Земля – це мати кожному з нас. Але пройдисвіти і матір на торги виставляють
Внутрішні загарбники бувають не менш підступні, ніж зовнішні
З історії й літератури відомо: працювати на власній землі – віковічна мрія українців. Мільйони наших предків загинули в боротьбі за здійснення цієї мрії.
Було кілька спроб втілити її в реальність, в тому числі й за царського режиму: після скасування кріпосного права, ще ближче підійшов до цього на початку ХХ століття царський прем’єр Петро Столипін, якого вбили в Києві. Більшовицькі обіцянки «Селянам – землю» залилися кров’ю самих селян і голодовками на найбагатшій у світі землі.
Вже в Незалежній, без пролиття крові, таки стали селяни юридичними власниками землі. Але чи про таку «вільну» мріяв і писав національний пророк Тарас Шевченко: «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».
Чому не досягли такого у вдруге розкріпачених селах – є вина й самих селян. У колгоспах терпіли недолугих і злодійкуватих керівників, потім дозволили їм безконтрольно розвалювати й докрадати колективне майно. Не стали справжніми господарями розпайованої землі й після одержання державних актів на неї: з мовчазної згоди власників розплодилися орендарі-шулери, що мільйони заробляють, торгуючи чужою землею.
Така ситуація, видно, цілком влаштовує і державних регуляторів, і щедрих для них баришників. Боротьбу з чорним ринком землі підмінюють дурнуватим висновком, народженим в аграрному міністерстві: тіньовий ринок землі існуватиме, поки буде діяти мораторій на продаж землі.
З цього приводу маю іншу думку: тоді ринок землі стане чорнішим, ніж українські чорноземи. Відчуваю це з підготовки державних структур до запровадження земельного ринку.
Про цей «доленосний» для селян і держави ринок торочать роками на різних рівнях. Недавно придумали і «єврострашилку»: «партнери» не дадуть нових кредитів і Україна остаточно збанкрутує, пенсій та зарплат не буде…
Можливо, кредитори й підказують запровадити ринок землі. Але який? Думаю, такий цивілізований, як у них. А чим агітують за земельний ринок наші ділки від влади і політики?
В кінці минулого року перший заступник міністра агрополітики Максим Мартинюк написав, що в разі скасування мораторію на продаж землі ціна за один гектар складе 50-60 тисяч гривень. Чому стільки, а не більше, чи менше, – не обґрунтував, бо то була всього-на-всього заява на замовлення. Не написав і про найголовніше – як від цього виграє економіка й соціалка, наскільки підніметься добробут рядової людини.
Велика кількість продажних експертів та політиків не перестає репетувати про «найважливіше» досягнення українського ринку землі – відкриється змога заставляти землю для одержання кредитів.
Недавно прочитав «грандіозне», явно замовне, дослідження Ігоря Мірошніченка про те, в яких країнах дозволено іноземцям придбавати землю.
Повірте, названі вище аргументи для запровадження ринку землі сільськогосподарського призначення є не що інше, як ключова складова завуальованого агресивного плану захоплення українських земель без воєнної агресії. Свої пройдисвітці-недоуки за долара продадуть і землю-матір, і всю «люблену-перелюблену, синочками ґвалтовану» Україну (Микола Холодний).
Такий висновок зробив з простого аналізу державного регулювання земельними ресурсами у низці цивілізованих країн світу, порівнявши його з тим, як у нас планують виставити на торги основне багатство – землю.
У далекій від нас Австралії в 1892 році (за колоніального режиму) був прийнятий закон, що дозволяє брати державну землю в оренду аж на 99 років з річною виплатою ренти в розмірі чотирьох відсотків від вартості землі. Це право й досі існує, уже не в колоніальній країні. Тобто держава не втрачає навіки право власності на землю, одержуючи при цьому регулярні доходи. Запроваджена й така норма: кожен має право на землю від 200 до 800 гектарів, але власник повинен побудувати на цій землі будинок і жити в ньому, обробляючи своїми силами частину ділянки. Взагалі ж найбільшим землевласником в Австралії є держава, і втручання держави в господарське управління землею значно більше, ніж у країнах Європи і США.
