Очам своїм не повірив
Другого травня о 19:10 зайшов у столичний супермаркет по покупки і очам своїм не повірив: торговою залою ходить, як звичайний покупець, новообраний глава держави Володимир Зеленський. І ніякого ажіотажу, ніякої метушні – супроводжував його один чи то охоронець, чи помічник.
Безперешкодно підійшов до президента, попросив дозволу привітати його з перемогою на виборах і висловити побажання на успішну роботу і щастя в житті.
Спілкувалися хвилин зо три. На прощання побажав Володимиру Олександровичу, вважаю, найголовнішого для нашого суспільства: якнайшвидше очистити Україну від корупційної, казнокрадної й ідіотичної тварі на всіх щаблях влади.
Я ніколи не «хворів» на фанатизм стосовно якось державного чи політичного лідера, зірок естради та інших знаменитостей мистецтва. За свій вісімдесятирічний вік з багатьма із них доводилося зустрічатися. Але щоб ось так, по-простому, без попереднього узгодження й дозволу поспілкуватися з першою посадовою особою держави – такого не пам’ятаю.
Новий президент назвав свою політичну силу, а отже й себе, «Слуга народу». Зазвичай таким словосполученням народ називає депутатів, але не з повагою чи вдячністю до них, а з гірким сарказмом. Бо хоч і мають наші обранці офіційний статус «народний депутат», але від народного в них хіба що результат народного голосування. Далі вони – слуги своїх кишень і лідерів своєї влади.
Президенти ще вище стають над народом після обрання їх тим самим народом. Туди ж видряпуються і прем’єри та голови парламенту, призначені народною Верховною Радою. У них і риторика інша: «Мій народ!», «Моя Україна!», «Моя нація!».
Така державно-суспільна «приватизація», запозичена, часом, не в поміщиків кріпосної Росії: «Мої кріпосні душі», «Мої кріпосні села»?...І суспільне майнове розшарування – як за кріпацтва. За кількістю ж мільйонерів «голубої крові», щедро обласканих державною скарбницею, – куди тому царському режиму!
Хочу наголосити на ще одній відмінності – історичній і сучасній: за царизму вчителі і лікарі, в тому числі сільські, мали краще державне забезпечення, ніж зараз. І воно не набагато відрізнялося від зарплати інших державних службовців.
А тепер?.. Післямайданна зарплата керівників «Нафтогазу», «Укрзалізниці», «Укравтодору» та низки інших державних структур перевищує європейські і штатівські зарплати найвищих державних чиновників, що в сотні, навіть у тисячу разів більше, ніж зарплати вчителів і лікарів.
Чи не найдорожче в Європі обходиться Україні утримання величезного державного управлінського апарату. За Конституцією вони є слугами народу, а фактично – сучасні кріпосники. Достукатись до них з проблемами «їхнього народу» – все одно, що до Місяця пішки дійти.
Якщо лідер держави називає «Мій народ», «Моя Україна» не з позиції кріпосника, а патріотичної гордовитості, тоді виникає інше риторичне запитання: яка ціна тієї гордовитості, коли на виборах переважна більшість українців не сказала Порошенку «Мій президент»? Таке ж ставлення і до його уряду й парламенту. Та й сам президент чи відчував би радісну гордість за себе, якби не зумів забезпечити своїй родині добробут, правовий захист, життя за біблійними заповідями? Де ж він позичає совість, щоб хизуватися перед телекамерами своєю гордістю від того, що керує країною, визнаною Європою найбільш корумпованою і найбільш бідною, з розваленою економікою і правовою системою, з окупованими великими територіями…
Невже моя зустріч в супермаркеті з новообраним президентом Зеленським свідчить про обрання на головний трон справді конституційного слугу народу, який за роки керування державою одержить найвищу відзнаку – право заслужено сказати «Моя Україна», «Мій народ? По правді, важко віриться, та все ж якесь сподівання залишається.
З’явилися у вітчизняних ЗМІ і перші спроби журналістського контролю за діяльністю нового президента. Але стосовно цих спроб, як і холуйського лементу громадськості, – надія близька до нуля.
