Артем загинув за день до свого 20-річчя
Строкову він служив у внутрішніх військах, у квітні мав повернутися додому, до батьків, в яких був єдиною дитиною, та в Україні загострювався неспокій, і Артем Ус записався добровольцем у Національну гвардію, пройшов курс відповідної воєнної підготовки. Понадстрокову службу проходив у Києві, а 25 серпня їхню частину направили на схід країни.
Ворожа міна «вибрала» ювіляра
Під Комсомольським вони облаштовували блок-пости, створювали «коридор» для виходу з «котла» українських військових «оточенців». Натомість оголошений терористами «коридор» виявився аж ніяк не мирним, навпаки – «гарячим». Одна міна розірвалася там, де поблизу виконував завдання Артем, хоч було небезпечно. Кількох його побратимів поранено, а для нього осколок у голову виявися смертельним. Це трапилось під вечір 29 серпня, а наступного дня Артему Усу виповнилося б 20 років. Але 30 серпня його мертве тіло везли в рідні Марківці, що під Бобровицею.
Хоронили воїна з усіма військовими почестями 1 вересня. 
У місцевій школі пролунав не традиційний перший дзвоник, а останній… для Артема Уса. І учнівська лінійка вишикувалась за воротами школи, кудою несли домовину з убитим нацгвардійцем.
Такого масового похорону Марківці не пам’ятають. 
Траурна колона розтягнулася на сотні метрів. І вся ця велика маса людей в один голос плакала.
Невже таке море людських сліз не бачать у Києві, Москві, Європі і США? Допоки там вирішуватимуть свої придуркуваті амбіційні плани ціною життів ось таких українських Артемів? 
Тільки в Бобровицькому районі це вже п’ята жертва підігрітих і активно підтриманих зовні протистоянь на території нашої держави. І чи остання?... На похороні два священики разом з усіма присутніми прихожанами молилися, щоб такого горя не було по всій Україні.
Провести побратима в останню дорогу приїхала велика група нацгвардійців на чолі із заступником командира частини підполковником Петром Крицьким. Він подякував Оксані Віталіївні і Володимиру Борисовичу за прекрасного сина-воїна, і від імені командування Національної гвардії вибачився перед батьками, що не вберегли їхнього сина. Чи сприйняте розбитою горем пам’яттю те вибачення? Єдину дитину ніщо вже не поверне…
Після школи Артем вибрав мирну і дуже потрібну професію – будівельника, перед армією закінчив спеціальний столичний навчальний заклад, але працювати за спеціальністю не довелось: молодого фахівця призвали Вітчизну захищати, а потім - і воювати за її волю, оскільки влада виявилася нездатною захистити без людської крові «подаровану» незалежність.
Похоронив односельця, і сам того ж дня поїхав на схід
Відпускник Олександр Костюченко в числі перших прийшов провести в останню дорогу Артема Уса. Того дня в нього закінчувалася короткострокова відпустка і необхідно було після обід вирушати в «гарячу точку», де дислокований 13-й Чернігівський батальйон. В ньому він служить з кінця квітня. За чотири місяці заслужив 10 днів відпустка (2,5 дні за місяць). Передусім навідався до дружини Наталії і доці Вікторії, що зараз живуть у батьків дружини. Кілька днів провів і в Марківцях. Тепер знову, як сам сказав, повертається до своїх хлопців, з якими здружився в умовах бойових дій. На щастя, втрати батальйону невеликі – 2 вбиті і 29 поранені. В сусідів (із Сум і Житомира) – більші. На думку Олександра, чернігівці краще підготовлені. Протягом двох тижнів їх обучали в «Десні», а безпосередньо в батальйоні з ними займається військовий фахівець високого класу, спецназівець капітан К. І як людина він чуйний, справедливий. Його наука врятувала не одне життя чернігівських бійців.
Дякують вони і землякам за регулярну продуктову допомогу, а також - військовим захисним спорядженням. Під такою опікою, як наголосив Олександр, і воювати легше. Взаємовиручка в батальйоні – на сімейному рівні. Про панічні настрої – і мови не має.
Таке то оптимістичне повідомлення з передової. Та доводиться чути й багато протилежного, аж до зради, від якої гинуть наші патріотично налаштовані бійці.
Відпускник після похорон молодшого товариша повернувся на свій бойовий пост. Перша боязнь давно позаду, а попереду – перемога. От тільки, чи скоро вона увінчається миром? Цього не знає ні старшина Костюченко, ні підполковник Крицький, ні, напевно, інші учасники АТО. Всі ті бойові операції плануються в столицях донедавна братніх держав, під «миротворчим» наглядом Європи і США.
… А в звичайному українському селі всією громадою 20-річного солдата оплакували під похоронну духову музику. 
За труною йшли дівчата з білими штучними трояндами на чорних сукнях. Одна з них могла стати Артему нареченою, діток йому народити, в парі щасливе життя прожити. Цього вже ніколи не буде, бо наречений загинув. Ні, не на війні! Офіційно такої немає в Україні. Хто ж тоді відповість за те, що без війни гинуть наші солдати? Не одиницями, а сотнями, та вже й на тисячі переводимо підрахунки смертей…
Чи вистачить у державних і військових командирів слів для вибачень перед людьми і Богом? Та й чи одержать вони те вибачення?...
Григорій Загребля