Держава Ізраїль зберігає за собою право власності на 91 відсоток наявних земель. І теж має від цього великі бюджетні надходження.
Більше 90 відсотків канадської землі у державній власності, орендарі сплачують за неї виважену рентну плату. Кожен клаптик землі віддається в оренду, в окремих випадках продається на відкритих аукціонах. Органи держави контролюють правильне використання всіх без винятку земель.
В Італії землю одержують фахові виробничники з навичками ефективного ведення землеробства. Землю повинен обробляти власною працею чи працею членів родини. Ще землевласник повинен бути членом тих кооперативів, які створені для технічного й економіко-фінансового сприяння новим дрібним власникам-виробничникам.
У Німеччині, Швеції землю можуть купити чи взяти в держави в оренду тільки ті особи, які ведуть сільськогосподарське виробництво та мають відповідну підготовку. Але й після цього існує багатовекторний державний контроль за використанням землі.
Свого часу США роздали в приватну власність майже всю наявну землю, але вже майже половину повернули в державну власність, і цей процес триває. Передусім забирають у державну власність занедбані землі, а також ті, за які не сплачені податки, або у померлого власника немає спадкоємців. Запроваджений суворий контроль, аж до обмеження свободи власників у використанні землі за цілу низку порушень: захисту і забезпечення здоров’я населення, його безпеки та суспільного благополуччя, захисту інтересів власників – сусідів, порушення санітарних вимог, необхідності доступу поліції на території приватної власності тощо. Потужним інструментом впливу на ефективність використання земель є система оподаткування власників і орендарів землі.
Такі приклади справді синівського ставлення до землі можна й далі наводити. Існують, як бачите, різні регулятори. Але в цивілізованих країнах виробилося й спільне правило: державне регулювання земельними ресурсами не обмежується передачею чи продажем державних земель. Передусім держава відіграє організаційну роль у земельних відносинах – правових і фінансових. Бюджетні дотації сільгоспвиробникам – необхідна норма для Європи і США.
Як продовження цих аргументів, хочу навести приклад по Нідерландах. Там землі розташовані нижче рівня моря, тож потребують осушення та освоєння. Це робить держава, потім передає освоєні землі в довгострокову оренду сільським виробничникам, а землі під інфраструктурою – відповідним державним підприємствам.
Скажіть, чи читав або по телебаченню бачив хтось, щоб урядові, політичні, наукові, експертові, журналістські солов’ї «витьохкували» про оту необхідність, яка узаконена в цивілізованих країнах при запровадженні ринку землі? Читаємо й чуємо інше від доморослих продажних агресорів: якнайшвидше пустити землю з молотка. Звісно, після реалізації «патріотично-окупаційного» плану, його ідеологи й виконавці омільйоняться й омільярдяться. А що одержить державна скарбниця? Не говорю вже про долю селян і самих сіл…
Невже нас не навчили злодійсько-шулерські «благі» плани зробити українців власниками заводів і фабрик? Маю на увазі більшовицьку націоналізацію і демократично-патріотичне роздержавлення на зорі Незалежності з допомогою папірців-сертифікатів. Хто зараз володіє «народними» фабриками й заводами? На черзі – така ж доля землі, але з набагато трагічнішими для українського народу наслідками.
Погляд у майбутнє через приземлене сьогодення
«Вірнопіддані» депутати та повії-політики безперестанку горлопанять, що від запровадження ринку землі виграють фермери, бо одержать змогу брати кредити під заставу землі. Але щоб закласти фермерську землю в банк, потрібно її спочатку купити. Цікаве й інше – за якими відсотками видаватимуться кредити? Чи не стане той «рай» зашморгом на шиї фермерів та інших земельних позичальників?
Згідно з економічним прогнозом першого заступника аграрного міністра, щоб придбати, скажімо, гектарів двісті землі, треба мати більше десяти мільйонів гривень. Це якщо агрохолдинги допустять фермерів до того «прозорого» ринку – вони за покупку корпоративних прав на оренду землі платять неконкурентну для фермерів ціну. А за землю у власність?.. Ще й коли чемодани доларів та євро зарубіжних партнерів-друзів уже наготовлені для скупки українських чорноземів?
