Засекретили свою злочинну безвідповідальність
Покарання понесли – «стрілочники»
В 1987 році голова Верховного Суду УРСР Якименко листом відрапортував першому секретарю ЦК Компартії України Щербицькому про завершення судової справи і винесення вироку стосовно керівництва Чорнобильської АЕС, зокрема директора Брюханова і ближчих його помічників засуджено до 10 років позбавлення волі.
Звісно, вони винні, що допустили проведення непідготовленого належним чином експерименту на атомному реакторі. Але не притягнуті до суворої відповідальності ті, хто призначав безвідповідальних керівників на об’єкт надзвичайної складності і небезпеки, хто контролював їхню роботу.
Пізніше фахівці порахували: витрати на ліквідацію аварії становлять понад 200 мільярдів доларів! І це ще не остаточна сума. Під смертоносну радіацію у перші місяці кинули 240 тисяч ліквідаторів (здебільшого без належних засобів захисту), в межах 100 тисяч їх померло від злоякісних пухлин, променевої хвороби та інших захворювань, пов’язаних з радіацією. Відразу після вибуху на четвертому реакторі загинули оператор і всі пожежники, що кинулися гасити атомну пожежу. За всі роки після аварії з її наслідками боролися майже 600 тисяч людей.
Є ще один злочинний бік техногенно-екологічної катастрофи: керівництво України і області не сповістило негайно населенню про невидиму неозброєним оком небезпеку. Навіть у 45-тисячному місті атомників Прип’яті не знали, що радіаційний фон перевищував природний більш як у тисячу разів. Протягом перших 10 днів розбитий четвертий реактор викидав у атмосферу за добу в межах мільйона кюрі. Підвищений радіаційний фон помітили аж у Швеції, тому спочатку вивезли людей із зони своєї АЕС, а потім з’ясували, що то з України прилетіло.
З розсекречених архівних документів, недавно виставлених Державним архівом Чернігівської області для широкого ознайомлення, видно, що Київ негайно був проінформований по партійних і правоохоронних каналах про аварію на Чорнобильській АЕС, але для широкого загалу ця інформація була певний час суворо засекречена. Тож люди з тих населених пунктах, що згодом були визнані забрудненими, без ніяких застережень виходили на 
Першотравневі демонстрації, масові гуляння, в тому числі й з дітьми, споживали забруднені харчі.
У Чернігові, що за 90 кілометрів від Чорнобиля (багато населених пунктів області значно ближче), лише 1 травня була створена оперативна група «для оперативного вирішення питань, які ставлять в листах і усних скаргах громадяни, котрі прибувають із зони Чорнобильської АЕС», - було записано в розпорядженні облвиконкому. Групу очолив перший заступник голови облвиконкому Риженко, їй надавалися надзвичайні повноваження, але почала вона свою діяльність із секретами за сімома замками.
Лихо зупинили ті, котрі приїхали виконувати обов’язок
Бобровичанин Іван Нестеренко, що брав участь в ліквідації аварії з 8 червня по 4 вересня 1986 року, показав цікаву архівну довідку, видану йому Галузевим державним архівом Міністерства оборони України. Вона підтверджує його участь у виконанні робіт в зоні №3 і особливій зоні, а про дозу опромінення не написано, оскільки (цитую дослівно) 
«документы такие, как: журнал учета доз облучения военнослужащих и книга алфавитного учета л,с (ЧАЭС) в,ч 61511 за июнь-сентябрь 86-го были уничтожены в связи с большой дозой облучения».
Тобто, армійські папери були настільки радіаційні, що їх не можна було тримати в архіві? Уявімо, як же тоді «світилися» радіацією ті військовослужбовці, про роботу яких писалося в тих паперах?
- Якось поїхали були автомашиною по дорозі, що ближче до зруйнованого реактора, так двигун не витримав, заглух, – розповідав Іван Нестеренко. – Із засобів захисту були в нас лише протигази. Правда, одяг нам часто міняли, машини ретельно мили спеціальним розчином, коли виїжджали із зони з підвищеним фоном.
Пригадав ліквідатор і анекдотичний випадок, що трапився у одному з райцентрів Гомельської області. Їхній підрозділ проводив там дезактивацію. Приїхали подивитися на те наші і японські генерали.
- Вони були одягнуті у спеціальні костюми, ніби з поліетилену,- з посмішкою в кутках губ говорив Іван Петрович. – Раніше ми не бачили такого вбрання, та майже всі, як по команді, раптом зосередили свої погляди на одному нашому генералу: бідоласі, напевно, не вистачило спеціального костюма, так він обгорнувся … целофановими кульками. Зиркаємо один на одного і насилу стримуємося, щоб не вибухнути реготом, дехто долонями закривав рот. Розсміялись до сліз, коли генерали відійшли.
Ще запам’яталося ліквідатору, як японці обережненько відкривали свої чемоданчики, витягували звідти пакуночки їжі, обстежували їх своїми дозиметрами і аж тоді споживали. До запропонованих наших харчів навіть не приторкалися.
З позитивних спогадів про ту надзвичайну службу старшина Іван Нестеренко виділяє високу дисципліну і продуктивність праці у всіх підрозділах їхньої дивізії. Особливо, коли огороджували «колючкою» територію електростанції. Той обсяг, що доводили їм на тиждень, виконували за три-чотири дні.
- Коли нас везли до зони забруднення, то командири казали, що їдемо виконувати обов’язок перед Батьківщиною, і ми цим пройнялися, - щиро признавався ліквідатор. – Були й грошово-майнові «запобіжники»: за пиятику чи інше порушення могли позбавити чималих грошових виплат і різних пільг. У моєму полку до жодного служивого не застосовані «штрафні санкції».
Іван Петрович у молоді роки став ліквідатором наслідків страшної катастрофи. З ним пліч-о-пліч стояли чоловіки різного віку, вони врятували Україну й усю Європу від безконтрольного смертельного атому. Навіть всупереч не зовсім нормального ставлення до них з боку радянських керманичів. Тепер часто задає сам собі запитання: чому безвідповідальність комуністичного «розливу» проявляється й у незалежній Україні, в тому числі і в зоні АТО, про що «трублять» ЗМІ? Що ще страшніше має трапитися в Україні, щоб прекрасна українська нація нарешті взялася за розум?!
Григорій Войток
