З архіву СБУ
Пригадали перебування на окупованій території
Засудили на 6 років, але даних про звільнення немає
Жителю Лосинівки Івану Лукичу Чаленку було 54 роки, коли його, заступника голови колгоспу імені Щорса, призначили на посаду голови. У його анкеті було написано, що за освітою він «малограмотний», за професією і спеціальністю – «хлебопашец».
Був 1944 рік, молодші і грамотніші чоловіки воювали на фронті, серед жінок теж не знайшлося бажаючої кращої кандидатури на відповідальну керівну посаду. А Іван Лукич уже мав невеличкий досвід керувати. І не погодитись не міг – мав трьох дорослих дітей, одинокій сестрі Марті треба допомагати…
Втім, в кінці року Лосинівський райком партії прийшов до висновку, що Чаленко – нікудишній, безвідповідальний голова. Ним зайнялися каральні органи.
На запитання слідчого, чому в колгоспі мало заготовили сіна, голова відповів, що колгоспники спочатку покосили траву на своїх присадибних ділянках, а коли взялися за колгоспний сінокіс, - зіпсувалась погода.
Не впоралися й з планом оранки зябу. Причина: не залучив корів з домашніх господарств. Потім голова почав зізнаватися, що й ту невеличку кількість колгоспних коней час-від-часу відривали для оранки городів колгоспників, що й свою ділянку і ділянку сестри виорав цими кіньми.
Та з кримінальної справи Чаленка, яка зберігається в архіві Управління СБУ в Чернігівській області, видно, що основне звинувачення «розкручувалося» навколо факту перебування запідозреного в злочині на окупованій території. Це йому пригадали й кілька ображених односельців.
Скажімо, Боровик засвідчив, що за розпорядженням старости забрали в нього корову прямо з поля, вів її поліцай, а Чаленко підганяв ззаду. Три жіночки згадали, як Іван приходив до них по кури, які вони повинні були здати для потреб німецької армії. Одна молодиця заявила, що він їй колись дав стусана…
Забігаючи наперед зазначу, що в квітні 1991 році, коли обласна прокуратура переглядала справу Чаленка, колишні свідки відмовились від «воєнних» свідчень, бо й самі вони не з власної волі залишилися на окупованій території, їх, беззахисних, покинула там «доблесна» сталінська армія, і люди вимушені були якось виживати. Інша «злочинна діяльність» колишнього голови колгоспу також була визнана «не доведеною». Чоловіка реабілітували, але навіть довідку про реабілітацію вже нікому було відсилати. Як і казенне повідомлення, що даних про звільнення немає.
На день засудження (21 травня 1945 року) військовим трибуналом НКВС Чернігівської області члени родини Івана Чаленка були ще живі: дружина Калина – 1892 року народження, дочка Уляна – 1912р.(проживала в Дніпропетровській обл.), син Олександр – 1916р., син Яків – 1918р.(служив у армії). До 1991 року їхні сліди загубилися, та й прокуратура не стала їх шукати, до справи додала своє пояснення: даних про наявних рідних немає. Ото як Сталін вчив: немає людини – немає й проблеми!
Окупанти тричі підозрювали, а вирок оголосили свої
Уродженця села Адамівка Носівського району, голову колгоспу імені Енгельса Феодосія Трохимовича Шарипу судили в 1946 році «за перевищення службових повноважень».
У обвинувальному висновку і в протоколах допиту свідків зазначено, що Шарипа в липні 1945 році побив колгоспника Миколу Долженка, а в березні 46-го колгоспницю Олену Шевченко поставив до стіни і вистрелив з рушниці в неї над головою, також «наніс образу колгоспнику Бородавко».
Можливо, дехто може сказати, що ото б зараз нам такі справедливі правоохоронні органи, які за словесну образу могли б запроторити до в’язниці керівника господарства?! Але у кримінальній справі стосовно голови колгоспу Шарипи є набагато серйозніше звинувачення, ніж ота образа трьох колгоспників. Та й нагримав він на них не безпідставно: сторож десь «причастився» і спав на посту, колгоспниця неодноразово не виконувала нарядів бригадира, колгоспник взагалі не хотів працювати, коли в перший після воєнний рік кожні чоловічі руки були, як кажуть, на вагу золота. Насправді Феодосію Трохимовичу «шили» інше – роботу рахівником у сільськогосподарській общині на окупованій території.
