Звихнуті на радикальних реформах
Днями в Бобровиькому і Носівському районах побував перший заступник голови Чернігівської обласної ради Олександр Коляда, що недавно призначений на цю посаду і першу свою робочу поїздку приурочив нині надто актуальному питанню – реформуванню місцевого самоврядування.
Виступаючи перед керівниками районів і територіальних громад , він наголосив, що обласна і районні державні адміністрації беруть на себе всі виконавчі функції, створюють монополію влади на місцях. Голів цих органів влади призначають у Києві, і громади не можуть впливати на такі призначення. Нова реформа передбачає створення виконавчих комітетів у обласній і районних радах, очільників яких обиратимуть депутати. Своє роз’яснення новацій в децентралізації влади перший заступник голови обласної ради підкреслив, що це європейська модель місцевого самоврядування.
З таким висновком важко дискутувати, та є одне «але»… Слово «реформи» настільки вже набило пересічним людям оскому, що від нього багатьох уже кидає в лихоманку, передусім представників старшого покоління.
Законодавцем моди на словосполучення «радикальна реформа» вважається (ні, не Ляшко) останній генеральний секретар ЦК КПРС, перший і останній президент СРСР Михайло Горбачов. Він справді провів ті реформи, від яких виграв передусім світ і зокрема Німеччина: розвалилась комуністична імперія СРСР, а дві Німеччини об’єднались в одну. Доленосний слід залишили Горбачовські реформи і Україні – без жодної краплі крові здобула юридичну незалежність.
Водночас багато людей проклинає ті «радикальні реформи» за невмілу і злодійську перебудову, яка започаткувала безбожне розграбовування державного майна, що тоді називалося за Конституцією народним. А ховали те страшне зло за ширмою реформ.
Обговоренню її напрямків присвячувалися партійні з’їзди, конференції і пленуми, сесії рад усіх рівнів, наукові і виробничі наради, партійні збори і сходи громад. Причому там розглядалися і конкретні питання розвитку виробництва та соціальної сфери.
Так, 4 червня 1988 року Бобровицька районна газета «Жовтнева зоря» опублікувала тези доповіді райвиконкому на п’ятій сесії районної ради народних депутатів під «модним» заголовком «Напрям – радикальна реформа». Йшлося там і про «підвищення ефективності виробництва», і про серйозні упущення. А стосовно збільшення колгоспами заборгованості перед державою «по короткотермінових і довготермінових позиках (виявляється, й такі були)» поставлено навіть риторичне запитання: «Де ж тут радикальна економічна реформа?».
Як відомо з новітньої історії, нічого путнього не вийшло з тієї реформи, і тоді її натхненники переключилися на адміністративні реформи. В кінці 80-х на початку 90-х років минулого століття партійні лідере відчули кончину КПРС і швиденько самі «реформувалися» в народовладдя. Зокрема в Україні колишній секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук спочатку став головою Верховної Ради, а потім і президентом України. Перші секретарі обкомів і райкомів партії дружно перебігли в кабінети голів рад. Як приклад, перший секретар Бобровицького райкому КПУ Борис Гора був обраний головою Бобровицької районної ради. За ним пішли в самоврядування і секретарі райкому Микола Кабиш та Ольга Піддубна, інші партійній функціонери.
Наступна реформ дещо схожа на ту, яку пропонує найновіша влада. З втратою керуючої ролі Компартії, наприклад, у Бобровицькій районній раді (як і в інших) створили райвиконком, який очолив Микола Горда, що трохи покерував такою структурою ще під «наглядом» райком партії.
Коли Україна стала незалежною, в областях і районах виконавчу владу очолили представники президента держави. В Бобровицький район на цю посаду направили відповідального працівника Міністерства сільського господарства, земляка Петра Шейка, ну а районну раду, але вже без повновладного виконкому, продовжував очолювати Борис Гора, ще більш «свій». Одностайності між керівниками двох гілок влади не було, і це проблема не тільки Бобровицького району, хоча були й винятки.
