Про недоумкуватих горлодраїв в народі й таке кажуть: «Не так він діє, як брехливим словом сіє». До війни такі довгоязикі «засівальники» з тупою недолугістю не злазили з телеекранів та власних електронних ЗМІ: «героїчно» боролися з Путіним, хизувалися безклепковим «умінням» європизувати Україну. «Майстерно їх наслідували, й продовжують наслідувати, місцеві «патріоти». А вже з початку війни – їх хоч на Нобелівську світову премію номінуй!
На першість у цій номінації може «заслужено» претендувати відомий бобровицький «блогер», вчитель біології без вчительської практики, «великий» майстер «золотих» вікон і дверей Олександр Гігіняк. Бо тільки він серед численних інших місцевих «блогерів» так широко і глибоко замахнувся на розбудову й розквіт Бобровиччини – про таке ще не брехав жоден кандидат у депутати. «Я хочу, щоб знову височіло «Чортове колесо» над Бобровицею і дарувало щастя людям, щоб були хороші дороги, доглянуті парки, побудовані нові спортивні об’єкти, збудована інфраструктура для відпочинку дітей, щоб у громаді комфортно жилося, був красивий будинок урочистих подій. Чому не зробили це за стільки років? Не вистачило грошей і совісті?» – запитаннями в простір завершує свій монолог «золота» молода «надія» громади й України. І на завершення пророче ствердження: «Державу розбудуємо, розквітне Україна і моя Бобровиця!». Яка його особиста участь, крім гарних закликів, у цій розбудові – не пише.
На цей маячний «патріотизм» Гігіняка відповів Петро Васильович Авдєєв: «Ти розкажи, як ти зі своїм дядьком Лоленком, при минулій владі на посаді зав. відділом освіти, грабував місцевий бюджет. Розкажи про встановлені вами золоті вікна, двері, ремонти … за що купив дорогу автівку, за які гроші твій любимий дядечко Лоленко уже другий місяць у своєму маєтку проживає в Іспанії? Невже освітяни так багато заробляють?.. І чому він взагалі втік?..»
Я не знайомий з Петром Васильовичем, не можу підтвердити й достовірність його прізвища й інформації про іспанську віллу, але можу відповісти на його запитання, адресовані Гігіняку, оскільки від самого «патріота» не побачив пояснень у соцмережі. 
Наведу ще один приклад, як завідувач відділу освіти Станіслав Лоленко «бережливо» використовував кошти місцевого бюджету. Відділ освіти Бобровицької РДА уклав договір від 25 жовтня 2006 року на спорудження газового опалення в Марковецькій загальноосвітній школі із замовником робіт ТОВ «Вена» (м. Чернігів). 
А після участі в роботі II з’їзду партії «Народний Союз Наша Україна», що відбувся 12 листопада 2005 року, начальник відділу освіти Станіслав Лоленко інше патріотично брехав у газеті «Наше життя» від 19.11.2005 р.: «Я і мої колеги, члени бобровицької делегації, ще раз переконались у непохитності політики нашого лідера. Віктор Андрійович розповів про своє бачення розбудови держави, про шляхи, якими йтиме країна, про боротьбу з корупцією…».
Верхи на суцільній брехні рвався й продовжує рватися в місцеву політику й місцеву владу «лідер» «Нової команди за прогресивні зміни» Олександр Гігіняк. На перших виборах до об’єднаної територіальної громади він завзято обіцяв брати приклад з кращих. Передусім назвав кращим керівника товариства «Земля і воля» Леоніда Григоровича Яковишина. Мовляв, «… завдяки тяжкій праці та наполегливості, таланту керівника, його господарство дає роботу більш як половині мешканців району, сплачує податки, ремонтує дороги, відновлює життя в селі».
