А починалося ще з Помаранчевого…
Невдовзі після Помаранчевої революції стало очевидним, що спільний проект нашого господарства і російської компанії з Бєлгородської області Росії з докорінної реконструкції Бобровицького цукрозаводу провалений, оскільки нова влада заявила про зміну вектору економіки.
Самотужки ж «підняти» такий проект на той час не дозволяли власні фінанси. А на рідну державу теж не можна було розраховувати.
Тоді не лише наш проект був похоронений. Припинили роботу близько десяти цукрозаводів з російськими інвестиціями, в тому числі й Носівський цукрозавод. Не відродив їх і «змінений вектор».
Дехто досі дорікає й мені, що не відродив роботу Бобровицького цукрозаводу. А я й не збирався його відроджувати в старих виробничих параметрах, бо то був шлях в нікуди. Ми ж планували переоснащувати підприємство сучасним обладнанням, збільшити добову переробку буряків у двадцять разів. По досвід їздили в Австрію. Сировинну базу потрібно було створювати майже заново, оскільки на той час розвалені колгоспи «розлюбили» цукрові буряки.
В одній з публікацій я розкрив цю проблему, критично висловився й стосовно інвестиційної політики керівників Росії та бізнесу, які теж вдалися до «політичної доцільності», чим, думаю, відвернули від себе певну частину українців.
Пишучи про це, я й інше «критикнув»: космічні кораблі запускають, але немає вітчизняної належної сільськогосподарської техніки та й розвиток села «шкутильгає». Навіть маленька Білорусь має кращі досягнення в цьому. Хоча, ніде правди діти, наше господарство тоді купувало пальне й мінеральні добрива в Росії – ціна нижча, а якість вища, ніж була тоді в Україні.
За останні роки з відомих причин економічні зв’язки з Росією скотилися до нуля. Втратили й російський та білоруський ринки для наших кукурудзяних круп. На європейські ж ринки не пробитися, хоча круп’яний завод першим в області сертифікували під євростандарти.
Але й після цього продовжую інколи спілкуватися по телефону з губернатором Бєлгородської області Савченком, вихідцем з України, котрого виборці вже вчетверте обрали губернатором. Він – один з небагатьох, кого не зачепила путінська «чистка». Бо ця область славиться досягненнями в розвитку всієї економіки та соціальної сфери, а особливо – сільськогосподарської. Досвідчений губернатор зумів 60 відсотків земель сільськогосподарського призначення викупити в державну власність, тепер віддає її в оренду лише справжнім хліборобам, а не земельним баришникам, як у нас.
Недавно від земляка надійшла пропозиція й мені: взяти в оренду 50 тисяч гектарів землі. Головна умова – запровадити на Бєлгородщині економічну модель нашого товариства «Земля і воля». Ту модель ми почали розробляти ще з початку 90-х, я особисто їздив по науку до видних американських та європейських економістів і технологів. Тобто вже тоді ми повернули свій вектор розвитку на захід, але певний час не відмовлялися й від вигідного на східних ринках. В результаті маємо передову сільськогосподарську економіку, на яку кинув оком і російський губернатор. Заодно пообіцяв велику фінансову підтримку від свого уряду, наголосивши, що до запровадження європейських і американських санкцій проти Росії більшості тих пільг не було.
Ще один мій знайомий мільйонер з Росії поміняв керівну посаду у відомій нафтопереробній компанії «Лукойл» на тваринницький бізнес – уже має мільйон голів свиней. Хвалиться, що рентабельність цієї галузі вища, ніж нафтової. Звісно, адже на тваринництво там передбачена велика державна дотація.
А в нас?.. Хоча, скажімо, наше високоорганізоване господарство могло б розвинути свинарство й без державної дотації, і ми планували мати стотисячне поголів’я. На перешкоді стала недолуга цінова політика на свинину, скорегована завезенням в Україну м’ясних відходів та жирових плівок – за кордоном дорожче їх утилізувати, ніж нашим м’ясокомбінатам спихнути. Тож нічого й дивуватися, що в Україні 30-50 відсотків харчових продуктів – фальсифікат, як почув днями по телебаченню.
