«Зло бере на Росію і на український безлад…»
Сказав прославлений механізатор Іван Павлович Пінчук з Озерян.
Він пішов на заслужений відпочинок, коли мав уже солідний пенсійний «стаж». І то після того, як діти наполягли: скільки можна – більше 40 років за кермом трактора і комбайна?
Було то 12 років тому, відтоді здоров’я дещо погіршилося, але Іван Павлович все-одно не уявляє, як це можна сидіти без роботи, годинами валятися на дивані чи без толку десь вештатись.
- Ми самі, потайки від дітей, всю картоплю викопали, - призналась Валентина Павлівна. – Я й бурчала, нагадувала йому, що діти на вихідні приїдуть допомагати. А він своє: «Давай самі помаленьку. Тільки дітям не признавайся, коли дзвонитимуть…». Дісталось потім мені від них. Хоча їм добре відома натура батька. Про таких, здається, кажуть, що помішаний, звихнутий на роботі.
Ще одну рису характеру свого чоловіка виділила дружина: він ніколи ні в кого нічого не клянчить, все добуває власними руками і селянським розумом. Для підтвердження сказаного пригадала й перші роки подружнього життя. Тоді вони тулилися у невеличкій кімнатці батьківської хати, тож вирішили негайно будуватися. 
Але на початку 60-х великою проблемою були будівельні матеріали. Можна було б звернутися за допомогою до дирекції радгоспу, але Іван вирішив самотужки дістати лісоматеріали: вечорами їздив у Бобровицю розвантажувати вагони з деревиною, за що гроші платили і видавали довідки на придбання тієї деревини. І пізніше в конторі господарства не бачили передового механізатора з якимись проханнями.
У Івана Павловича багато нагород за роботу, але ні він, ні його дружина не назвали жодної. А от про одну оцінку роботи чоловіка Валентина Павлівна гордовито згадала. 
Сама чула, як директор Яковишин сказав на одному зібранні, що коли перед Іваном Пінчуком агроном чи бригадир ставить якесь завдання, то немає потреби потім перевіряти якість і строки його виконання. Від почутого дружина довго ходила з почуттям гордості за коханого чоловіка. І тепер часто згадує ті слова директора, водночас сердиться, що такої оцінка не заслуговують державні керівники.
Сам Іван Павлович назвав ще одну, на його погляд, вагому причину безладу і неоголошеної війни, - елементарного розуму бракує в головах тих, хто лізе у владу.
- Я теж злюся на Росію, її Путіна, але добрий господар ніколи не дозволить, щоб сусід чи інший чужинець в його дворі господарював, - сказав, як відрубав. А Валентина Павлівна на підтвердження слів чоловіка пригадала одну давню історію.
Якось у радгоспі хтось вкрав колеса з причепа, на якому перевозять на дальні відстані жатки з комбайнів. Ті колеса можна застосувати і в домашньому господарстві, скажімо, для ручного візочка. Керуючий відділком радгоспу вирішив провести власне розслідування, залучивши для цього дільничного інспектора міліції. Вдвох пішли по домівках механізаторів, ще й тоді, коли ті працювали в полі. Прийшли й на подвір’я Івана Пінчука. Валентина Павлівна спочатку не погоджувалася, щоб без присутності чоловіка «слідчі» нишпорили по сараях і в гаражі, а потім махнула рукою і сказала: «Шукайте, що загубили».
Звісно, ніяких коліс не знайшли ні в Пінчука, ні в інших механізаторів. Наступного дня вони взяли в кільце керуючого і влаштували йому таку «виховну годину», не дотримуючись нормативної лексики і якоїсь там субординації, що керуючий не на жарт злякався, подумав, що міцні хлопці ще й поколотять його.
До бійки не дійшло, і керуючий не став нікуди скаржитись на механізаторів. Мабуть, усвідомив свою помилку, а, може, й побоявся, щоб директор йому не добавив за самоуправство. А крадія коліс виявили пізніше, то був приїжджий заробітчанин.
Приклад далекий від державного рівня, але він згаданий саме тоді, коли мова зайшла про нинішню ситуацію в країні. Ветеран признався, що вони з дружиною не пропускають ні вранішніх, ні вечірніх новин з телевізора.