Так, на сайті 
«Хвиля» прочитав журналістське розслідування. Виявляється, Володимир Зеленський платить аж 288 тисяч гривень на рік за навчання дочки у восьмому класі Новопечерської приватної елітної школи, що в житловому комплексі «Новопечерські Липки».
Подана «сенсація» з підтекстом: он як жирує Зеленський! Хоча таке «жирування» успішного бізнесмена, не причетного до бюджетного корита, можна назвати нікчемним, порівнюючи з масовим, казнокрадним «жируванням» державників і політиків, діти яких навчаються в найдорожчих зарубіжних закладах.
Приємно, що таку «сенсацію» непродажні блогери назвали «смаженою». У коментарях було й таке запитання: «А які труси у Зеленського – не дізнавалися?»
Воно б то й нічого – можна б і про школу дочки президента поговорити. Але як виглядає річна сума в 10 тисяч доларів, зароблена відомим шоуменом, на фоні мільярдних розкрадань з державної скарбниці, на фоні неумілого державного управління економікою, через що бюджет недоодержує сотні мільярдів? І ніякого серйозного резонансного журналістського розслідування! Хіба що хтось десь там прокукурікає, а далі – хоч і не сходь, Сонце!
«Усі ні з ким не згодні…»
Ці шість слів, взяті з творчості Ліни Костенко, яскраво характеризують бурхливу горлодернy діяльність великої зграї українських політиканів. Щоправда, їхні лідери рідко з’являються на людях і перед телекамерами: вони зайняті дерибаном України, упорядковуванням своїх офшорів. Для одурманення електорату у них є велика армія придворних «спікерів», що, здається, днюють і ночують у телестудіях. От тільки чим далі від дня голосування другого президентського туру, тим більше відчувається дефіцит «смажених» фактів для їхнього пустопорожнього верещання.
Чи не найбільше зляться штатні спікери телевізійних шоу на Зеленського за те, що не називає публічно кандидатів на ключові посади державного управління. Бо якби назвав, ото б вони прогорланили на весь світ свою компетентність, свою ерудицію, що не варті виїденого яйця.
Для їхнього переливання з пустого в порожнє не вистачає ще одного виду «свіжини» – заяв нового президента стосовно подальшого розвитку України, гарних планів, міжнародних векторів.
Безумовно, я теж хочу це почути. Але не поспішні заяви на догоду представникам зовнішнього управління Україною, не в рамках майбутньої парламентської виборчої кампанії, а стосовно реальних планів розвитку економіки і підвищення добробуту збіднілого народу, боротьби з корупцією і правовим нігілізмом. Втім, на даний момент, коли Володимир Зеленський ще не вступив у свої права, не стану вимагати від нього того, що вимагають політикани і придворні журналісти. Та й чи здатні вони на предметну дискусію навколо важливих, невідкладних проблем українського суспільства?
Зупинюся на одній, справді доленосній для 
Україні проблемі – ринку земель сільськогосподарського призначення. Недолугі й далекі від цієї теми експерти аргументують за ринок здебільшого двома давно заяложеними перевагами: на скуплені землі прийдуть інвестиції, селяни одержать право продажу землі.
Заперечу коротко, і не вперше. Так от, наше товариство «Земля і воля» щороку інвестує в подальший розвиток виробництва й інфраструктури сотні мільйонів власних гривень. На орендованій землі добилися найвищого в Європі прибутку з гектара посівів, найнижчої собівартості зерна кукурудзи. Орендодавці не підтримують ідею продажу своїх паїв, оскільки одержують гідну оплату, зберігаючи земельку для нащадків.
Знаю, подібним можуть похвалитися й низка інших сільгоспвиробників. Але чи хоч одного з нас ви бачили на телешоу з питання запровадження ринку землі? А ми могли б розповісти не лише про свої секрети ефективного господарювання на орендованих землях, а й повідати про зарубіжний досвід, який ми вивчали й продовжуємо вивчати не на телебаченні, а безпосередньо в провідних країнах.
До речі, як уже писав, нашим досвідом зацікавилися ізраїльтяни, а недавно моє інтерв’ю журналістці «Укрінформу» опублікував журнал «Час і події», який виходить 70-тисячним тиражем у США.
