Вони забували про страх і не думали про славу
Є причини побурчати
Я ще дитинчам пізнала страшний голод, тремтіла від перших вибухів та ганебної окупації і раділа звістці про закінчення пекельної війни, пережила після воєнні злидні і першу каторжну роботу, напівголодною вчилася в педінституті, потім тривалий час працювала на «чужині» – в Західній Україні, і нарешті повернулася доживати свій довгий вік у рідну Бобровицю.
Цією стислою автобіографією хочу наголосити, що маю за плечима велику життєву епоху з лихоліттями і крутими віражами. З її високої дзвіниці й на сьогодення споглядаю. Дечому радуюсь, а багато з чого й сумую, навіть злюся.
Проте не стану вдаватися до надокучливого старечого бурчання і повчання, що нестерпно дратує молодь, а лише конкретними життєвими історіями розповім те, про що не мають морального прав забувати як нинішнє покоління людей, так і всі наступні. Бо та пам’ять щедро полита кров’ю і вибудувана на смертельних повсякденних ризиках.
Цьогорічної осені Україна скромно відзначила 70-річчя визволення від фашистських окупантів. Ця подія й спровокувала мене звернутися до газети «Чернігівщина» з деякими спогадами про окупаційний період війни на території Бобровиці. Була й конкретніша причина: відчула несправедливу «втрату» пам’яті в нині живих земляків стосовно тих, хто в 41-му, без військової чи партійної мобілізації, усвідомлено взявся за виконання обов’язку захисника Вітчизни під постійними дулами ворожих автоматів. По-суті, за виконання не їм приписаних обов’язків, але обставини фашистського ярма змусили вдаватися до прихованого опору. Бо Червона Армія кудись поповзла.
Їхній героїзм не славили
Про початок війни першими нам сповістили німецькі бомбардувальники, які скидали бомби майже одночасно на Київ і нашу Бобровицю, де була хлібна база столичного гарнізону, а ще – нафтобаза і залізнична станція. Для нас, жителів містечка, то були секретні об’єкти, а в далекій Німеччині, виявилось, про них знали.
Проте бомбардування тривало недовго, потім дехто навіть порадів з нього, оскільки вдалося дещо взяти собі з розбитих складів бази – сіль, мак, гречку. А справжній страх війни звалився на нас пізніше, коли окупантів понаїжджало. З ними прикотила і колишні поміщиця Олена Ризова, яку назвати стервом – виглядатиме як похвала.
Першими відчули на собі нові порядки місцеві євреї. Неподалік від нашої хати, в мікрорайоні Лукашівка, жила Єва Тринос, чоловіка якої ще в червні забрали на війну. Рятувати невістку від розправи кинувся свекор Андрій Тринос, звернувся за порадою до кума Зазимка – представника нової влади. І той допоміг… в числі перших відправити Єву на той світ. Знайшлися люди, які під страхом смерті заховали від карателів її доцю Раю, що й досі живе на Вінниччині, періодично навідується в Бобровицю.
Згодом за доносом членів «Чорної ради», яку очолювала Олена Ризова, були розстріляні Півень, Приємницький, Довгаль, Гомон, вагітна Марія Бугрик та інші бобровичани. Нависла була загроза і над колишнім головою лукашівського колгоспу Пилипом Миколаєнком. Але коли його арештували, на захист кинулися люди. І, як не дивно, в жандармерії проявили «демократію»: сказали, мовляв, якщо за день зберуть 100 підписів на захист, то арештованого відпустять. Цю умову люди виконали впродовж трьох годин, і Миколаєнко був врятований від розстрілу. Своїм авторитетом він потім «прикривав» комірника Юхима Макаренка, який підгодовував і найбільш нужденних односельців, і партизанів.
Збір підписів на захист колишнього голови колгоспу супроводжувався немалим ризиком, передусім для організаторів. За більшовицького режиму за такі ініціативи самі ініціатори потрапляли до списку «ворогів народу». Тож боялися, що й німецькі окупанти так вчинять, але все закінчилося благополучно для підзахисного і його захисників.
