Заголовок цієї публікації взяв з послання Ліни Костенко до українців. Не вперше звертаюся до її тривожного набату за долю Вітчизни, але останнє, мною помічене, процитую сповна:
Доборолися, добалакалися, досварилися, аж гримить.
Україно, чи ти була колись незалежною, хоч на мить?
Від кайданів, що волю сковують?
Від копит, що в душу б’ють?
Від чужих, що тебе скуповують?
І своїх, що тебе продають?
Прости мене, мій замучений народе,
Що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо сієш, сієш, а воно не сходить.
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людей, але у бік безодні.
Сієш, сієш, а воно не сходить…
Думаю, лише безнадійного ідіота або клінічного дурника не зачепить за душу це тривожне посилання до нації від справжньої дочки України. Одначе, боюся, й цього разу нею посіяне в душі українців найдобірнішим зерном правди навряд чи зійде дружніми сходами. Тож і я знову й знову вдаюся до свого набату. Правильніше буде сказати, приєднуюсь до Ліни Костенко, але й зі своїми коментарями.
Втім, наведу слова ще одного «інженера людських душ», відомого поета-пісняра Миколи Луківа: «Зло нічого не дає, крім зла». Від душі написано, ще й Біблією підтверджено.
Які потрібні ще аргументи, щоб дружно усвідомити цю, Небесами послану людям, істину? Підтверджену на землі справжніми авторитетами?
Можна ще якось пояснити, коли зло виникає в однієї людини до іншої, яка вчинила їй зло, може, й необдумано. Виправдання й тут немає, але все ж… Більше дивує інше… Що і в посланні Ліни Костенко проглядається: «І тільки змії кубляться й сичать, всі проти всіх, усі ні з ким не згодні».
Не з політики почну, бо то взагалі брудна справа. У нашому ж суспільстві, нерідко буває, коли «змії сичать» на явно добру для людей справу.
Наведу два останні приклади, які стосуються нашого господарства «Земля і воля». В цьому році завершили будівництво нової асфальтівки між селами Стара Басань і Піски, витратили не один десяток мільйонів власних коштів, виконали чималий обсяг ремонтних робіт на інших шляхах району. Виступили з ініціативою будувати дороги спільно за кошти обласного бюджету і нашого товариства. В результаті ж маємо не підтримку нашої ініціативи іншими приватними структурами, а оте «сичання». Ще й з різноманітними домислами, що, як кажуть, і на голову не налазить.
А яку маячню ліплять до нашої ініціативи стосовно підняття вдвічі орендної плати за землю – 18 відсотків від нормативної вартості паю! Газета «Вісник Ч», до речі, єдина (крім нашої «Чернігівщини»), яка першою зацікавилася цією ініціативою, досі друкує додаткові пояснення на все нові й нові, явно ідіотичні, запитання: чи вираховуватимуться з 18 відсотків вартість насіння, пального та інші витрати на вирощування зерна, чи входять виплати за пай у собівартість зерна, звідки беруться гроші на ті виплати – з прибутків чи фонду зарплати, і так далі, й тому подібне. Селяни не задають таких дурних запитань, бо жоден інший орендар у районі й області не запропонує їм такої оплати за паї, що дорівнює двом-трьом річним пенсіям, залежно від розміру земельного паю. А бездарні й ліниві «борці за народ» місця собі не знаходять від того, що ми не язиками, а реально робимо людям добро.
Не дивуюся, коли зляться на нас інші сільгоспвиробники, яким доведеться теж «розкошелюватися», піднімаючи оплату за пай. До нашої ініціативи, може, й не дотягнуться, але додаткові витрати будуть. Але не можу збагнути, чому подвоєні виплати селянам за їхню землю злять деяких журналістів і «патріотів», у тому числі від влади? На десятки мільйонів збільшуємо бюджетні відрахування, але й тут шукають «щось не так».
Правда, не можу сказати, що це мене дуже дивує. На шляху розвитку виробництва навіть пікетування нам влаштовували, відомі обласні журналісти вчили, як землю не виснажувати, закликали повертатися до дідівського землеробства. Житло продовжуємо будувати для трудівників, соціальній сфері допомагаємо, але й тут шукають причини, щоб бризнути на нас зміїною отрутою.
Таких прикладів можна багато навести й по інших виробничниках, які вміють працювати на себе й на суспільство. Вітчизняні ЗМІ дуже рідко розповідають про таких. Вони безперестанку надають слово політичним недоучкам для повчання всіх на світі, а як навести лад у своїй країні – явно клепок не вистачає.
Все те виливається в одну політичну річку нечистот і обманів, якою заливаються й оті потрібні Україні зерна правди й розумних ідей. І вже такі, як Ліна Костенко, не витримують і просять у «замученого народу»: «Дозволь мені мовчати, бо сієш, сієш, а воно не сходить».
Я теж часто пишу про реальний безлад в суспільстві, області й районі. Посилаю телеграми й друкую відкриті листи президенту, прем’єру, правоохоронним органам, але реагування від них нульові, в кращому випадку одержую формальні відписки. Мушу визнати, що попередня «злодійська влада» краще реагувала на «голос знизу», особисто переконався в трьох випадках, коли тривожні телеграми направляв на ім’я президента.
Тепер дещо вдається відстояти в судах. Кілька останніх прикладів показують, що й у справах між високими фігурантами окремі суди приймають рішення, що явно суперечать бажанням «верхів». Але то стосовно певних резонансних справ. А як захистити себе пересічній людині? В одиночку – мабуть, ніяк.
Тож це питання буде, думаю, риторичним доти, поки пересічна людина проявлятиме громадянську байдужість до долі свого суспільства. Критикувати недолугість, може, й буде у себе на кухні, але стосовно участі в наведенні порядку – то нехай хтось.
