Чорнобривців насіяла мати…
Як і заповідав їй син, весною Антоніна Петрівна насіяла навколо його могили чорнобривців. Вони квітнуть з початку літа… Тут вічна тиша і вічний спокій. І в те, що він, її син Олег, вже рік у тому спокої, ніяк не віриться. Здається, ось-ось пролунає дзвінок і син скаже, що все жахіття, яке пережили, – то неправда, помилка… Він живий. Мертвим його ж не бачили… Рік тому рідні обіймали закриту труну з синьо-жовтим прапором на ній. На колінах його стрічали односельці, коли повертався додому «на щиті», на колінах і проводжали в останню дорогу, устелену квітами…
Це неймовірно боляче і неприродно, коли у 28 заповідають, як похоронити… Після похорону побратим Олега розказав його мамі, що, виходячи востаннє на позиції, Олег попросив його: «Якщо я загину, а ти будеш живим, скажи моїй мамі, щоб на моїй могилі сіяла чорнобривці». Насіяла… а тепер доглядає, береже від спеки.
Зустрілися недавно із Антоніною Петрівною спеціально, щоб поговорити про її сина – мужнього захисника України. У Харківській школі, де мама воїна працює педагогом-організатором, у шкільному музеї вже є куточок, присвячений Олегу Стельмаху. Та реальність важко сприймається. Він є. Він десь є, і обов’язково повернеться…
Усміхнений, завжди «на позитиві». Простий хлопець із села, який дуже любив життя, мав тверде переконання – якщо російську мразоту не зупинити на вогневих рубежах, вони будуть і в столиці! Цю страшну війну треба закінчити нашою перемогою, щоб не дісталася вона у спадок нащадкам.
Остаточно у цьому Олег впевнився, пройшовши строкову службу у військах Нацгвардії. Отримав звання молодшого сержанта. Служба його була не простою – на східних рубежах Луганщини у зоні АТО. Не скаржився й тоді, бо, як згадує мама, він ніколи і ні на що не скаржився.
Олег дуже любив собак, здавалося б, знав їхню мову. Служив кінологом. Мав на службі свого навченого собаку, з яким виконував завдання. Дуже хотів завести вдома свою вівчарку і навчити її. Не встиг… Як багато чого він не встиг…
Олег під час служби у війську Національної гвардії зі своїм бойовим другом
– 22-го лютого він першим подзвонив мені о 5.30 ранку, – розповідає його мама. – Каже, що в Києві лунають вибухи, і що їхній з Танею кіт-шотландець Боня сидить на вікні і плаче. Я теж плачу. А син говорить, що постарається відправити дружину з котом до її батьків на Житомирщину, а сам – у ТЦК. Він же резервіст. Так і було. 25 лютого він звернувся у ТЦК, а 26-го вже був у складі 30-ї окремої механізованої бригади. Мені залишалося тільки сприйняти дійсність і молитися за свою дитину…
У подружжя Сергія і Антоніни Стельмахів Олежка був другим сином. Мама дуже хотіла донечку, бо вже мала маленького хлопчика Вітю. Та коли вперше побачила його розкішні щічки (Олежка народився вагою понад 4 кг), серцем прикипіла – саме його вона і чекала! Син із мамою були дуже близькими у своєму спілкуванні від дитинства і до останнього дня його життя.
Стельмахи живуть у Харковому, у багатоквартирному будинку, отож все було на виду у людей. Олежка, а його і в сім’ї, і у школі, і в селі називали тільки так, зростав на радість сім’ї. Вчився у школі посередньо, а от хобі мав готувати, господарство домашнє любив. Батьки цінували це і не змушували робити щось інше, як це часто буває. Закінчивши 9 класів, пішов навчатися на кухаря-кондитера.
– Син з дитячих літ пробував свої кулінарні та кондитерські здібності. Наготувати їсти для сім’ї йому було в радість. Ніколи не забуду один момент. Я була на курсах у Чернігові. Олежку було років 13-14. Пізня осінь. Темінь. Я прийшла втомлена з автобуса. Думаю, розслаблюся у кріслі кілька хвилин і буду готувать вечерю. Як син ставить переді мною табуретку з підносом. На ньому товчена картопля (ми всі її найбільше любимо), печене м’ясо бройлера… Олежка з виглядом господаря розказує, що сам зарізав птицю, ось запік, а решта в холодильнику. Я ледь не розплакалася від щастя! Як приємно, що він так турбувався. Таким він і виростав. Пізніше чоловік із старшим сином працювали у Києві, а ми з Олежкою тримали вдома по 2 корови, бувало, ще й телицю. Городи великі. Син приїздив часто з Ромнів спеціально, щоб допомогти мені. Бо розумів, що гроші з неба не падають. Треба працювати.
