмирає. Її не оживити музеями, хоч би якими сучасними ті музеї були. Панорами та інтерактивні інсталяції не замінять живого тепла старовинної різьби, холод вітрин, де, немов на хірургічному столі, розкладено рештки історичного минулого, не замінить привітного датського фасаду тепло-охристого відтінку, яким ще досі приваблює дім Афанасьєва…
Підсумовуючи, зазначу, що створення музею – річ необхідна, але є те, чого не створиш. І про те добре знають краєзнавці, люди, котрі могли б багато пояснити можновладцям, коли б ті хоч натякнули на бажання слухати. Живе місто – ось кращий музей, якого справді немає більш ніде. Тож, де стоятиме кома у філософському «Зберегти не можна втратити»? Камо грядеши, чернігівці? Куди йдемо?
Анатолій НОВАК