- Отой клятий ящик з’явився у нашій хаті ще в 60-і роки, - продовжила спогади чоловіка його дружина. – Зайшли в щойно збудовану власну хату, в кімнатах порожньо, а Іван каже: «Диван, шафа, столи будуть потім, а зараз давай купимо телевізор». Так і зробили, те чудо техніки звалося «Огоньок», впродовж 17 років справно показував нам новини і кінофільми. На село тоді було лише три телевізори: в комбайнера Івана Шишенка, електрика Володимира Фещенка і в нас. Згодом купили і необхідні меблі, і холодильник, і пральну машину… Іван добре заробляв, значно більше, ніж я – сільська медичка.
Подружжя Пінчуків не «давить» ностальгія, бо й зараз вони не бідують матеріально. Правда, не зважаючи на давно не молодий вік, продовжують тримати й домашнє господарство, в тому числі й свиней. 
Син Віктор закінчив місцевий технікум, але пішов шляхом батька – нині один з кращих комбайнерів ТОВ «Земля і воля». Тут же трудиться в бухгалтерії дочка Ліля, ще одна дочка Надія працює в пенсійному управління. Всі живуть в достатку, піклуються про батьків.
Але Іван Павлович і Валентина Павлівна непокояться за них, за долю 6 внуків і 5 правнуків.
- У нас з Іваном не було дитинства, його вкрали злидні і війна, але після тієї клятої війни ми відчували покращення з кожним наступним роком, - говорила, змахуючи непрохані сльози, Валентина Павлівна. – А коли стали жити більш-менш нормально, на очах почав втрачатися контроль держави над головним – дисципліною, порядком і відповідальністю. Натомість розквітли безлад, зажерливість і вседозволеність. А від гарних обіцянок і постійних розмов про якісь реформи мене вже нудить. Європа, куди нас ведуть наші вожді, працює, а ми воюємо. Хоча насправді не здатні ні воювати, ні порядку навести в своїй державі.
Іван Павлович погоджується з дружиною і своє додає:
- Досі пам’ятаю агронома Якимаху, який не боявся суперечити з директором Ладигіним, коли той давав неправильні розпорядження стосовно робіт у полі, бо так, мовляв, розпорядилися в райкомі партії. Агроном настоював на своєму, а суддею були високі результати в рослинництві. Ще він суворо карав, в тому числі й карбованцем, бракоробів. На жаль, вмілого і вимогливого спеціаліста забрали в Київ, а радгосп скотився до ганебної 16-центнерної врожайності. 
Ситуацію врятував новий директор Леонід Яковишин.
При згадці цього керівника, а ще його беззмінної «правої руки» Валентини Чернякової, Іван Павлович готовий говорити годинами. Ні, не хвалебними одами, а конкретними прикладами з їхньої роботи, яких так бракує, на думку досвідченого хлібороба, в сучасному управлінні як на «низах», так і на «верхах».
- Тридцятирічний директор Яковишин у питаннях організації роботи в радгоспі пішов значно далі агронома Якимахи, - оживився у спогадах Іван Павлович. – Бувало, приїде в поле перед обідом, забере нас чоловік три в свою машину, щоб підвезти до кухні, а по дорозі розповідає, скільки врожаю втратимо, коли допустимо той чи інший брак в роботі, про користь нових технологій, ефективне використання мінеральних добрив і гною. Тобто, він прагнув, щоб механізатори працювали усвідомлено, грамотно. Я особисто відчув різницю, коли механічно виконував завдання бригадира, і коли вже мав деякі знання з агротехніки. І син Віктор казав, що одержані в технікумі знання і зараз стають в пригоді. Така розмова відбулася, коли катав мене в кабіні свого американського Джон Діра, там я згадував свого першого трактора 
МТЗ-5, взагалі без кабіни, не говорячи вже про якійсь інший комфорт.
Колишній механізатор також помітив був, як молодий директор піднімав рівень відповідальності спеціалістів і керівників підрозділів за свої ділянки, вимогу стосовно їхньої компетентності і організаторських здібностей. Шукав керівників у своєму колективі, а також серед здібних студентів технікуму. Переконував всіх у тому, що виробництво, життя зупиниться, коли перестануть будувати.