Великим гальмом у розвитку вітчизняного тваринництва є природні і, думаю, штучно створені епідемії – африканської чуми свиней, а недавно нашу область сколихнуло повідомлення й про коров’ячий сказ. Навіть тваринники заразились цією небезпечною хворобою. Як в таких умовах нормально працювати?
Тому якщо раніше я критично сприймав розвиток сільськогосподарського виробництва в Росії, то тепер відчуваю заздрість. Читав, що взялися серйозно й за сільськогосподарське машинобудування. А ми стрибаємо від радості – проти Росії санкції посилюються! Мій російський колега сказав, що буде Бога молити, щоб ті санкції не скасовували ще років з десять...
Українські ж аграрії «варяться у власному соку» і заробленими своїми мільйонами 
підтримують виробників США, країн Європи, навіть Білорусі, в якої купуємо легкі трактори, 30-тонні тракторні причепи, автомашини МАЗ та іншу техніку.
Причина такого недолугого становища, думаю, в одному – працьовите суспільство, майстерно затуркане маревом євроінтеграції, покірно терпить безбожно цинічних керманичів та політиків. Назвати їх дебільними не можна, бо уміють же навіть під пильним оком європейців та американців їхні ж мільйони розкрадати, державну скарбницю обчищати – про це вітчизняні й зарубіжні ЗМІ розповідають. А скільки всього в таємниці тримають! Водночас ще й якими «успіхами» в економіці та соціалці хваляться! В цьому теж неабиякі умільці! Все святе – патріотизм, Вітчизну, Майдан гідності, смерть загиблих воїнів, волонтерство використовують для зомбування народу, замилювання своїх злодіянь. Бо й сам народ не прагне заглянути правді у вічі. Чи то боїться, чи просто звик стояти осторонь?
Правда у вічі: хто і як зажив по-новому?..
Згідно з державною ідеологією, чи не найбільшою гордістю «оновленого» українського суспільства має бути 
Майдан гідності. Я теж схиляю свою сиву голову перед пам’яттю тих, хто віддав життя або пролив свою кров на Майдані. Бо вони пішли туди з прагненням очистити країну від зажерливих керманичів та їхньої злочинної політики. Та нехай вони вибачать мені, але я не вважаю Революцію гідності перемогою українського суспільства. Бо від тієї перемоги краще зажила лише «майданна еліта», яка нарощує свої статки і під час війни. А простий народ став гірше жити, бо й далі його оббирають вже нові держиморди. Щоб мати мільйонні зарплати, нові палаци, яхти, авто й рахунки в офшорах – щоденно про це пишуть і показують електронні ЗМІ, але то для гарних картинок й імітації боротьби з корупцією. Більше того, ніхто не поніс відповідальності й за трагічну для суспільства кадрову політику, в тому числі й за тих міністрів, яких сам Майдан призначав.
У виробничій же діяльності та побуті постійно зіштовхуюся з іншою «гідністю». Якось уже писав про дорогі для нас нові «фокуси» з вагонами-зерновозами. 
Лише за останні два місяці наше господарство переплатило за них 12 мільйонів гривень порівняно з колишніми розцінками. Але не подумайте, що ті наші мільйони пішли на розвиток «Укрзалізниці», отже, і збільшення бюджету. Ні, додаткових 12 мільйонів забрали ділки, яким залізничники передали в оренду такі потрібні аграрникам зерновози. «Укрзалізниця» випускає зі своїх рук сотні мільйонів гривень, натомість збирається позичати за кордоном величезні кошти на свій розвиток.
Орендарі вагонів для виправдання підняття в рази розцінок пошепки признаються, що їм доводиться віддавати значні суми «нагору». І цьому важко не повірити, бо «за карі очі» ніколи не сядеш на таке прибуткове місце, ще й створене не за свої, а за державні кошти.
Ми зібралися були «обійти» це новоявлене шкуродерство – закупити 108 зерновозів. Та в останню хвилину перед купівлею нас розрадили виробничники, в яких уже є свої вагони. Розповіли, які перепони створюються в ході експлуатації приватних вагонів.
Після Революції гідності значно подорожчала для нас співпраця зі структурами «Укрзалізниці», бо вони ще глибше пронизалися корупцією – самі нові керівники публічно визнали.