Було дуже приємно, коли син проходив практику в їдальні місцевого господарства, у кафе сільських підприємців і всюди отримував тільки подяку. Особливу здібність він мав щодо приготування м’ясних страв. Справді, хлопці не часто таку професію обирають. Йому подобалося. У 2013 та 2014 роках працював в Криму в ресторанному комплексі «Оазис». Якраз росія окупувала Крим і ми дуже переживали, щоб його випустили додому. Адже було сину майже 20 років. Після 4 років профнавчання закінчив факультет харчової промисловості Сумського аграрного університету. А потім була служба у Нацгвардії. Отримував за службу грамоти, подяки. Він був таким же добрим і уважним і після служби, та іноді заводив розмову про те, що велика війна неминуча. Окупанти із своїх позицій постійно тиснуть. Вони збирають сили і підуть далі… Тільки не хотілося у це вірити.
Після служби Олег працював в одному із столичних магазинів «М’яснова». Мама йому спеціально для роботи вишила сорочку і фартух. Олег носив козацьку чуприну і мав козацький дух.
На роботі він зустрів і справжнє кохання свого життя – дівчину Таню. 9 серпня 2021-го вони одружилися.
Закохані і щасливі… Олег і Таня Стельмахи святкували весілля в українському стилі
Не встигли налюбитися, не встигли пожити в любові, не встигли народити діток. Встигли настраждатися і нагорюватися. Він живе тепер у серці коханої, у спогадах... І кіт Боня, здається, щодня виглядає у вікно свого улюбленого хазяїна. Здавалося б, що знала та котяча душа? А плакав?!
За 1 рік і 4 місяці війни він завжди заспокоював маму і дружину, що все буде добре. Та, переглядаючи фотографії, під час відео розмов, вони обидві помічали, що Олег втомлений, сумний. Він розумів, що ця кривава війна – надовго, що жертвами її будуть не тільки військові. Тому завжди переконливо говорив одне: якщо ми не зупинимо ворога тут, він прийде до нашого дому. У січні 2023-го Олежка приходив у відпустку. Ті два тижні щастя минули як одна мить. Мріяли, загадували тільки на життя.
Батьки, дружина, як і більшість рідних військовослужбовців, жили від дзвінка до дзвінка. У травні 2023-го він отримав контузію та отруєння чадним газом. Лікувався у госпіталі в Дніпрі. Та відразу й не сказав. Не хотів, щоб переживали, не дозволив, щоб їхали провідувати. Коли мама заводила мову про те, що, можливо, через стан здоров’я просив би переводу на легший напрямок, навіть слухати не хотів. Завжди казав: «Мамо! Це війна. Так треба. Я військовий!». Він – молодший сержант, заступник командира бойової машини піхоти. І від нього багато що залежало.
«Мамо! Ізюм уже наш!» – з радістю кричав мамі в телефонну трубку, – згадує вона. Так повідомляв про кожен звільнений населений пункт. Здавалося б, ось-ось і виженуть ворогів геть з усієї України.
Та потім тривали тяжкі бої за Бахмут.
Очікуваний наступ не розпочався. Олег щоразу, повертаючись із позицій, дзвонив найріднішим. Цього разу довго не виходив на зв’язок. Дружина вже телефонувала побратимам, а вони не знали, що їй казати. Це вже потім розказали, що Олежка душею відчував біду, і, збираючись востаннє на позиції, попросив друга сказати мамі, щоб посіяла на його могилі чорнобривці… Загинув він пізно увечері 18 липня, у вівторок.
21 липня односельці зустрічали полеглого героя навколішки з квітами і сльозами. Наступного дня, коли хоронили захисника, була злива. Потоки дощу змішувалися із сльозами. Сприйняти загибель цього доброго, щирого, позитивного молодого чоловіка сприйняти важко, навіть не рідним людям. Гине цвіт нації, мотивовані, справжні, здатні здолати пекло, аби Україна жила. Таким його пам’ятають рідні, пам’ятають в Харковому та навколишніх селах, пам’ятають колеги в столиці. Дружина продовжує знімати ту ж квартиру, яку знімали удвох з коханим чоловіком. Ніби ось-ось він одімкне двері своїм ключем…
Зараз Антоніна Петрівна з Сергієм Григоровичем глядять свою внучку Дашу, доньку старшого сина. Тішаться тим, що маленька дівчинка дуже схожа на свого дядька. Вона додає їм наснаги для життя. Буває, коли її бабуся не може стримати сліз, маленька заспокоює: «Бабусю, не плач! Олежка переможе! Я знаю!»
– Дуже хочу бачить його у снах, – говорить мати, – а нечасто сниться. Колись бачу його так чітко. Усміхнений. З наплічником на спині. І каже мені: «Мамо! Так треба!». Я хочу наздогнати, обнять, а він іде від мене… Приїхала у Київ і згадую, як щоразу син зустрічав… Сиджу в метро і не можу стримати сліз. Розумію, що ніколи-ніколи так не буде… Беру себе в руки і живу, бо він хотів бачить нас живими і щасливими… Ми повинні дожить до Перемоги! Ми повинні іще жити у вільній Україні! І, як би тяжко не було на душі, ми повинні старатися жити так, як хотіли б наші сини-герої!
23 травня 2022 року Олег розмістив на своїй сторінці у Фейсбук разом із своїм фото і цей вірш, написаний О. Олесем ще у 1917 році
Олександра ГОСТРА, фото з сімейного архіву