- Пам’ятаю, дивились по телевізору кіно «Москві сльозам не вірить», - долучилась знову до розмови Валентина Павлівна. – Головна героїня, директор великого колективу пояснила подрузі, що в розумному управлінні головне – навчити трьох помічників. Іван почув це і ледь з місця не схватився: «Так це ж про нашого директора Леоніда Григоровича!».
Подружжя Пінчуків погоджується з тим, що нині більше самодостатніх людей, ніж було колись. Взяти і їхнє село: газифіковане, практично в кожній хаті телевізор, холодильник, інша побутова техніка, багато автомашин, «царські» весілля гуляють… Водночас бачиться небувале народне невдоволення діями влади, яка часто змінюється, але безпорядків у державі не меншає. Тепер ще й дійшли до загрози великої війни.
- Колись нас лякали зарубіжними капіталістами, але Союз розвалили свої керманичі, що самі захотіли стати капіталістами, - робив свої політичні висновки колишній механізатор. – Вони ними стали, тільки значно гіршими, ніж у цивілізованому закордоні. І незалежну державу під-себе творять.
Свого часу Іван Пінчук служив у післявоєнній Німеччині, пізніше побував на екскурсії у європейському «соцтаборі», тепер регулярно слідкує, як там перебудовуються, і дивується – чому в Україні не так? Сам собі й відповідь дає: ото як прийшли до влади на початку 90-х казнокради, так і досі керують. «Тільки на заміну старих морд приходять молодші, але не кращі», - по-селянськи оцінив ситуацію колишній механізатор.
І все-таки ностальгія відчувається у спогадах Івана Павловича і Валентини Павлівни.
- Багато дурного було при комуністичній владі, - відстоював свою точку зору ветеран. – Але людину праці тоді шанували набагато краще, ніж тепер. І на скарги реагували… А зараз кому можна поскаржитись? Чи до кого звернутися за допомогою? Спасибі, Яковишин допомагає своїм працівникам і ветеранам. Чув, що й не тільки своїм… 
А скільки добра робить району?... Он дочка Ліля казала, що тільки на ремонт доріг в цьому році витратили майже чотири мільйони гривень. Це – без мільйонних обов’язкових внесків на дороги. Житло для трудівників продовжують будувати. Виходить, що і в цих умовах можна багато робити для людей…
Чоловіка знову доповнила дружина. 
Вона згадала, як газифікувалося село. Товариство «Земля і воля» побудувало підвідний газопровід і поклало трубу по центральній вулиці. Далі – всі роботи виконувались за кошти власників будинків. Майстер бригади сказав, що до Пінчуків черга дійде хіба що на початку наступного року. Аж раптом з’явився він на подвір’ї через тиждень після тієї розмови і пояснив, що Валентина Онисимівна розпорядилася, щоб першочергово газифікували будинки ветеранів господарства.
А Іван Павлович знову взявся за економіку і політику:
- Дуже багато галасу зараз про якусь люстрацію, очищення влади, під свої оплески нові, кажуть, європейські закони приймають… А в господарстві Яковишина і без них порядок, виробництво збільшується, для людей є робота, бюджет поповнюється. Я Леоніду Григоровичу ні сват, ні брат, але був у пошані, тепер і мого сина шанує за працю, дочку без ніякого блату взяли на роботу в контору… А яка кадрова політика в державі? При нинішньому рівні відповідальності за доручену справу, скоро самих люстраторів треба буде люструвати. Який вихід? Можна пошукати його в досвіді організації роботи таких успішних господарств, як «Земля і воля», врахувати й досвід інших держав. Переконаний, що це знають і в Києві, але комусь, думаю, вигідний безлад в нашій державі. Та й ми з цим миримося, хоча й постійно лементуємо.
Останню крапку у «філософії» чоловіка поставила дружина:
Колись наші механізатори в умовах, так званого, комуністичного режиму показали приклад боротьби проти свавілля керівника, не побоялися, що й з роботи могли «полетіти». Теперішні «сміливці» борються за справедливість з тими, хто вже не при владі. А хто боротиметься з новими-старими непорядками?
Спілкувався з Іваном Павловичем і Валентиною Павлівною Григорій Войток