Подібне можна сказати й про інших монополістів – газівників, електропостачальників, дозвільників, владні структури. Це не «одна бабка сказала» - це повсякденні реалії, яких назвати здобутками Майдану гідності – язик колом стане. А якщо заглибитися і в суто державну «гідність»?
Лідерів Майдану, думаю, корчить і злість роздирає від висловлювання вголос, що Революція гідності послужила приводом і сприятливими умовами для Росії повернути собі Крим. А організатори революції що, не могли того передбачити? І ситуація на Донбасі також не з неба вмить звалилася. Але для лідерів, напевно, найголовнішим було те, щоб якнайшвидше захопити державні корита й золоті батони, сісти на фінансові потоки.
Хто ж іще, крім майданної еліти, у виграші від Майдану гідності? Думаю – Росія. Вона безкровно повернула Крим, тепер не треба платити велику орендну плату за розміщення морських баз, не треба питати дозволу на розбудову тих баз. Та й економіку на півострові починає розвивати.
І стосовно Донбасу. 
Могильник ядерних відходів будують у Чорнобилі, під носом Києва і Європи, а могли те будувати у відпрацьованих донецьких шахтах неподалік російського кордону. Зірвані проекти американських байденів з видобування сланцевого газу у цьому регіоні…
Повірте, я не радію за ці та інші перемоги Росії, оскільки вбачаю велику вину її керівників за ті страхіття, які творяться зараз в Україні. Вони цинічно скористалися зажерливістю та продажністю українських «гетьманів» Майдану. Правда, й собі геморой заробили, але в України… та болячка більша. А якщо не візьмемось за розум, то й фатальною може стати.
Одначе, не сідаємо за повчальні уроки, а безперестанку славимо себе та замилюємо собі очі «подвигами» історичних героїв. Але чомусь, як страус ховає голову в пісок, так і ми не хочемо спитати себе: а де та незалежність, за яку боролися Грушевський із Скоропадським та Петлюрою, Бандера із Шухевичем?
Так, вони історичні постаті, заслуговують і нашої пам’яті. Але чи не більше користі буде для розбудови України, коли не стільки славитимемо історичних героїв, як засвоюватимемо їхні гіркі уроки. Чому так боролися, що на українських землях так довго хазяйнували більшовики? Та навіть кордони сучасної України окреслили не національні борці, 
а Ленін зі Сталіним. Хрущов добавив земельки цілою територією Криму. І Незалежність в 1991 році не в боях вибороли, а одержали з рук теж комуністичної влади без жодної краплі крові. Що потім зробили з незалежністю, як підпорядкували її переваги невеликій купці олігархів (незалежно від Москви розграбовувати Неньку) – себе спитаймо!
Але для цього потрібно мати совість, честь, мужність і відповідальність. У кого те є серед «ветеранської» й найновішої української «патріотичної еліти»? Та й де те в них візьметься, коли в їхніх жилах пульсує кров тих, хто за антирадянський вислів розстрільну 58-му статтю «шив»? Тепер (поки що) п’ять років тюрми хочуть давати тим, хто якесь не таке слово скаже про Майдан гідності. Або не буде кричати, що Росія – агресор. Хоча самі протягом трьох років офіційно не визнавали цього. Та й зараз війна-то офіційно не оголошена агресору.
До чого ж Україна довоювалася й дожилася? Хто промайданив Крим і Донбас – тим «слава» й золоте корито. Хто не так думає, як вони, – п’ять років неволі. Хто за чотири роки «гідності» піднявся з грязі в князі, обзавівся маєтками й найдорожчими автівками, ті – патріоти. Хто не горлопанить їхніх лозунгів – вирок або й без нього куля в потилицю. Хто обіцянки на Майдані виконав лише для своєї родини – тому «хлібні» посади. Хто незадоволений Майданом – тим не місце в Україні?
Та найбільше дивує інше. Невже нинішні керманичі й голодрані політики настільки самовпевнені в своїй довічності при владі, що без оглядки творять безбожні справи стосовно простого народу, який виборов їм ту владу? Невже нещасна доля всіх фальшивих борців «за народ» їх не насторожує? Навпаки, сліпо наслідують попередників – не все, але від кожного запозичують по потребі. Найбільше, думаю, від Януковича – багато спільного. А стосовно безладу й розвалу держави – «проффесора» обігнали. Видно, далі Ростовської області драпати надумали?
Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