Закінчилось це, як можете здогадатись, черговою реформою. Структури представників президента замінили обласними і районними держадміністраціями, а їхнім керівникам «всучили» ще й портфелі голів обласних і районних рад. Точніше, була дотримана процедура народовладдя: голову обирали люди, потім Президент давав йому і свої повноваження. У Бобровиці з таким «товстим» портфелем» працював Микола Циба. Здавалося, нарешті влада – в одних руках, бери її і веди район чи область до світлого майбутнього. З цією метою голів реформованих колгоспів обирали й головами сільських рад. Та незабаром розгледіли – так не годиться, владу на місцях не можна віддавати в одні руки. Розділили, створили дві структури, «обростили» їх великою армією чиновників… А проблема залишилася ще з початку Горбачовських реформ, що можна назвати приказкою з шкільної арифметики: від перестановки доданків сума не міняється. Практично не змінним є і стиль роботи: колись засідали партійні бюро і під їхнім наглядом виконкоми, тепер – колегії і президії, та й сесії – як близнята. Відповідно й економічні та соціальні проблеми шлейфом тягнуться ще з перших років незалежності. Втім, порівняйте самі.
У вже згаданій районній газеті «Жовтнева зоря» від 25 жовтня 1991 року надруковане інтерв’ю голови одного з кращих тоді колгоспу імені Леніна Бобровицького району Миколи Зубця під заголовком «Досить гратися в народовладдя». Далі він доповнив цю фразу – «…якого в дійсності ніколи не було».
Або ще такий його висновок: «Народ перебуває на грані вибуху, і не лише тому, що пустіють прилавки, а скоріше, напевно, та причина, що люди бачать навколо себе страшні безпорядки, зловживання…».
Це сказано в перший рік незалежності України. Що змінилося в цьому плані на 24-му році? Хіба тільки те, що держава опинилася на грані розколу і навіть війни. Та ще прилавки заповнені дорогими імпортними товарами, а українці їздять у Європу полуницю збирати, у Росію – палаци будувати.
Підказав Микола Трохимович і один «рецепт»: « …зараз необхідна така система господарювання, при якій ні мені, як керівникові колгоспу, ні моїм спеціалістам і рядовим трудівникам, життєво не вигідно було б погано працювати. Кожен працівник повинен бути поставлений у такі умови, при яких він і тижня не побуде на тій посаді, з кою не може справитись».
Чим не європейські стандарти, хоча 23 роки тому голова колгоспу і сном, і духом не відав про якусь там євроінтергаціяю, що зараз стала надто модною. А працювати продовжуємо, як перед розпадом СРСР і в перші роки незалежності. А чому не так, як німці в 1948-му? За три дні провели реформу, і не старцювати побігли, а власну промисловість розбудовувати і гроші заробляти. Чи не це є головною європейською моделлю?
Звісно, скопійована ще в комуністів і забюрократизована «незалежниками» модель управління потребує значних реформ. Але без побудови міцної вітчизняної економіки нічого не варта ніяка адміністративна реформа. Передусім та, що поміняє тільки назви посад керівників районів і областей. Щоправда, на користь нової реформи висувають «напувальний» аргумент – бюджетом розпоряджатимуться самі місцеві ради. А де візьметься в більшості сіл самодостатній бюджет, коли немає нікого виробництва і сфера побуту «у тіні»?
Напевно, не дуже важливим є й те, хто керуватиме державою – президент чи парламент з урядом. У Європі і світі нормально працюють різні моделі, і в Україні вони були вже різні, але жодна модель не зарекомендувала себе так, як у цивілізованих країнах. Мабуть, там суспільство і його лідери «звихнуті» на ефективній праці, а ми із своїми вождями – на радикальних реформах. Недаремно й рейтинг головного радикала Ляшка так пре вверх. Дивись, ще й президентом стане… Отоді заживемо!... Звихнуті на радикальних реформах…
Григорій Войток