«Пекарню знищили», – написав Лоленко. Але чия була пекарня і про чиїй владі вона припинила роботу? Натомість товариство «Земля і воля» відновила випікання хліба для своєї мережі їдалень, у тяжкі часи видає хліб безплатно працівникам, лікарні, нужденним людям. Припинили роботу дві сільгосптехніки, але в Бобровицькій продовжує працювати ремонтна база, ремонтують навіть американські «Джон Діри». У Новій Басані теж не пустує колишня сільгосптехніка – створене відділення господарства, де мають роботу майже сорок місцевих жителів. На жаль, головне приміщення тимчасові окупанти значно пошкодили, але робота відділення не паралізована. Бобровицький цукрозавод припинив роботу задовго до того, як «Земля і воля» викупила його у зажерливих заїжджих прихватизаторів збанкрутілого підприємства. Але більшість постійних працівників (були й сезонні на 3-4 місяці) працевлаштували в господарстві. У районі геть знищена будівельна галузь, але господарство Яковишина розвиває будівництво: господарським способом споруджено сучасний елеваторно-сушильний комплекс, під’їзну залізничну вітку, зрошувальну систему, насіннєвий завод світових гібридів кукурудзи, асфальтний завод, будуються житлові будинки і соціально-культурні об’єкти – сотні мільйонів гривень власних капіталовкладень інвестується щороку в розбудову виробництва і соціалки, таких обсягів і такого багатопрофільного будівництва не знає Бобровиччина, не говорячи вже про якесь окреме господарство. На будівництві господарським способом працює багато жителів громади. А в головах Лоленка і Гігіняка – суцільні бобровицькі руїни. Видно, то в них мозки в іншу сторону повернуті? І не тільки у дядечка з племінником. Є й інші, які згадують, що Яковишин колись говорив про співпрацю з Білоруссю і Росією, вважаючи це ледь не зрадою, підозрою в колабораціонізмі.
Недоумкуваті писаки, очевидно, не відають, що означає це слово французького походження і коли воно з’явилося в українській мові. Пояснюю: колабораціоніст (співробітництво) означає – зрадник своєї батьківщини, що співпрацював із фашистськими загарбниками у країнах, окупованих гітлерівською Німеччиною під час другої світової війни 1939-1945 рр.
Недоуки приписують таку «зраду» Яковишину за те, що колись купував у Білорусі й Росії для аграрного виробництва техніку, пальне й добрива, бо в Україні все те або не вироблялося, або мало захмарні ціни. Та й Україна до війни, як то кажуть, на всю котушку торгувала з Росією й Білоруссю, лише недавно перестала купувати там електроенергію, а на транзиті російського газу в Європу й досі заробляє мільярди. Успішний організатор аграрного виробництва не в захваті був від усього цього, й відверто публічно риторично запитував: чому в Україні не виробляється така сільськогосподарська техніка, яка є в Білорусі, чому немає такого дешевого пального й мінеральних добрив, які є в Росії і тій же Білорусі? Запитував у пресі й про те, чому економіці цих сусідніх країн потрібні якісні кукурудзяні крупи для дитячого харчування та пивоваріння, виготовлені на євросертифікованому заводі «Землі і волі», а вітчизняному виробництву не потрібні?
Дебільним «блогерам-патріотам», бачу, начхати на ці непокоєння найкращого в районі роботодавця і наповнювача бюджету, соціально відповідального аграрника. Їм аби щось дурнувате ляпнути в соцмережі, комусь у душу наплювати, а зробити справді щось корисне для громади, для ближнього свого – і розуму, й бажання бракує. Правда, недавно Гігіняк висунув чергову нову ідею: закликав жителів громади спорудити Алею слави. А ще розповів, що він займається бізнесом, платить податки, допомагає армії. Але не наважився порівняти свою допомогу державі й армії у ці складні часи, з допомогою, яку надає колектив, очолюваний Леонідом Яковишиним, – відрахування до бюджету й воєнного фонду тільки з місячних зарплат працівників обчислюються мільйонами. Такі ж, як гігіняки, є й інші великі мастаки на гарні гасла та пошуки «ворогів народу» серед успішних і відповідальних перед державою виробничників, щоб потім чимось їхнім заволодіти, щось чуже розвалити і приватизувати, – як наживалися колись їхні предки-більшовички. І байдуже їм, що суть життя розкривається через створення, а не володіння, – написала британська письменниця Віда Скудер. Але щоб працювати над створенням корисного й потрібного для суспільства, громади, зрештою для здійснення багатих мрій і обіцянок Олександра Гігіняка, треба дослухатися до ще однієї великої людини – 28-го президента США Томаса Вільсона: «Я не лише використовую весь мозок, який я маю, а ще й інші, які я можу позичити».
Втім, дуже сумніваюся, що лоленки й гігіняки, та їм подібні «блохури», дослухаються до порад Великих – їхнім головам, видно, не під силу збагнути такі поради, щоб і самим підключитися до наповнення бюджету, який у квітні недоодержав 125 мільярдів гривень.
Григорій ВОЙТОК, журналіст, письменник
