За сказану правду – розстріл
(З документів Чернігівського обласного державного архіву)
А міг би й покірно жити …
Жителя села Ярославка Івана Приседька розстріляли за рішенням Тройки при Чернігівському облуправлінні НКВС від 22 жовтня 1937 року. Його «виняткову» справу розпочали 9 жовтня і за два тижні завершили. Бо й розслідувати, по суті, нічого було, в обвинувальному висновку записані епізоди, що зводяться до двох «злочинних» висловлювань Івана Приседька. Якось він нібито сказав голові місцевого колгоспу імені Постишева Микиті Якушку ( цитую дослівно з Меморандуму оперуповноваженого енкаведиста Бобровицького райвідділу): « Что з того, что ты взял в колхоз людей и мучиш голодом. Тебе за лето хлеба напашут, а ты осенью отдаш государству, а люди снова остануться голодними. Дураки они, что на тебя работают. Ты думаєш, что долго будеш так командувать народом?»
Запротокольовані й такі слова Івана Приседька, сказані на вимогу підписатися на державну позику: «Довольно уже драть шкуру, будет с вас того, что вы от нас позабирали и теперь распоряджаетесь нашим добром. Ваши колхозы долго не просущетвуют, потому что ваши вожди уже по себе стреляют».
Нагадаю, був 1937 рік, коли Сталін, справді, масово знищував неугодних йому соратників, але, на жаль, не тільки їх, а й таких, як селянин Іван Приседько, що не корився мовчки антинародній владі і не боявся в слух говорити про більшовицьке злочинне безглуздя та свавілля, рабовласницьке ставлення до хліборобів «народної» Країни Рад. А міг би й не говорити такого!...
З родини заможних селян
Батьки Івана Приседька до революції мали 75 десятин землі, 10 коней, 12 голів великої робочої худоби, 40 овець, іншу живність. Син, коли одружився, одержав від них 7 десятин ріллі і майже 4 - сіножаті, коняку, корову, дві свині і 5 овець. Трудилися Приседьки зрання до ночі, відпочивали лише на великі релігійні свята. Влада більшовиків нажите в труді майно значно «обрізала», а потім взагалі відібрала. Іван протестував, особливо проти непосильного обкладання хлібозаготівлею, ще й забирали хліб майже задарма. А треба ж було платити й інші податки, родину годувати. У розмові з односельцями він обурювався, мовляв, заготівельні бригади забирали в селян зерно по 80 копійок за пуд, а продає держава за кордон по 4 рублі.
Насмілювався Приседько і на такі публічні порівняння: царська влада не запроваджувала таких здирницьких самообкладів, будувала школи і лікарні, дороги ремонтувала, а нова влада непосильні податки здирає і нічого в селах не робить.
В лютому 1929 року оперуповноважений районного відділу ГПУ Матвєєв побачив злочинну діяльність у висловлюваннях Івана Приседька, спрямовану на підрив компанії хлібозаготівлі. 
Чекіст постарався і знайшов аж сім свідків, які чули з вуст куркуля антирадянську агітацію. Скажімо, односелець Сергій Юхно пригадав, як Іван 14 жовтня, на храмове свято, біля церкви закликав селян не віддавати зерно задарма. Подібне засвідчив і Кирило Ручко, він чув таке від Приседька у Новому Бикові на базарній площі. Ще про страшніший злочин розповів слідчому Оврам Неділько: «Антирадянщик казав, що радянська влада грабує селян, убиває, але прийдуть генерали із Сибіру і наведуть порядок».
Справу Івана Приседька розглянула Особлива нарада при Колегії ОГПУ і прийняла постанову від 18 січня 1930 року про виселення на три роки в Північний край «соціально-небезпечного елемента». Вказаний термін Іван Олександрович не добув, повернувся в Ярославку, влаштувався на роботу в Києві. Перед другим арештом в 1937 році вважався безробітним, хоча лежнем ніколи не був. Просто «не вписувався» в недолугий колгоспний лад, де в пошані були служаки-бідняки. За свідченням їх, сімох, справжнього хлібороба заслали туди, де хліб не родить, а пізніше достатньо було доносу ображеного голови колгоспу, щоб відправити «ненадійного» в підвал тюрми Чернігівського облуправління НКВС на розстріл. 
Правда, пригадали йому й оту висилку в Сибір, і якісь зв’язки з політичною бандою Ромашки (дарма, що в 1930 році про це навіть не згадали, в протокол не занесли). Одне слово, вирок написали хоч і швидко, але «обґрунтовано». В 1989 році, 24 серпня, Чернігівська обласна прокуратура реабілітувала Приседька Івана Олександровича, 1879 року народження. Тоді то розпочату кримінальну справу 9 вересня 1937 року й закрили … після 52 років, хоча самого засудженого стільки ж уже не було в живих.
У репресованого Приседька був син Пилип. В 1930 році він поїхав вслід за батьком, оселився в Омську, де й працював. Це записано в другій справі батька. Подальша його доля невідома. Давно покійна і дружина Івана Олександровича – Олександра.
Таким не кричать «Слава героям!»
Пам'ять про працьовитого і непокірного Приседька живе лише в документах Чернігівського державного обласного архіву, де директором Раїса Воробей. Допоміг розшукати в архівних сховищах кримінальні справи Івана Приседька працівник архіву обласного управління СБУ Олег Черніченко. Тепер про ще одного безстрашного сина України, що не скорився більшовицьким катам, стало відомо на широкий загал.
На жаль, в нашій незалежній державі не пишеться Книга пам’яті про ось таких забутих, «не геройських» українців, а саме вони, в умовах масової кровавої державної репресії, ціною власного життя, показали наступним поколінням приклад непокори і протесту.
Івана Приседька «здали» односельці, а він нікого за собою не «потягнув». Не важко здогадатися, після яких катівень його розстріляли.
Він міг би й призвичаїтись до нової влади, адже умів і не лінувався працювати на землі. Але, напевно, серцем відчував, та й на власні очі бачив, що затіяна більшовиками колективізація – то гибель для села. І скільки б не підтримували штучно радянський колгоспний лад, фінал його очевидний. І це після мільйонних людських жертв, кинутих у зміїну пащу того червоного ладу.
Зберігає пожовклий архів і прізвища тих, хто підвів односельця під рострільну статтю. Тривалий час це приховувалося за сімома замками, в тому числі й з гуманних міркувань – не травмувати душі спадкоємців «стікачів». Хоча останні допомагали каральним органам «шити» справи не на вбивць, грабіжників, чи хоча б дрібних злодіїв. Через їхні свідчення розстрілювали тих, хто говорив правду, висловлював протест проти злочинної недолугості в державі.
Суспільство не осудило публічно їхні негідні вчинки, та Господь не залишив їх без свого Суду. З допомогою старожилів Ярославки вдалося встановити, що лихо не обминуло жодну родину «патріотичних свідків»: розплачувалися за безбожні діяння або вони самі, або їхні діти, а то й онуки.
В сьогоднішньому суспільстві теж немало такого, що творилося за червоної диктатури. Не доведи, Господи, дожити до «демократичної» диктатури і репресії!
Григорій Войток