На початку війни я була підлітком. Партизанкою чи підпільницею не стала, але з подругами теж проявляла свій тихий протест: коли проходив мимо нас служитель окупаційної управи, 
колишній вчитель Бобровицької школи Олексій Нелін, вслід плювали йому і проклинали за зраду. Він не міг цього не чути, але ще більше сутулився і поспішав від нас. Вже після звільнення району довідалися, кого обпльовували, і чому він не «стукнув» поліцаям про наш дитячий «героїзм».
Натерпілася від нашої відвертої зневаги старша подруга Лєна Самойленко, яка працювала в німців перекладачем. Ми усвідомили свою люту помилку, коли дівчину розстріляли окупанти на очах у матері і багатьох односельців.
У Бобровицькій першій школі вчилися не лише місцеві учні, а й здібні діти з навколишніх сіл, де не було середніх шкіл. Вони старанно вивчали німецьку мову на уроках вчительки Наталії Литвиненко. Ці знання потім врятували від відправлення в Німеччину багатьох випускниць – вони стали перекладачами в органах окупаційної влади на територіях Бобровицького і Новобасанського районів, дехто навіть у Ніжині та Козельці працював. Певний час була перекладачем у бобровицького бургомістра Бібраха і сама вчителька Наталія Олександрівна , багато цінної інформації зібрала для партизан і підпільників.
Можна по різному розцінювати вчинки перекладачок. Скажімо, випускниці з класу Неліна Уляна Матвієнко, Надія Голуб, Надія Нагога, Галина Вакуленко, Наталія Барабаш виконували таємні завдання класного керівника-підпільника. У цю групу входили і дівчата з Києва – Жанна Соколова і Яна Кузьмичова. Інші вчорашні старшокласниці пішли на службу в окупаційні органи влади, бо в них не було іншого вибору, крім їхати на каторгу у фашистське лігво. Ще один аргумент на користь молодих перекладачок: на їхньому місці могли б працювати продажні «сучки». 
Такі були в «Чорній раді» поміщиці Ризової. Свої зрадники були страшніші за німця Бібраха. Вони неодноразово доносили йому на лікарів Ганну Качер і Тамару Соколовську – сестру вчительки Литвиненко, але той не звертав на це уваги. «Стукачі» розправилися з обраними жертвами, коли бургомістр взяв відпустку для поїздки додому.
Вся Бобровиця тремтіла від однієї появи поліцая Бугая – так прозвали Івана Семпокрися, здорованя і звіроподібного ката. Він був справжнім прихвоснем у самих гестапівців. Та і йому багато хто не боявся натякати, що окупаційна влада недовговічна, і сам мусить остерігатися. Коли наші прийшли, намагався заховатися від покарання, але, як кажуть у народі, катюзі – по заслузі.
Петро Рябуха був шофером у Бібраха, з братом Миколою таємно слухали радіо, потім вся Бобровиця довідувалася 
про поразку німців під Москвою і Сталінградом. Поширювали цінну інформацію офіційні і неофіційні підпільники, в тому числі і «необережні» діти, варто було нам почути щось цікаве про переможні події на фронтах.
Окупаційна влада з перших днів насаджувала нам думку, що вона прийшла на нашу землю назавжди. Бургомістр Бібрах навіть планував після остаточної перемого Німеччини оселитися десь під Майнівкою, куди часто їздив до директора окупаційної сільськогосподарської школи Потапенка. Обіцяв виділити там земельну ділянку на кілька десятин своєму улюбленому перекладачу і помічнику Миколі Печьонкіну, котрий до війни тут учився в технікумі. 
Знав би червонопикий окупант, що Микола насправді є підпільник Микола Ремов, після технікуму впродовж двох років навчався в Києві на військового перекладача, але війна не дала довчитися. Побував у оточенні, потім добрався до Майнівки, в сусідній Щаснівці дістав довідку, що він звідси родом. Зв’язався з Новобасанським підпіллям, працював у місцевій управі перекладачем, потім був рекомендований Бібраху, до якого швидко увійшов у довір’я. Він схвалював плани «шефа», а робив своє.
