Феєрія духу в Бобровиці
У Бобровицькій публічній бібліотеці відбулась презентація книжки київського літератора Ярослава Карпця. Його «Феєрія духу» присвячена нашому видатному землякові, публіцисту, поету, громадському діячеві, лауреату Шевченківської премії Павлові Тичині. Нам удалося поспілкуватися з паном Ярославом про його нову книгу.
– Хочу найперше подякувати Вам, що завітали до нашого гостинного краю. Саме тут на Чернігівщині виріс майбутній геній XX-ого століття Павло Тичина, наш земляк, який народився в селі Піски. Чому серед великого різноманіття українських митців обрали саме нашого земляка?
– У вас справді дуже гостинний край. Дякую Вам за запрошення. Особиста подяка Вашій енергійній і креативній директорці Лесі Цибі, ця жінка справді надихає творити й діяти. Мені дуже сподобалися Ваші молоді таланти, які читали вірші Павла Григоровича, чудовий хор, ви молодці. Павло Тичина – це мій улюблений поет ще із студентської лави. Мене свого часу захопила його Інна, маю на увазі вірш «О! Панно Інно!». Для мене це було відкриття поезії двадцятого століття. Далі так сталося в моєму житті, що творчість Тичини прийшла вже в зрілі роки. Працюючи редактором в одному із найстаріших журналів України, в журналі «Дніпро», започаткував культурно-просвітницький проєкт для молоді «Тичині-130». Його мета – це популяризація творчості Павла Григоровича, зокрема його поетичної спадщини. На студію Ютуб-каналу запрошував науковців, які розповідали про перші поетичні збірки Павла Тичини: «Соняшні кларнети», «Замість сонетів і октав».
– Павло Тичина – геніальний поет, і дякуємо Вам за популяризацію його творчості. Але ж ми знаємо, що він був ще й знавцем не однієї мови.
– Цілком правильно. У Літературно-меморіальному музеї-квартирі Павла Тичини в Києві зберігаються його переклади із понад 40 мов світу. Ми знаємо, що самотужки він опанував 20 мов. Серед них: вірменська, грузинська, арабська, латинська, грецька та інші мови. Уявіть собі, ще нема товариша Гугла, нема додатків Дуолінгво, Поліглот, Клекс, нема Інтернету як такого, а людина самостійно вивчила стільки мов. Це фантастично і феєрично, як на наш час. Зараз нема таких видатних поліглотів.
У книзі ми це відобразили своєрідно: кожен розділ названо тією мовою, яку знав П.Тичина. Ці розділи оформлені дуже незвичним шрифтом, який розробила харківська дизайнерка Марія Рудковська. Він називається «Sophisticated Light» – це вишуканий шрифт, натхненний українською культурою та етнічними рукописними шрифтами. Шрифт несе в собі ніжність, плавність та естетику.
– Павло Григорович був ще й музикантом. Розкажіть, чи є у Вашій книзі саме про цей аспект творчості митця?
– Звичайно, по-перше, митець грав на шести музичних інструментах: це його улюблений кларнет, а ще рояль, флейта, бандура, cопілка, гобой. Мав витончений музичний слух і чудовий голос. А ще він був диригентом найкращого хору в Чернігові, їздив на гастролі із капелою під керівництвом Кирила Стеценка, знав особисто Миколу Леонтовича, ще перед його трагічною загибеллю. По-друге, в книжці ми у передмові на кожній сторінці надрукували улюблений інструмент автора геніальної збірки «Соняшні кларнети». Як Ви вже здогадалися, це кларнет, з яким він ніколи не розлучався.
– Гортаючи Вашу книжку, я натрапила на фрагмент, коли Павло Тичина зачиняв у комірчині власну дружину. Чи справді так було?
– У радянському союзі у народі ходив такий анекдот. 16 років Тичина зустрічається зі своєю майбутньою дружиною Лідією Папарук. Лідиній мамі Катерині Кузьмівні це вже остогидло, тож вона зачиняє Павла й Ліду у ванній кімнаті, вимикає світло. Тичина питає в Ліди в темряві, чи можна її поцілувати (сміється). Він буде дуже інтелігентний, делікатний чоловік, міг соромитись своєї дружини.
Лідія Папарук зіграла в долі Тичини фатальну роль. З одного боку була йому вірною дружиною до кінця його літ, а з іншого боку вона зачистила, закреслила Павлові спогади про інших жінок, про того ж Миколу Хвильового. Вона боялася, що радянська влада знищить пам’ять про її чоловіка, знайде в щоденниках те, що їй не сподобається. Тож вона виривала сторінки щоденника Павла Григоровича, викреслювала записи, витирала їх, старанно приховувала всю правду про свого чоловіка. Отже, до нас і не дійшов істинний образ митця, Лідія зробила з Тичини зразкового комуніста й видатного партійного діяча. Хоча це зовсім було не так. Адже він був простою людиною ще, мав закоханості й любив почаркувати в молодості.
– На презентацію в Боровицю ви привезли дуже багато ілюстрацій та світлин із свого роману «Феєрія духу». Хто їх автор?
– Автори світлин – це юні студенти-дизайнери з коледжу КНУТД. Їх імена: Діана Коваленко, Анастасія Філіпова, Євгенія Корнієнко, Марія Микитчик, Марія Клітна, Арина Панфілець, Валерія Носкова, Ірина Шконда, Олександра Симкіна, Катерина Ігнатова, Іванна Карпова, Олена Ярошовець. Якось на запрошення знайомої викладачки дизайну Ганни Животовської я завітав до коледжу, щоб представити книги Видавничої майстерні YAR. Cтудентам розповів про свій задум написати книгу про Павла Тичину, вони зацікавилися, почали створювати ілюстрації до роману.
Вийшла цікава історія. На парах викладачі Роман Сельський і Костянтин Володін зачитували уривки мого роману студентам. Їм найдужче припав до душі розділ про юнацьку закоханість юного бурсака до актриси Віри Комісаржевської, яку він ніколи не бачив і мав тільки її фотокартку. Отже, багато ілюстрацій було зроблено до цього розділу, а в книзі їх 15. Тож ми попросили юну і талановиту ілюстраторку Діану Коваленко домалювати ілюстрації до інших розділів. Діана погодилась, також їй порекомендували взяти цей проєкт на диплом – скоро ми матимемо дипломну роботу по книзі «Феєрія духу».
– Чудово, що Ви залучаєте студентів до співпраці. Вони матимуть вже досвід співпраці з видавцем, з реальним видавництвом. Тепер у них будуть не тільки конспекти, а й книга, в якій є їхня ілюстрація з прізвищем під нею.
– Так. Кожному студенту, хто був задіяний у цьому проєкті, ми подарували книгу із підписом автора. Бажаю цим юним обдаруванням стати видатними дизайнерами й ілюстраторами.
– Наостанок. Ваше враження від Бобровиці й побажання майбутнім читачам «Феєрії духу».
– Бобровиця – чудове місто. Обов’язково приїду сюди ще раз, та вже на екскурсію. А то так вийшло, галопом по Європах. Дякую за запрошення. Це не остання наша зустріч. Бажаю читачам моєї книги зануритись в неї, перечитати вірші Павла Тичини, поміркувати над його трагічною й складною долею. Ще раз пережити трагічні моменти української історії XX cтоліття.
Спілкувалася Оксана ДЕЛЕМЕНЬ, бібліотекарка КЗ «Публічна бібліoтека Бобровиця», фото з архіву автора
