Як півники зчепилися і весь світ у «болільники» записали
Алегорія на нашу дійсність.
Щоб задовольнити свої егоїстичні потреби, люди організовують різноманітні розваги, в тому числі й жорстокі – з кров’ю. Одна з них – організована бійка двох півнів. Запозичили її з природи, але «цивілізували»: збирають велику глядацьку аудиторію, роблять ставки на переможця. І регочуть люди, наділені розумом, над кровавою схваткою двох дурних півнів, яким не дано розуміти, за що вони б’ються під галас і свист публіки.
Щось подібне по формі, але набагато серйозніше за змістом і можливими наслідками, відбувається в центрі Києва. І глядацька аудиторія тут – весь світ. Проте сценарій протистояння явно списаний з так званих «петушиних боїв». А ставки тут роблять… політичні. Головні «гравці» - Росія і США, в судді записалася Європа. Ніхто не поспішає розтягувати двох українських політично-владних «півників», тільки слідкують за правилами бійки, дають певні рекомендації і застереження – кожна сторона на користь свого, на кого «поставила». Кому виграш дістанеться від цієї схватки? Зрозуміло, не Україні. Хіба що тому «півнику», що виявиться сильнішим, чи то Європа, чи Росія кине «жменю зерна».
Без алегорії, але з порівняннями.
Чи задумуються українські політики над тим, у що вони перетворюють так звану незалежну державу? Причому, це запитання варто поставити як представникам влади, так і опозиції.
Недавно, перебуваючи в Києві, випадково почув розмову двох чоловіків, що вийшли з дверей офісу однієї приватної фірми. «Ну що, на Майдан підемо євроінтеграцію підтримувати?», - запитав один у другого. «А ти що, й досі не зрозумів, що насправді відбувається на тому Майдані? – на запитання відповів запитанням другий співрозмовник. – Тоді я скажу тобі: там одні бандити воюють за владу з іншими, щоб собі зайняти місце біля державного корита. Чи будуть вони розумнішими, добрішими і скромнішими?... Дуже сумніваюся. Там багато тих, за кого я підставляв свого лоба в 2004 році».
А вже на пероні залізничного вокзалу довелося побачити велику групу молодих людей з «євро стрічками» на верхньому одязі і… пляшками пива та інших хмільних напоїв у руках. В їхньому спілкуванні «цензурне» слово було надто рідкісним. І все ж вдалося вловити, що вони й завтра підуть на Майдан. Напевно, й кричатимуть, що Україна – це Європа.
З такого лозунгу, по суті, і Євромайдан починався. І виголошували його теж молоді люди, здебільшого студенти – не хмільне, а перспективне майбутнє нашого суспільства. Вони неабияк налякали владу. А багато кого з дорослих осяйнули надією, що нарешті в українському суспільстві можуть з’явитися молоді і досвідчені нові політичні обличчя. Але де там… Суспільну боротьбу за євроінтеграцію взяли в свої руки титуловані опозиційні лідери. Їм підіграли чи то провокатори, чи просто «безмозгі» представники влади. І демократична акція вмить перетворилася в криваву «революцію». Саме так назвали події в Києві постійно войовничі представники влади – народні депутати з опозиції. Вони ж і лозунги інші висунули: відставка уряду і президента, банду геть! Хто повинен прийти на місце «відставлених»? Не кажуть народу. Та народ і так знає: крім себе вони нікого не допустять до влади.
Якось по телебаченню побачив інтерв’ю колишнього депутата від Партії регіонів Тараса Чорновола. Найбільше запам’яталась його фраза, адресована опозиційним лідерам. В ній він просить їх, щоб трохи розступились і пропустили вперед й інших політиків, не так «змітингованих» і скомпрометованих, як вони самі. Навіть назвав кількох. Не подумайте, – не себе.
Чув такі думки у розмовах з так званими пересічними громадянами і в публічних виступах у ЗМІ видних людей. А молоді «євроінтегранти» на Майдані ледь у вічі не плювали партійним лідерам, щоб не перлися до них зі своїми прапорами. Тобто, як видно, не тільки владі, а й опозиції варто серйозно задуматись над своїми діями, над відповідальністю перед суспільством.
Проте в Україні унікальна партійна еліта, яку навряд чи терпіли б в якійсь європейській державі. Лише один конкретний приклад. На відповідних сайтах є інформація, що політичне об’єднання «Батьківщина» нараховує 600 тисяч «штиків». А щоб підтримати лідера Яценюка в боротьбі за зміну влади, закликають молодь вийти на Майдан. А де ж їхня партійна «армія»? Всучили кільком десяткам мітингарів свої прапори, і найбільша опозиційна партія присутня. Її члени проявлять більшу активність, якщо діти з ВУЗів і технікумів виборють для них владні портфелі. А коли на Майдані«запахло кров’ю», кинули ту молодь на розтерзання озвірілих беркутівців. Через день привели на Банкову ще більш радикально налаштований мітинг, а потім криваві наслідки списали на провокаторів і владу.