Як розповіли видавці цього популярного журналу, вони не публікують «умовиводи» українських експертів з будь-яких проблем. А українці з розкритими ротами слухають вітчизняну еліту біля телеекранів. І що характерно: їхні роботодавці вибори програли, зате вони мастаки повчати інші команди. Взагалі – вундеркінди не лише в політиці, а й у будь-якій сфері економіки, державного будівництва, соцзабезпечення, історії, мові, релігії і так далі.
Ще більше дратує те, що або самі оратори, або їхні патрони вже були у владі, і не зуміли зробити те, що тепер опонентів зобов’язують зробити, розумними язиками їх повчають.
На президентських виборах терплячий електорат підготував повчальний сюрприз для «високоосвічених і досвідчених» політиків. Та вони не здаються – сподіваються на реванш на парламентських виборах. Тож зараз усі вони ні з ким не згодні. Навіть ганебні аутсайдери президентських перегонів демонструють свою винятковість, гордовито заявляють, що у другому турі вони нікого не підтримували. І тепер, мовляв, перебувають в опозиції до нового президента.
Це чуємо й із верхніх сходинок борців за 
президентську булаву. Ці звинувачують Зеленського в тому, що тримає в секреті кадрові призначення і головні вектори внутрішньої і зовнішньої політики, стратегії і тактики розвитку країни. Виникає запитання: вони в опозиції до небагатослівного на даному етапі Зеленського чи до його майбутньої діяльності на посаді президента після інавгурації? В опозиції до тієї діяльності, про яку їм ще не відомо?
Їх дратує, що тримає в секреті, не розповідає завчасно? А, може, новообраний президент просто зважує кожну свою заяву і кожне кадрове призначення? Може, пам’ятає, як на майдані обирали міністрів та інших верхніх посадовців? І що з того вийшло? Скільки часу прослужив майданний прем’єр, і скільки за його керівництва розкрадено народних грошей?
Може, Володимир Зеленський пам’ятає про поспішні заяви й обіцянки Порошенка – як він за лічені дні завершить війну, обов’язково підніме економіку до європейських висот, побудує для «свого народу» життя по-новому, розірве економічні стосунки з Росією і взагалі задушить агресора європейськими й американськими санкціями? Скажіть, кому потрібні такі гарні обіцянки? Думаю, потрібні були для підняття його іміджу, та ще політичним горлопанам пригодилися?
Вони й зараз при ділі. Тож любуйтеся ними у виконанні нових ролей. Он Клімкін заговорив про відставку – на кілька телешоу вистачить політичної жуйки. Порошенко одержав ще один мільйон гривень відсотків від вкладів у його банку МІБ – теж горлатимуть без толку днів два. До всеукраїнського протесту справа не дійде, як не дійшло після оприлюднення казкового збагачення на війні і офшори. На Чернігівщині виборець намагався з’їсти бюлетень для голосування – є робота для цілої слідчої групи і судовий процес буде гласний.
Пам’ятається найкоротше запитання 
Зеленського до Порошенка на дебатах: «А вам не соромно?». А чому Петру Олексійовичу має бути соромно? Вірнопіддана його команда ганебний результат на виборах підносить до перемоги над 75-відсотками «несвідомих» виборців. Та команда якось визначила, що їхній електорат здебільшого має вищу освіту. І що вони через рік повернуть свого патрона на Банкову.
В українському суспільстві все може бути. Бо навіть після небувалого переможного результату на останніх виборах у таборі «більшовиків» присуд Ліни Костенко збувається: «… змії кубляться й сичать. Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні».
Вдруге за передвиборчий період цитую цю тривожну засторогу сучасного українського пророка. І все ж, ота зустріч з Володимиром Зеленським у супермаркеті, коротенька розмова з ним пробудили в мені надію на кращі переміни в Україні. Може, не такі швидкі і глибокі, як хотілося б, але вони відбудуться. Звісно, якщо виборці стануть в опозицію не один до одного, а проти нікчемної наволочі.
Пам’ятаймо про це на парламентських виборах! Одного не народного політичного довгожителя з тріском «відставили», тож не зупиняймося на досягнутому. Попереду має відбутися масова відставка брехливих фарбованих-перефарбованих. Тих, хто Україну разом з нами продають.
Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ Земля і воля», публіцист
