Журналіст – не дзвонар, що дзвонить тільки із своєї дзвіниці
Не виправдовуюсь, а ще більше непокоюсь
Щиро кажу, не чекав такої пожвавленої реакції на мою публікацію в Інтернет - виданні «Хвиля Десни» під назвою «Лихо від розуму». Зацікавили й письмові коментарі до неї невідомих мені авторів, крім головного героя моєї публікації Петра Антоненка. З його відповіді я відчув, що в більшості висновках був правий, а в дечому – вдався й до «натягнутих» оцінок.
Втім пишу це не заради якогось виправдання чи додаткового пояснення. Мене вразив один коментар. І навіть не тому, що він злий по відношенню до мене, бо знаю, це не перший і, думаю , не останній такий. Більше насторожило те, з якої журналістської дзвіниці написаний той коментар і яким «дзвонарем»? Бо очевидним для мене є те, що він судить мене, приміряючи на себе, ще й читачам нав’язує думку, що все написане, яке не співпадає з його розумом, - то на чиєсь замовлення, «за пару гривень».
І сиджу я тепер та й думку гадаю: від кого чекати дві гривні за «Лихо від розуму» і де той замовник на цю публікацію? У моєму журналістському доробку останніх місяців є й інші матеріали, які неодмінно комусь не сподобались: «Самостійники» - про політичний трансвестизм на Чернігівщині, «Щоб вас вдавило тією допомогою» - про проблеми забруднених радіацією сіл, «Хто ж поверне Україну народу: Симоненко з серпом і молотом чи Ляшко з вилами?» - про передвиборчі лозунги, «Хабарі і в СРСР давали…» - з історії газифікації та ряд інших. Може, й тут хто підкаже, на чиє замовлення публікації?
Повірте, навіть у нашій зіпсованій журналістиці далеко не все пишеться на замовлення і за великі гроші. А хто справді так пише, то нехай це залишається на його совісті, але навіщо свою продажну душу узагальнювати на всіх? Такі «патріоти» з числа журналістів, як правило, ніби й «печуться» за народ, а насправді відводять увагу того народу від істинних причин негараздів у нашому суспільстві.
З коментарів на мою публікацію у «Хвилі Десни» чітко проглядається «розкручування» чергової панацеї – роздержавлення державних і комунальних ЗМІ. Мовляв, заберемо їх у ненависної нам влади і тоді в Україні запанує справжня свобода слова та демократія. Але при цьому не ставиться питання: хто прибере до рук роздержавлені газети? Ті, в чиєму баченні розвитку демократичної держави закладено «щось індивідуально-анархістичне» - за визначенням Олександра Довженка?
Здебільшого доводиться бачити те, що хто найбільше кричить за народ, передусім чує тільки себе. І не соромляться такі, а навіть гордяться своєю явно затяжною боротьбою за демократію і незалежність. І не хочуть зрозуміти, що їхнє безплідне «язиколяпання» на руку хіба що олігархічній владі та ще комуністам, які пальцем показують на горе-борців, чим підвищують свій рейтинг на виборах. В такому «патріотизмі» й близько немає так необхідного - служіння суспільству.
На презентації книги про відомого земляка Василя Горленка, в якого варто б повчитися нинішнім «борцям за українське», її автор Іван Забіяка назвав українські ЗМІ зіпсованими. Я попросив його конкретизувати таку невтішну оцінку. Науковий співробітник Інституту журналістики першою назвав ту причину, що багато ЗМІ опинились в руках тих, хто взагалі не визнає Україну як самостійну незалежну державу, навіть її мову не хочуть вивчити. А на мою репліку, що в Європі ЗМІ теж приватизовані, він зауважив: «Там інше суспільство й інші ЗМІ, що свято бережуть сформовані роками демократичні цінності і ні за що від них не відступають. Якщо телебачення чи газети щось скажуть соціально резонансне, то відразу пошириться такий розголос, після якого ні прем’єр, ні міністр, ні чиновник нижчого рівня не втримається на посаді. Такий у них суспільний контроль за владою, головна роль в якому належить непродажним ЗМІ».
У нас, на думку опозиції, продажними є тільки державно-комунальні газети і телеканали, ті що належать партійним опонентам. А їхні? Де теж є «свої» і «не свої» автори, герої і об’єкти критики. Де теж продаються друковані площі і ефірний час. Доступ же рядовим виборцям однаково закритий. Хіба що нададуть слово, щоб сказав щось на угоду хазяїв чи спонсорів-покупців. Хто може дати гарантію, що в ході роздержавлення низової преси вона не стане продажною в руках нових господарів? Може, ті, хто вже тримав у руках владу і в придачу мав небувалу раніше довіру народу, але не зміг її втримати і добитися суттєвих змін в наведенні порядку в країні? Чому тоді не роздержавили місцеві ЗМІ? Хто це не зробив, будучи при владі, тепер найдужче кричить про необхідність забрати районні і обласні газети та телеканали від влади. Щоб на зразок тієї влади самим ними управляти?... Але останні соціологічні опитування підтвердили, що більшість українців хочуть бачити у владі нових політиків: чесних, не корумпованих, що не дають нереальних обіцянок. Багато з таких ще мовчать, тож недаремно хлопці з «95 кварталу» сказали: «Ми боремось за те, щоб заговорили ті, що мовчать, і заткнулись ті, хто нас уже дістав». Чим не заклик до дій для представників четвертої влади?
