І квіти йому нестимуть дівчата…
«Так, я впав... але в бою...
Ти не чув хіба сьогодні,
Як гриміли тут громи?
Бились з ворогом ми славно
І вмирали славно ми...
Рядки цього вірша відомі на теренах Чернігівщини. Написані Олександром Олесем під впливом подій легендарного бою юних вихованців 1-ї Української військової школи під станцією Крути, які зуміли зупинити переважаюче в силі та озброєнні військо ворога. Майже через століття історія повторилася – у перші тижні повномасштабного вторгнення, на захист заціпенілого від жаху Києва стали добровольці-курсанти Житомирського військового інституту. У важкому нерівному бою загинули найкращі – серед них мешканець міста Чернігів 20-річний лейтенант Владислав Селютін. 7 березня 2022 року Чернігівщина ще перебувала під ворожою окупацією і тіло Героя знайшло вічний спокій на військовому Смолянському цвинтарі міста Житомир.
Можливо, не безпідставно побутує думка, що навчатися у військовому виші під час війни можуть лише легковажні відчайдухи або справжні патріоти. Родина Влада до російської окупації проживала на Луганщині. Після повномасштабного вторгнення Селютіни переїхали до Чернігова і, аби вберегти сина-підлітка від «заборонених плодів» вуличного виховання, було прийнято вольове рішення віддати його до військового ліцею. Влад не суперечив, адже обожнював свого суворого, інколи навіть трохи жорсткого батька, і був упевнений, що той робить все правильно. Про рідну матір, яка лишила їх удвох з батьком ще у далекому дитинстві, розмов не заводив, аби не травмувати пам'ять. Люблячий батько, хоч і «тримав у кулаці», але докладав максимум зусиль, аби син зростав у любові і достатку. Змалечку привчав його до самостійності і вмінню себе забезпечити, прививав хист до підприємництва. Допитливий і кмітливий хлопчина хапав усе на льоту.
Загартованому і фізично розвинутому парубку прийшлося до вподоби кадетське виховання. Його грамоти і спортивні нагороди були гордістю Чернігівського ліцею з ПВФП. Проте це не допомогло при подальшому вступі до льотного училища – не пройшов за станом здоров’я. Влад з дитинства мав поганий зір і носив окуляри. Але він не зрадив мрії стати офіцером і з головою поринув вивчати ази радіоелектронної боротьби у Житомирському військовому інституті. Навчання давалося Владу легко, дотепний і комунікабельний він мав багато друзів. Жодна спортивна звитяга не обходилася без його участі, як на рівні інституту, так і цілого житомирського гарнізону. Серед оновлених музейних експонатів інститутського музею – знатна світлина, де Влад на почесному призовому п’єдесталі приймає заслужену нагороду на одному з останніх довоєнних змагань Житомира.
4-й курс навчання докорінно змінив світогляд завжди усміхненого і життєрадісного курсанта Влада Селютіна. Він чітко усвідомлював всі обмеження, весь тягар відповідальності майбутнього офіцера, грамотно розставляв пріоритети і розбирався у політичній обстановці, розумів всю небезпеку, відповідальність і почесність обраної професії. Заслужено увійшов у десятку тих, хто маючи базові знання та навички, міг вдосконалити систему використання БПЛА
А ще – Влад закохався. Це було перше серйозне почуття, і хоча його взаємини із однокурсницею Дашою інколи прирівнювали до виверження вулкану, ці почуття були справжніми, щирими, і він віддався їм сповна. Він міг за 40 хвилин промчати через усе місто, від інституту до госпіталю, де лікувалася дівчина, аби принести їй бажане «мороженко». Міг виконувати «на замовлення» чиїсь курсові, міг іти замість когось на чергування, щоб заробити якусь копійчину, аби у звільненні потішити кохану смаколиком, або купити якусь знакову дрібничку