Недавно головний російський агресор он як посміявся з телеекранів, мовляв, невже у такому великому суспільстві не знайшлося справжнього українця, тому запросили колишнього, вигнаного з Грузії, президента очолити рух нових сил для боротьби в Україні з корупцією і діючою владою? Ще й загнали були бідолаху на дах багатоповерхівки, як Карлсона, влаштувавши комічне телешоу на весь світ.
Справді, «доборолися, аж гримить». І не червоніємо на шляху до євро-спільноти! Мабуть, більше червоніють наші нові поводирі. Українські лідери називають їх партнерами, але бачимо, як ті «партнери» на килим викликають своїх підопічних. Головні антикорупційники недавно аж у Вашингтон літали на звіт і за підтримкою, а з двох високих посадовців «стружку знімав» американський посол прямо в приміщенні посольства, що в Києві. Звідти вони вийшли з думками, протилежними тим, з якими заходили.
Україно, чи ти була колись незалежною, хоч на мить?
І чи будеш колись? Адже, починаючи чи не з гетьманів, ото як започаткувалася гризня за гетьманство, так і досі триває. За роки незалежності не пригадується жодна провладна команда, в якій би не перегризлися між собою лідери. Або не бігали на поклон до зарубіжних кураторів. Ми ж їх знову обираємо, і вони швидко перефарбовуються та створюють нові коаліції з новою гризнею. Ще й із якою злістю! З мордобоями! Ні люстрація, ні декомунізація, ні Майдан гідності їх не очистили. Бо то не для них те очищення. Швидше за все, «очистять» незадоволених пенсіонерів і викинутих на вулицю трудівників. Ще й приліплять тавро «агент Кремля», «совок», «не патріот».
Боже, справді коли нарешті згине ота «совкова» влада, започаткована століття тому? Гляньмо, вона зараз як у дзеркалі: після революції – братовбивча війна, політична гризня, протистояння на релігійному ґрунті, повалення пам’ятників і зміна назв, нетерпимість до не провладних чи не «модних» патріотичних думок, низький правовий захист, люте прагнення крові, зла ненависть одне до одного…
Зате як дружно об’єднуються навколо можливостей продати хоча б шматочок України! А вже коли замаячить на горизонті великий жирний кусень – то й рідну матір не пошкодують, в придачу віддадуть для гарантії, щоб якнайшвидше омріяний бариш одержати.
Вдаються й до найвищої стадії цинізму. На одному прикладі не можу не зупинитися. Якось уже писав про відкритий лист тридцяти провідних економістів світу, серед яких три лауреати Нобелівської премії, 
до президента Радянського Союзу Михайла Горбачова із закликом зберегти суспільну власність на землю, щоб за рахунок земельної ренти поповнювати бюджет та встановлювати державний контроль за ефективним використанням землі. Головним їхнім аргументом було те, що США й провідні країни Європи свого часу допустили помилку і роздали всю землю в приватні руки, потім вимушені були повертати її в державну власність і віддавати в оренду ефективним сільгоспвиробникам.
Не прислухалися до розумних порад ні Горбачов, ні потім українські вожді. Правда, не остаточно втратили здоровий глузд, тож стримують запровадження ринку сільськогосподарських земель. Але ж декому ой як хочеться того ринку! Тож останнім часом, видно, мало їм вимог Міжнародного Валютного Фонду та висновків «карманних» експертів, тому кинулися формувати громадські об’єднання для боротьби за продаж землі. По всіх областях скуповують активістів для пікетування Верховної Ради й інших центральних органів влади.
Навіщо їм той ринок? Горлопанять, мовляв, щоб фермери та інші особи мали змогу купити землю. Ніби якусь іграшку чи автомашину. Хоча в цивілізованих країнах не кожному, хто навіть успадкував землю, дозволять на ній працювати. Головна вимога – щоб мав відповідні знання, уміння й досвід. Існують і ринкові умови, оскільки держави повернули у власність від 65 до 90 відсотків землі. Але там зовсім інші ринки, цивілізовані, а не такі, які у нас хочуть запровадити. Стосовно ж баришників, на зразок українських, таким землю взагалі не виділяють і не продають.
А який український
фермер чи інший приватник витримає конкуренцію з агрохолдингами при купівлі землі? Чи, може, держава дасть пільговий кредит на купівлю землі?
Утопія. Як і те, що фермер може заставляти свою землю в банках для одержання кредиту на розвиток. Не кажуть тільки, під які відсотки. Тобто, та застава буде, думаю, в більшості випадках безповоротною, перейде банкам, а вони-то вміють продавати з великою вигодою для себе, а не для держави й селян.
До речі, агрохолдинги й без ринку землі беруть у банках дорогі кредити, виводять їх в офшори, а з банками розраховуються грошима, одержаними від перепродажу прав оренди землі багатшим орендарям, як правило, підставним від іноземних грошових мішків. Є й такі аграрні позичальники, які подалися в біга від кредиторів.
Це про таких Ліна Костенко риторично запитала в України: чи ти була колись незалежною від чужих, що тебе скуповують, і від своїх, що тебе продають?
Пропонують найновіші земельні спекулянти й безперешкодну зміну цільового призначення сільськогосподарських земель – вніс відповідну плату й паскудь кращі в світі чорноземи!
Яничари? Варвари? Христопродавці?.. Гірше! Вини зібрали в собі все безбожне, разом узяте! Їхні безчинства свідомим людям б’ють в душу лихими копитами. А байстрючій наволочі? Їй копит-то замало?.. Може, в Тараса Шевченка пошукати щось серйозніше? Тільки щоб без зла, від якого національна Совість застерігає. Не історична, а нашої доби: «Злість рухає людей, але у бік безодні».
Леонід Яковишин,
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