У коментарях до моєї публікації в «Хвилі Десни» є докір мені за «розпалювання гризні між журналістами». Але не я її розпочав, і не стосовно мене вона розпочалась. Та й виступив я не на захист якогось конкретного журналіста, а з осудом, на мій погляд, шкідливого в журналістиці явища, коли опозиційні видання, як і провладні, слугують таким собі громовідводом суспільного невдоволення, «випусканням пари», «прожектором» спрямування думки суспільства на далеко не корінні проблеми.
Не вчимося на чужих помилках і про свої швидко забуваємо
Появу 20 років тому в ідеологічному просторі Чернігівщини газети «Сіверщина», думаю, можна назвати знаковою подією в області, оскільки видання швидко набуло популярності і непоганого тиражу – більше 30 тисяч екземплярів. На чому росла популярність? Передусім на критиці влади. Тоді це було – дань моди в політиці. Але мода, як відомо, швидкоплинне явище. І якщо в тій же Європі вона розробляється на демократичних традиціях, то в нас за принципом – куди вітер повіє і де гроші зашелестять. Чи сприймають пересічні люди таку погоню за політичною модою? Років 10 тому ще сліпо сприймали, тепер уже все більше задумуються над тим, який толк від опозиційної критики влади. В такій ситуації чи стала газета «Сіверщина» еталоном свободи слова? Мабуть, ні, бо й тираж її в рази впав. Видно, суспільство потребує іншого поняття свободи слова. Наведу лише один повчальний приклад.
Якось газета розповіла в односторонньому порядку про події в Новій Басані, куди приїхали невідомі молодчики нав’язувати місцевим мирянам Київський патріархат, ображаючи при цьому прихильників Московського патріархату, брутально їх принижуючи. Надрукувала також «гнів» однієї прихожанки, яка назвала «чужих» священників «самозванцями з приклеєними бородами». Але на цю подію були й інші погляди, для яких на сторінках «демократичної» газети не найшлося місця. А старенькі бабусі розповідали, як приїжджі борці носаками гилили банки з водою, принесені для освячення, обзивали віруючих далеко не божими словами, навіть залякували їх. Люди, що пережили страхіття війни, такі дії «друзів» «Сіверщини» назвали фашистськими. До речі, після того випадку в Новій Басані, де головний церковний приход належить Київському патріархату, значно побільшало прихильників Московського патріархату.
Це лише один приклад, як «вільна» газета допомагає розбудовувати «вільне» суспільство на зразок якогось анархістичного. Так, представники різних церков мають право доводити, що саме їхня конфесія «найправильніша, але ж не опускатися до явної диктатури, що немає нічого спільного з демократією?
Такі методи відомі в світі, «хватнули» від них і українці, що аж кров’ю захлинались. Невже так швидко забули про трагічні уроки нашої історії? Тепер на зміну «червоної» пролетарської диктатури подавай іншу – «свободну»? На зміну існуючої влади подавай іншу, яка відрізняється лише тим, що її представники більше ляпають язиками про демократію і свободу? Яка роль у цьому журналістів? Як ми консолідуємо суспільство на спільний громадський контроль за діями влади?
Українські журналісти, як і опозиціонери, нерідко «примазуються» до різного роду громадського протесту. Згадаймо, хто почав «роздмухувати» недавній випадок на Миколаївщині? Хтось виклав інформацію в Інтернет, її підхопили центральні телеканали, що, за словами деяких політиків, обслуговують олігархів, а вже потім включилися в боротьбу і сама «важка артилерія». Але не вона кидала каміння у вікна райвідділу міліції, для цього є мітингові «чорнороби», їх не шкода й «під статтю підставити», потім попіаритись навколо їх звільнення. Горлопанити перед телекамерами – великого розуму не треба. Але безчинство в міліції не сьогодні зародилось. Он скільки випадків викрилось тільки у Врадіївці! Чого раніше не кричали? Не знали? Чи не хотіли знати? І що зроблено народними депутатами впродовж семи скликань, щоб міліція була не така?
На ці запитання відповіді мають шукати журналісти, але це складніше, ніж «підігрівати» штурм, скерований кимось. І за тими яскравими картинками вже не видно, скажімо, підвищення цін на залізничні квитки, відновлення поставок м’ясних субпродуктів з Бразилії, можливі заборони селянам забивати домашню худобу в домашніх умовах, збитки фермерів від обвалу цін на зерно і багато іншого.
Звісно, боротьба проти свавілля міліціонерів теж повинна стояти на першому місці. Але, скажіть, чи багато що змінилось у суспільстві після «розрекламованої» історії з Оксаною Макар? Та що там бідна дівчина!... Більше року Україна прокидається і лягає спати з інформацією про долю ув’язненої №1. Ну й що?! Останнім часом і цю «боротьбу» затінили штурми райвідділів міліції. Чи не провокації тут проглядаються? А народ як був, так і залишається один на один зі своїми проблемами. А у Франції варто було громаді піднятись на протест (без депутатів, бо вони теж влада) з приводу вбивства поліціянами людини, як не тільки в столиці, а по всій країні багато що змінилось. Бо кожен відповідальний чиновник знає, що від нього не відстануть непродажні ЗМІ, поки він не зробить відповідні висновки і не притягне до відповідальності винних, а не «стрілочників».
Чи готові до такої роботи наші журналісти, передусім з тих ЗМІ, що приписали собі право повчати інших в питаннях демократії і свободи слова? Думаю, що на таке запитання відповідь повинен дати передусім кожен сам собі. Та й ніколи не зайвим буде, напевно, спочатку глянути на свої колеса, а вже потім можна пальцем ткнути і на чужі, коли справді виникне така потреба.
.
Григорій Войток