А ще, через роки невідомості, Влад знайшов через соцмережі свою біологічну матір. Цю подію він приховав від батька, адже дуже його любив, не хотів розчаровувати і був вдячний за любов, турботу і виховання. Але Влад прагнув правди і щирої відповіді від тієї, яка 9 місяців носила його під серцем, а потім залишила. Ще в підлітковому віці він дізнався, що його мама була дуже вродливою і мала офіційний титул на конкурсі краси і вроди серед красунь Донбасу. Через посередництво монітора, тремтячим від хвилювання голосом, жінка просила вибачення у свого залишеного колись первістка і прагнула покаяння і зустрічі. Цієї зустрічі із мамою, яка дала йому життя, а нині є визнаною в Німеччині мисткинею, прагнув і Влад, але не задля того, щоб осудити і щось вимагати. Він давно її вибачив, і на першу ж відпустку запланував візит до рідної мами, якби ж не війна…
Курсанти військового вишу передчували її неминучість. Почастішали розмови Влада з Дашою на тему життя і смерті, вони не клялися у довічному коханні, і навіть обіцяли один одному стати ангелом-охоронцем у випадку, якщо... Вперше серйозно посварилися на день закоханих, коли він не подарував їй квіти. А він просто не усвідомлював їх значимість, а можливо, не мав такого прикладу від батька, який після зради коханої, завжди упереджено ставився до жінок. Якось жартома, напередодні 8 Березня Даша замовила троянди з доставкою у військовий інститут для Влада, аби навчити його дарувати квіти. Не думала, що доля розпорядиться так, що тепер щороку 7 березня дівчата самі нестимуть квіти для Влада, але уже на могилу.
Перший дзвінок примирення вона отримала від Влада 24 лютого ввечері, уже з-під Києва, куди його, разом із сотнею курсантів-добровольців відправили для захисту і оборони столиці. Без досвіду, без належного озброєння, у легкому курсантському обмундируванні, вони показали приклад справжнього героїзму і патріотизму. Дехто з місцевих мешканців, ціпеніючи від паніки і страху, передавали курсантам їжу, теплий одяг. Ворожа орда валила, як саранча, проти купки ненавчених курсантів йшли сотні озброєних до зубів десантників-штурмовиків, підкріплені технікою і суцільним вогнем артилерії.
За кілька днів у Житомирі на їхньому курсі відбувся достроковий випуск. Влад заочно отримав звання і офіцерські погони лейтенанта, погони, про які він так мріяв.. Ще зранку 7 березня Влад, знайшовши хвилинку між обстрілами, телефонував Даші, впевнено говорив про перемогу, про їхнє майбутнє і вкотре просив не говорити батькові, що знаходиться на справжній війні. А вже під вечір зателефонували бойові побратими і повідомили, що Влада з ними більше немає.. Був наказ відступати під рясним обстрілом ворожої артилерії, але за бетонною стіною залишався поранений капітан Віталій Морозов. Влад, який виконував обов’язки мед брата, зі словами «Слава Україні!» кинувся назад, щоб врятувати командира. Ворожий снаряд накрив їх обох смертельним покривалом вічності.
А 8 березня зранку Даші прийшло повідомлення від Владового батька, де він вітав свою майбутню невістку із жіночим святом і з нетерпінням чекав того дня, коли син їх познайомить. Страшна звістка про смерть сина на той час до нього ще не дійшла. Познайомилися вони лише за півроку, на Смолянському військовому кладовищі у Житомирі, на могилі Влада. На похоронах Героя не було ні батька, який не зміг вибратися з оточеного на той час Чернігова, ні його дівчини Даші, яку разом із достроковими випускниками – офіцерами відправили на захист рідної землі, ні рідної матері, яка, так і не встигнувши побачити дорослого сина, втратила його навіки.
20 –річний лейтенант Владислав Селютін – один із перших, хто був похоронений на Смолянському військовому кладовищі міста Житомир від початку повномасштабного вторгнення. До рідного Чернігова тіло Героя не змогли доправити, так як на той час рідна Чернігівщина була окуповано ворогом. Посмертно орденом «За мужність» ІІІ степеня було нагороджено лейтенанта Владислава Селютіна, капітана Віталія Морозова і курсанта Павла Трубія, які, захищаючи столицю України, поклали своє життя на алтар Перемоги. 7 березня до могили Героя-Захисника знову з квітами прийдуть дівчата, а він, ніяковіло усміхаючись та прищурюючись, зустрічатиме їх з гранітного постаменту…
Анжеліка ШЕВЧЕНКО, членкиня НСЖУ
