З «ЕНЦИКЛОПЕДІЇ БОБРОВИЧЧИНИ»
Кобижча
(продовження)
У 1929 році почалась суцільна колективізація. Перший колгосп організували на Кашталянівці. Бідняки Данило Горбенко, Дмитро Домарадський (учасник партизанського руху) і Пантелій Андрусь об’єднали 17 селянських господарств, на зборах прийняли статут і постанову про усуспільнення землі, тягла і реманенту, головою обрали Д.С.Домарацького. Колгосп назвали «Перемога». У листопаді 1929 року колгосп одержав 134 гектари землі. Щочетверга колгоспники сім’ями збиралися на збори, радилися, що сіяти, обліковували інвентар і обмінювалися думками, чи варто вести підсобні господарства. На підняття зябу вивели восьмеро коней. Весною 1930 року райземвідділ надав допомогу посівним зерном, з Малої Носівки дали на один день 12 пар волів і дві пари коней з їздовими. Головою правління збільшеного господарства колгоспники обрали чужого, з робітників – Петра Григоровича Федорова. Наступного року колгосп об’єднував 60 колишніх одноосібників. Придбали молотарку, косарку, три трактори. Першим сів за кермо трактора член більшовицької партії Яків Михайлович Білодід. За продане молоко придбали дві автомашини. У 1932 році до першого колгоспу приєдналася артіль «Вільний шлях». Головою укрупненого колгоспу «Перемога» обрали Кузьму Бабича. За його правління колективне господарство найбільше прийняло нових селянських родин – до 520. У 1938 році колгосп мав 320 робочих коней і 120 волів, у 1939 році одержано найбільший у районі прибуток – 870 тис. крб. На трудодень колгоспникам видавали три кілограми зерна.
У 30-ті роки в селі утворилися колгоспи «Більшовик», ім. Шевченка, «Червона хвиля», «Боротьба», «Нове життя», «Червоний Кобижчанець» – всього 16. Згодом вони об’єднувалися, роз’єднувалися. У них поширювався стахановський рух, інші форми соціалістичного змагання. Більше десяти років славилася в селі і районі ланка Ірини Іванівни Лахно з колгоспу «Більшовик». Першими сіли на трактори дівчата Оксана Даниленко і Євдокія Буглак.
У кінці лютого 1934 року в селі створено машино-тракторну станцію на чолі з директором Федором Лузанівським. Вона мала 26 тракторів і 12 комбайнів з необхідним інвентарем для обслуговування колгоспів у селах Кобижча, Браниця, Горбачі, Степанівка, Свидовець. Щороку при МТС проходили курси трактористів для 20-25 колгоспників. У 1935 році в урочищі Курятник відкрили лісопильний цех.
У 1934 році Кобижчанська сільрада розділилася на Кобижчанську, Червонопартизанську, Шевченківську та Ворошилівську.
З 1936-го по 1937-й роки в селі припинили Божу службу всі церкви і каплиці, розпочалося гоніння на священників і прихожан. Взялися за меліорацію заболочених земель.
Мирну працю перервала війна: 8 вересня 1941 року в село зайшли відступаючі частини Червоної армії. Перед селянами біля клубу виступив командир і повідомив, що через кілька днів в село зайдуть німці: «Не бійтеся передових частин, вони не тонуть, але ховайте продукти, нічого не давайте німцям. Ворог довго не буде. Хліб сійте, щоб на наступний рік був посівматеріал. Ми обов’язково повернемося».
Через три дні в школу №2, що біля лісу, зайшли троє червоноармійців і сказали вчителям, щоб відпустили дітей додому, бо неподалік помічена німецька розвідка. 12 вересня 1941 року о 15:00 передові німецькі загони зайшли в Савинці, частина їх направилась до Свидовця. Наступного дня окупанти скликали перші збори цієї громади, потім провели такі збори по всіх колгоспах, встановлюючи свою владу. Виробничі структури не міняли, змінили лише назви. Частина активу села подалась у партизани, інша – перейшла на нелегальне становище. Більшість жителів пішла на реєстрацію до окупаційної влади. 7 травня 1942 року загарбники вчинили розправу над головами колгоспів Микитою Пустовитом, Григорієм Ченчиком, Григорієм Кальченком, Іллею Дерев’янком (с. Стара Басань), бригадиром Євменом Довгалем, директором школи Пилипом Салом, суддею з Бобровиці Дмитром Гусаком, комсомольцями Катериною Божок, Поліною Осадчою, Григорієм Мальцем.
На початку 1942 року в навколишніх лісах почало діяти партизанське з’єднання «За Родину», в якому воювали більше сотні кобижчанців. Понад 2500 жителів села воювали на фронтах. 17 вересня 1943 року Кобижчу звільнили частини Червоної армії. Окупанти спалили приміщення семирічної школи №3, церкву, лісопильний цех, залізничну станцію і полустанок, більше трьохсот дворищ, зруйнували сім колгоспів, МТС, кустпром, різнопром, школу №2. Загинуло внаслідок звірства агресора та бомбардувань півтори тисячі чоловік, відправлено на каторгу до Німеччини 167 молодих людей. Завдано селу матеріальних збитків на суму 20208024 крб.
Весною 1944 року успішно проведена посівна компанія, найкраще – в колгоспі «Більшовик», за що колектив нагородили районними відзнаками. Колгоспники здавали гроші на виготовлення мінометів «Катюша». У 1950 році були освоєні всі посівні площі, повністю відродили бурякосіяння. Того ж року відбулося об’єднання колгоспів, які назвали ім. Шевченка і «Комунар», самостійно працював «Переможець». У 1954 році роз’єднані сільські ради в 1934 році, знову з’єдналися в одну – Кобижчанську. Колгоспи села у 1955 році зібрали майже 7 тисяч тонн зернових, 531 тонну кукурудзи і 3191 тонну картоплі.
У 1965 році середня врожайність зернових по трьох колгоспах становила до 18 центнерів, а в колгоспі «Комунар» зібрали в середньому по 26,8 центнера пшениці з гектара. Ланка Антона Постоли з колгоспу «Переможець» без затрат ручної праці на 140 гектарах виростила і зібрала 120 центнерів картоплі з гектара. Рекордним надоєм молока тоді вважався 2136 кілограмів на корову – стільки тоді одержала доярка Ганна Розколій з цього колгоспу. Історія села пам’ятає й інших колгоспних ударників тих років.
У селі працювала лікарня, у штаті якої були четверо лікарів і двадцять медиків середнього персоналу. Вони обслуговували села Кобижча, Осокорівка і Горбачі.
У двох середніх школах в 60-х роках навчалося понад півтори тисячі учнів, працювала й заочна школа до 70 учнів. Їх навчали 90 педагогів, серед яких заслужені вчителі і орденоносці. У 1965-66 навчальному році школи випустили 23 медалістів.
Уродженці села: Микола Олешко тривалий час очолював місцевий колгосп, Дмитро Труш – головував у сільській раді, Іван Кава і Геннадій Труш – директори школи. З директора школи пішли: на посаду завідувача районним відділом освіти – Андрій Шелест та Іван Ульянич, а Олександр Рудько дослужився до заступника завідувача обласного відділу освіти.
На 1 січня 1967 року в селі було 2157 колгоспних дворів і 1010 дворів робітників і службовців. З 10620 жителів 2563 – працювали в Києві й Ніжині.
(Про новішу історію села читайте у наступній статті)
Григорій ВОЙТОК, редактор «Енциклопедії Бобровиччини»