У кримінальній справі є пояснення запідозреного в злочині, що на початку війни був у добровільному знищувальному загоні, створеному для боротьби з німецькими диверсантами. Потім відступав з колгоспною худобою в тил, але в Полтавській області потрапив у полон до окупантів. Втік звідти і повернувся в рідну Адамівку, де вже господарювала німецька влада. У створеній тут сільськогосподарській общині працював рахівником, оскільки мав семикласну освіту. Проте з 1942-го по вересень 1943-го тричі арештовувався поліцією, по кілька місяців сидів у «казематах» Носівки і Ніжина. Піддавався арешту і його батьки, який певний час очолював у селі кооператив.
Після звільнення у вересні 1943 року Носівського району від фашистських окупантів, воєнні слідчі органи перевірили і встановили, що Шарипа не допомагав німецьким карателям у боротьбі з партизанами і регулярними частинами Червоної Армії. На фронт його не забрали, але допустили до керівної роботи в тилу. Спочатку грамотного Феодосія Трохимовича обрали головою колгоспу в рідному селі, а в 1945 райком партії «перемістив» його в колгосп імені Енгельса Кіровської сільради на околиці Носівки, що тепер у складі райцентру Носівки. Та знайшлися незадоволені роботою Шарипи, «стукнули» куди потрібно, і швидко «народили» кримінальну справу. Її «шили білим нитками», довго розслідували, а коли справу передали до суду, то тому, напевно, нічого не залишилося, як засудити голову колгоспу Феодосія Трохимовича Шарипу до умовного терміну з трирічним випробуванням.
Тобто, чоловік залишився живим, не зник безслідно у сталінських таборах, як його колега з Лосинівки, але все одно доля була покалічена. І тільки за те, що він, покинутий рідною радянською владою на розтерзання фашистам, не застрелився і не подався в партизани. У нього спрацював природній людський інстинкт – вижити. Більшовики ще в революцію співали: всі, як один, умремо за владу Рад? І рядові вмирали, тільки не вожді. У війну Сталін розпорядився вважати полонених і залишених на окупованій території «ворогами народу», дав для них єдиний виправданий шанс – померти.
А уявімо на хвилину, якби справді всі на окупованій території загинули заради голого героїзму, хто б годував Радянську армію після звільнення території, відбудовував зруйновані господарства і промислові виробництва? Чи треба було всім податися в партизани? А де б тоді всі партизани брали харчі, одяг інші життєві речі? Та й не кожна людина в душі воїн.
Згадаймо з древньої історії, хто захищав рідну землю від чужоземних нападників? Війська на чолі з воєводами-князями. Масовий партизанський рух зародився лише на початку ХIХ століття, коли хвалебні царські війська ледь пів Росії не здали французам. Та найбільш масово почали ховатися за жіночі спідниці і цивільних чоловіків радянські вожді. На жаль, їхню бездарну місію захисника свого народу успадкували і сучасні українські горе-патріоти. Знову модним стає героїзм заради героїзму, коли життя рядового бійця нічого не варте. А його героїчний вчинок і навіть інвалідність чи полон потрібно українським політикам лише для власного піару на виборах.
Напевно, другим, після масових вбивств свого народу, злочином ленінських більшовиків та їхніх сталінських-хрущовських-брежнєвських послідовників є тривале приховування від народу правди злодіянь влади радянського періоду. Недаремно й новітні владні команди не переймаються, що народ щось дізнається про злочинні їхні методи управління знедоленим суспільством.
Тільки недавно сучасна служба безпеки почала, але дуже обережно, розкривати засекречені злочини проти рядового люду за радянських часів. Можна тільки уявити, коли дійде черга до масових злочинів проти теж свого народу за роки незалежності України?!
І все ж хочеться подякувати працівникам СБУ, що хоч й з великим запізненням, але все ж почали допускали народ до деякої правди, що дозволяє іншими очами глянути на колись нав’язаний «соціалістичний реалізм». Правда, може відпасти потреба в «хресному ході» проти прихильників комуністичної ідеології, і деякі сучасні революційні політики залишаться без дармового «коника», на якому можна безпечно піаритися. Але не біда – он скільки донецьких сепаратистів «намалювалися»! Є й ті, хто не хоче кричати «Слава Україні!», «Слава Бандері!» - а більшовики то «люстрували тих, хто не кричав «Слава Леніну!», «Слава КПРС!»?
Ні, все-таки справа Леніна жива, навіть у «ленінопаді», її продовжують «правнучата», перефарбовані в інші кольори.
Григорій Войток