Фермеру ж потрібні гроші не лише на покупку отих гектарів, а щоб і посіяти там щось, потім – виростити й зібрати врожай, вигідно його продати. У нормальних країнах створені цілі системи й державні програми для підтримки дрібних і середніх сільгоспвиробників. А для наших?.. Можливо, найбільш вертких фермерів агромагнати використають для скуповування через них земель, якщо встановлять формальні рамки обмеження в одні руки.
Для дрібних і середніх землевласників не менш болюча, ніж фінансова, проблема правова. Уже зараз вони потерпають від рейдерських захоплень. А що буде, коли на земельний ринок будуть викинуті додаткові мільярди?
Або, як мені розповідали, фермер з 
Бобровицького району перерахував півмільйона гривень за добрива, але виявилося – фіктивній фірмі. Ще раніше ячмінь був продав «з кінцями», хоча покупця рекомендував голова району – нинішній бігун від правосуддя. І таких прикладів сотні.
У нас що не запровадять стосовно землі, те обов’язково не на користь ні суспільства, ні юридичних власників землі. Та й державну землю вже додерибанюють, позбавляючи бюджет мільйонних надходжень від оренди.
Протягом майже десяти років, спочатку «злочинна», а за нею й «відлюстрована» влада через свої обласні держгеокадастри роздавала державну землю без контролю місцевих органів влади. З «молотка» пішли навіть споконвічні пасовища для свійської худоби. Громади трохи галасу наробили. Довелося пом’якшувати злочинну схему шляхом передачі певних прав розпоряджатися землями запасу й резерву новоствореним об’єднаним громадам. Хоча верткі керівники громад і самі придумали схему: виготовляють проекти й добиваються в органах влади розширення меж сіл за рахунок державних земель запасу й резерву. Потім ті землі роздають своєю владою, звісно, далеко не кожному, хто має на це право. Громади ж втрачають джерела поповнення бюджетів – раніше ті землі здавалися в оренду сільгоспвиробникам.
Тривожить і те, що з децентралізацією спустилися до громад й додаткові схеми дерибану землі. Про реалізацію однієї такої схеми головою Новобасанської 
громади Володимиром Левченком уже було в пресі. Те виявили правоохоронці з області, запідозривши обраного народом чиновника в інших кримінальних злочинах, справа передана до суду.
Отже, очевидним є те, що стражі порядку не покривають негідну діяльність чиновника, як часто дізнаємося зі ЗМІ. Але для Левченка знайшлася інша «криша» – депутати об’єднаної громади. Вони написали клопотання, щоб суд повернув на посаду впійманого «на гарячому» дерибанщика землі, ще й запідозреного в хабарництві та інших злочинах.
І це не поодинокий приклад в Україні. Скажіть, чи можна з такою недолуго-безпринципною позицією в суспільстві добитися правопорядку в державі, і найболючішого – захисту землі-матінки від дерибану й продажу, по суті, на світову панель?
Ідіоти від народу яких тільки законів не напридумували, вже за малюнок серпа і молота, якусь стрічку на одязі хапають людей і тягнуть до «кутузки» – один в один, як при більшовиках. А за варварсько-цинічне, небувале в світі ставлення до того, без чого не може існувати ні держава, ні людство – матінки-землі, – ніякої відповідальності. Мабуть, в могилах ворушаться кістки мільйонів пращурів від того, що твориться стосовно української землі. Твориться не лише в столиці, а й на низах.
Від такої ідіотії не просто плакати, а завивати хочеться. Хоч як би прекрасно жили, якби не допускали до влади зажерливих ідіотів! Багатства України на всіх вистачить, якщо правильно й розумно ним розпоряджатися.
Без цивілізованого суспільного контролю за діями всієї влади – зверху донизу – цього ніколи не буде в Україні. Лише завдяки суспільній відповідальності за долю держави й процвітають країни Європи, куди «намилилися» вступати своїми брудними кирзяками. Натомість наші «партнери» не перестають у вічі нам повторювати: чоботи помийте, в хаті підметіть, невістку з свекрами помиріть, за розум і роботу візьміться, а вже тоді в гості приходьте. Чи візьмуть нас в європейську родину – теж тільки від нас залежить. Ніби й усе зрозуміле, але поки що не для нас – тугодумів і безвідповідальних.
Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
