Запит на цензуру від… «незалежної» тележурналістки
На зустрічі з головою Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі щодо зміцнення інформаційної безпеки України Василем Костицьким у Чернігівській ОДА журналістка місцевого телеканалу запитала столичного посадовця, чому, мовляв, очолювана ним комісія займається експертизою лише тих матеріалів, які вже були надруковані чи побували в ефірі, і не працює над профілактикою «ворожих» матеріалів, над недопущення їх до поширення? На це голова Національної комісії, доктор юридичних наук, досвідчений публіцист відповів, що члени експертної комісії не можуть допустити цензури, вони чітко усвідомлюють, де закінчується національна безпека і починається цензура.
Мимоволі виникає запитання: чому в сучасної журналістки з обласного центру визрів запит на цензуру? Дивлячись на її вік, вона не працювала при комуністичному режимі, коли цензура публікацій в обласних і республіканських ЗМІ була обов’язковою нормою. А на «заглушуванні» ворожих голосів з капіталістичного світу працювали державні структури, оснащені найновішою на той час електронною технікою. І який результат від такого тотального цензурування? Тепер що, знову треба створювати державний орган, який має визначати, що можна оприлюднювати, а що – ні? Але ж в Україні ніхто не відміняв персональну відповідальність за порушення законодавства. Врешті, існують і моральні цінності, в тому числі й професійна етика… Чи до кожного «незалежного», «демократичного» журналіста треба ставити «більш морального і відповідального» контролере?
Наш земляк, 
лауреат престижної обласної літературної премії, старший науковий співробітник Інституту журналістики, кандидат наук Іван Забіяка в одному із своїх інтерв’ю назвав українську журналістику зіпсованою. Мовляв, вона працює здебільшого на своїх багатих господарів, часто подає неправдиву інформацію, не відстоює інтереси основної маси людей. Водночас плазує перед Європою, але не наслідує головного її правила: там при будь якій владній команді суспільство, а особливо журналісти, не сміють порушувати демократичні традиції. І якщо в Європі журналіст щось суттєве сказав, то це набуває величезного розголосу, а в Україні кажи-не кажи, а розголос може бути лише на чиєсь замовлення.
Чи не це є головною причиною того, що в наших людей втрачається довіра до вітчизняних ЗМІ? Мабуть, від цього йде більша загроза безпеці національному інформаційному просторі, ніж від не «заглушеного» якогось російського телеканалу чи не цензурованого журналістського матеріалу?
До речі, масове мовлення з Росії і Білорусії добре присутнє в 
північних районах області, транслюється воно й по супутнику на всій території Чернігівщини, водночас відповідальний представник обласної держадміністрації заявив на засіданні круглого столу з питань протидії інформаційній агресії, що «сепаратистські настрої не набувають суттєвого поширення серед населення області». І це при тому, що високі посадовці з Києва визнають, що Україна програла Росії ту інформаційну війну. Чи не є такі заяви давно «обкатаним» виправдання непрофесіоналізму і навіть недолугості заявників від влади? І доки вже будуть керманичі, політики і журналісти вважати свій народ недоумкуватим? І твердити, що хтось «зверху» повинен вирішувати за нього, що має дивитись і слухати? Це дотримання яких традицій: демократичних чи комуністичних?
Недавно одна знайома пенсіонерка, далека від політики, видала свою «недоумкуватість». Сказала, що побачила по 
«тарілці» з Росії, як там хтось вкрав електричку і врізався нею в товарняк, як в центральному аеропорту літак розбився об снігоуборку, як Москву труїли невідомим газом, і запитала в телеекран Путіна: «Чого ти до нас прешся, коли в себе не наведеш ладу? У нас і без тебе бардаку вистачає. Якщо ще й свій нам додаси, то гаплик буде і Україні, і Росії».
Тобто, мозки пенсіонерці «промило» не українське, а російське телебачення. І сепаратистських настроїв у неї не розбудило. А от стосовно заборони російських серіалів (не бойовиків) вона категорично проти. Пенсіонерка, агроном за фахом, каже, мовляв, краще дивитися це кіно, ніж постійну брехню українських політиків.
Важко не погодитись з цією жіночкою, бо її думки підтверджують інформаційні стрічки вітчизняних ЗМІ. Придивіться до їхнього змісту: хтось нам допомогу пообіцяв, чому Америка не дає нам зброю, чому Європа погано тисне на Росію, як валиться економіка Росії, про волонтерів (декого вже міліція і СБУ перевіряють), про «модну» заяву якогось депутата…
Чим не образ України з жебрацькою торбою і простягнутою рукою? Правда, є й очевидний успіх вітчизняних ЗМІ: у суспільстві значно побільшало тих, хто ненавидить Путіна. Наскільки це зміцнило обороноздатність України і зменшило внутрішній безлад? Та й любові до своєї влади не добавило.
Зарубіжні журналісти і соціологи стверджують (передусім російські), що небувало знизився рейтинг президента США Обами. Може, й так, але він гордиться іншим. Недавно на весь світ заявив, що не заперечує наявність в їхньому суспільстві серйозних соціальних і економічних проблем, водночас з усією відповідальністю заявляє, що в США вміють їх долати. Через два роки американці оберуть нового президента, та залишиться традиція ефективно господарювати і проводити зовнішню політику.
Як в Україні сприймається такий досвід, і чи взагалі пишуть про щось подібне наші ЗМІ? Або про те, як США вдається жити віками без Леніна-Сталіна, різнокольорових революцій, широко масштабних воєн? І чому колись найпотужніша в світі ідеологічна «машина» СРСР так і не розвалила лідера капіталістичного світу, хоча під самим боком, на Кубі, мала потужній плацдарм? І зараз проти цієї держави ведеться жорстока ідеологічна війна. Але там, видно, не соплі розмазують під червоним носом, а вміло працюють.
Звісно, найпростіше і найлегше власне невміння управляти державою списати на зовнішніх ворогів і зовнішню ситуацію. Ще й коли цьому сприяють вітчизняні, вічно куплені журналісти. Он навіть цензуру можуть замовити від Національної комісії!.. І запровадження диктатури можуть обґрунтувати, якщо те здійснюватиметься під «патріотичними» гаслами.
Григорій Войток