Офіційне підпілля врятувало багатьох молодих бобровичан від відправки на каторгу і розправ, надавало цінну інформацію навіть за лінію фронту. Водночас воно опиралося на добровільних помічників, які не думали про славу, але постійно «ходили» по лезу бритви, шукаючи дієві способи боротьби з окупантами. Окремі з них безслідно гинули, але з’являлися нові непомітні борці.
Після Перемоги радянська пропаганда таких не славила, навпаки, багатьох з них довго «фільтрувала» всемогутня контррозвідка. Навіть визнаного владою офіційного підпільника Миколу Печьонкіна (Ремова) перевіряла впродовж 9 місяців, чим остаточно підірвала здоров’я.
Доклав рук до викривлення ролі підпільників на окупованій території відомий командир партизанського загону Олександр Кривець, потім самі підпільники в роки горбачовської гласності багато чого розповіли про нього, «розкрученого» радянською пропагандою. Довелося Герою навіть високі нагороди повертати назад. Та згодом і це «зам’ялося».
У незалежній Україні вже вкотре намагаються взагалі перекопати історію останньої найбільш кровавої війни. Боюся, що після смерті останнього учасника і очевидця, взагалі напишуть про визволителів з інших планет.
На перший погляд, мені вже байдуже, я того не читатиму і не чутиму. І все ж старече серце непокоїться: наше суспільство й так настраждалося від безбожної брехні, невже й наступним поколінням від цього страждати? Хоча з правдивої історії є чому повчитися.
Скажімо, щоб нині дуже модна люстрація не була схожа на більшовицьку, коли знищували дворян, князів, поміщиків, капіталістів, інших представників «блакитної крові». А кого взамін наплодили?
Не доведи, Господи, щоб повторилася нацистка люстрація, від якої загинули мільйони євреїв, комуністів, комсомольців, інших активістів радянської влади. А от приклад, як в Бобровиці при окупантах 
«люстрували» голову колгоспу, варто б запозичити. Адже тоді були залучені люди. Тепер цю процедуру виконують самі себе короновані, революційно налаштовані невеликі групи. Невідомо, хто їх уповноважував ламати до коліна людські долі? 
І Верховна Рада насміх курям прийняла люстраційний закон, здається, з однією метою – попіаритися на ньому перед виборами. Тепер з усіх телеканалів торочать, що парламент нового скликання повинна негайно його змінити. То кого передусім треба люструвати?
А скільки конкретних звинувачень чуємо і читаємо стосовно представників уже нової влади? Але вони не потрапляють під закон про люстрацію. Що твориться в нашому суспільстві? Скільки ще нам очі замилюватимуть горлатими недолугими ініціативами?
Кажуть, люстрацію провели ряд країн Європи. Згодна, але, думаю, набагато важливішим є брати з Європи приклад, як без крові проводити революцію, вміло розбудовувати вітчизняну економіку, викорінювати корупцію, хабарництво і бюрократію, піднімати до європейських стандартів виробничу і побутову дисципліну, берегти історію і пам'ять про справжніх, а не партійних, захисників рідної землі, і ще багато чого, де ми ще в африканських джунглях. І за «європейську» люстрацію не встигли взятися по-справжньому, а цивілізований світ уже за голову хватається.
А як хочеться, щоб хоч через життєвий присмерк побачити оті перші паросточки щасливого торжества в рідній Україні! Рецепт для цього написав український живописець Іван Труш: «Нам треба стояти… ногами на нашій землі, головою бути в Європі, а руками обхоплювати якнайширше справи української нації». А від себе кину репліку українським керманичам, але не своїми словами, а українським прислів’ям: «До булави треба голова!»
Поліна Мікуліна, ветеран освіти