У цивілізованій державі за подібне побоїще в центрі столиці поклали б відповідальність, передусім політичну, на обидві сторони конфлікту. Організатори Майдану люблять хвастатись з телеекранів, що в них є своя охорона, своя розвідка… Напевно, щоб захистити своїх Лідерів? А молодь нехай сама захищається?... Вона не була на Майдані-2004, як отой киянин, що тепер не хоче підставляти свого лоба, щоб повернути до влади Яценюків.
До речі, Арсена Петровича ще при Кучмі назвали «новою надією нації». Згодом на яких тільки посадах не побувала та «надія»! Нагадаю: голова Нацбанку, міністр економіки, перший заступник голови Адміністрації президента, міністр закордонних справ, голова Верховної Ради… Коли з останньої посади «злетів», невдовзі організував «перспективний» «Фронт змін». Тільки на полосаті «бик-морди», що ніби з американських бойовиків, купу грошей угатив, а результат при належному фінансуванні виборчої кампанії нікчемний! І ця «надія нації» знову рветься до влади?
Приклад по «Батьківщині» і її лідеру можна продовжити й стосовно інших опозиційних і провладної партій. На своїх з’їздах всі – «Ура-герої!», а коли треба вибороти владу чи її захистити, ховаються за спини молоді, «трударів», патріотичних пенсіонерів, іншу «челядь», неодноразово обдурену.
Та чи не найбільше смішить світ поведінка українських політиків, схожа на плаксивих шкільних забіяк, котрі лізуть у бійку, а коли її програють, починають рюмсати і погрожувати супернику старшим братом чи другом.
Лідер опозиції Яценюк закликав президента Росії Путіна і міністра закордонних справ Лаврова «припинити указувати Україні, що їй робити». Напевно, слушне зауваження, але явно однобоке, не по-європейськи. Бо він, наділений представницькою владою і колишній головний дипломат держави, мав би сказати подібне канцлеру Німеччини Меркель, ряду дипломатів і депутатів з Європи та США, які навіть більш настирливо, ніж росіяни, повчають і захищають Україну на користь опозиції, на її ж прохання. 
Одне видання написало: «Меркель міцно взялася за Україну».
Цікаво, а чи допустила б вона сама, щоб хтось зовні «міцно взявся за Німеччину»? Скажете, там європейські стандарти… Але їх запровадило саме німецьке суспільство. Та й демократична Франція «наплювала» на світову думку, коли жорстоко розгонила масових протестувальників, потім і до в’язниці багатьох запроторила. Бо демократія мітингарів нашкодила іншим громадянам. Понесли справедливе покарання і представники влади.
Тобто, європейські країни без нічийого втручання наводять у себе лад і будують для своїх громадян захищене матеріально і з боку правове життя. Водночас полюбляють повчати інших, в тому числі й за допомогою бомб і танків, як, наприклад, насаджували «демократію в Югославії та ряду країн Азії і Америки. Там революційні лідери теж через власну безпорадність нюні розпустили і кинулись за допомогою до «цивілізації». Тепер невідомо, коли «залижуть» рани від тієї допомоги.
У будь-якому суспільстві недолюблюють плаксивих слабаків, у світі з неповагою дивляться на країни, де безпорадні та зрадливі політики і безхребетне суспільство. Скільки разів Україна ступала на ті кляті граблі, коли намагалась здобути незалежність і добробут з допомогою сильніших сусідів? Жива історія свідчить, що з того вийшло.
Юридична незалежність нам з неба впала. Добряче допомогли радянські комуністи, які розвалили свою «монолітну» партію і «непорушний та могутній» СРСР.Таку «допомогу» одержали й країни Європи, що входили у Варшавський договір, та Прибалтійські. Всі вони самотужки наблизились до європейських стандартів, а допомогу від сусідів одержали лише фінансову. Її не розікрали, а використали на модернізацію виробництва. Наші ж політики їздять до багатих «друзів» (кожен до своїх) передусім канючити гроші на Майдани і вибори. Недаремно, й у підрахунках учасників акцій змагаються – хто більше вивів людей. Навіть рекордами на весь світ хвастаються. У Європі чи США, напевно, й на цю статистику ставки роблять?
Не днями, а місцями «грає» Україна на потіху європейців і американців. Їхні керівники аж за боки хватаються від сміху з «дурнів», що б’ються між собою, уявляючи кожен себе Гетьманом. Насправді, таким стане той, кого призначить котрийсь із «старших» друзів. Вони то між собою домовляться. Без майдану. Бо в «петушиних боях» не беруть участі, тільки тішаться з них та виграшні ставки роблять.
Григорій Войток
