Вона родом з тієї «епохи», де був « Хліба окраєць - і той пополам»
Ганна Мацак росла у страшних післявоєнних злиднях. Батько не повернувся з війни, матері довелося самій піднімати на ноги шестеро дітей.
- Якось мама принесла додому вузлик справжнього цукру, - згадувала Ганна Петрівна. – Посадовила нас рядком і на наших очах розділила той білий скарб на шість купок. Кожному наказала забрати свою дольку і розпорядитись нею на свій розсуд – відразу з’їсти чи розтягнути солодке задоволення надовго. Але ніхто не доторкнувся до цукру, поки не відсипав грамульку для мами. Ми були щасливі, що й неньку порадували. Глянули на неї і вловили ледь помітний розлив щастя по дорогому для нас обличчю, і з її зволожених очей на мить зникла постійно присутня там печаль.
Ганна Петрівна при цих спогадах сама не стримала сльозу, та її глибокі очі не смутком покрились, а замигтіли внутрішньою радістю. Пояснила, мовляв, мама свою дольку поклала у молочний кисіль. З’їли його гуртом, ненці дісталося кілька ложок.
- Боже, те відчуття смакоти я пронесла через все своє життя, - пригадувала далі уродженка тієї «епохи». – А ще не покидають мене слова відомої колись пісні, що в перекладі на українську мову звучать так: «Хліба окраєць – і той пополам». То - девіз моєї голодної, але в дружбі прожитої молодості. Без дружби між односельцями, взаємодопомоги і взаємоповаги, сприйняття чужої біди як своєї – ніколи б не вижили в ті страшні голодні й холодні післявоєнні роки. Нашій мамі важко було, але не повернулися з фронту годувальники й до більших родин, одна вдова сама ростила аж п’ятнадцятеро діток, всім селом їй допомагали.
На долю дитини війни випало багато нелюдських страждань, згадувати які не можна без душевної печалі. Скажімо, коли виринає перед очима отой оберемок соломи, принесений мамою з поля і розісланий у хаті на долівці. Шестеро діток, мов по команді, кидались перебирати обмолочені колоски, сподіваючись нащупати там бодай яку зернинку. Бувало, знаходили, й не одну, складали їх докупки. Потім мама товкла ті зернятка у ковганці, щоб одержати хоча б на долоньку хлібного борошна, і «помазати» ним чорний заміс, з якого випікали коржі. Для дітей справжнім випробуванням було – проковтнути кілька шматочків того «хліба»…
Одначе багато спогадів й душу теплять, припорошені літами щоки веселять. То вже коли згадує незабутнє після пережитого страшного 47-го. Вижили всі шестеро дітей солдатської вдови Софії Мисяк. А її – Ганнусю – в найми взяли добрі люди на все літо. Випасала великий табун гусей, хазяйка обідом підгодовувала. Перед школою п’ятикласниця пригнала у двір першу зарплату – п’ятеро вгодованих гусей. Чотирьох мама продала на ринку в районі й за виручені гроші купила обновку для пастушки та дещо для дому.
Наступного літа шестикласницю Ганнусю забрали на роботу в МТС: зважувала зерно. Вечором її «бухгалтерію» перевіряла мама, вона ще до війни закінчила зооветеринарний технікум, і як тільки у колгоспі появились перші 30 корів, кілька пар волів та коней, - стала працювати зоотехніком. Не неї писалися й трудодні, зароблені дітьми. Велика родина поступово оживала. Якщо раніше сусіди допомагали Софіїним дітям, то згодом у вдови появилась можливість поділитися харчами з ще біднішими. Пам’ятала, що й чоловік був подільчивим. Навіть єдині, більш-менш пристойні, штани віддав бідному хлопцю, якому ні в чому було їхати в Полтаву на навчання, а сам ходив довго у латаних штанях.
- Після школи пішла в доярки, - з мрійливою усмішкою в куточках губ продовжувала свої спогади живий свідок історії. – Важко було доглядати 26 корів, попервах сухожилля біля долонь щеміли, що аж до серця діставало. Та швидко втяглась. Адже недаремно мама казали, що я хоч і невелика ростом, але жилава. Допомогли мені прижитись на фермі старша сестра Оля та інші доярки.
Ганна Петрівна розповіла, що тоді на фермі не було спеціальної кімнати для відпочинку тваринників. Але потрібно було десь перегрітися, на хвилинку присісти передихнути, сільськими новинами обмінятися. Тож доярки, при допомозі чоловіків-фуражирів, викопали і обладнали землянку, невеличку пічку спорудили. Там і чаї гуртом «ганяли», бувало, й пісні заводили. І вже обсохлі від дощу чи снігу, обігріти від пічки і чаю, звеселені сільськими пригодами та брехнями, розходились по домівках.
- Відчувала й незадоволення від роботи на фермі, - знову серйознішала при спогадах співрозмовниця. – Про вибраковку немічних тварин і думати не сміли – район судом погрожував. А ті корови взимку від недогодовування на ноги падали. Фуражири піднімали їх і тримали, поки ми видоювали якусь чашку молока.
Після трирічного трудового стажу голова колгоспу запропонував тямущій молодій доярці подумати про навчання в інституті, пояснив, що час вимагає, щоб у сільське господарство прийшли спеціалісти з вищою освітою. Дівчина не вагалась, й факультет відразу вибрала – зоотехнічний.
По закінченню інституту вийшла заміж за Перта Мацака, з яким познайомилась на третьому курсі. За ним і на роботу поїхала в колгосп «Іскра» рідної області. Не все там складалося так, як планувала ще в інституті. Може б і далі все терпіла, але одержала листа від друзів Капіносів, які встигли обжитися у Майнівському радгоспі-технікумі. Вони написали, що є вакансія викладача для Петра, і Ганна зможе влаштуватися за фахом на ферму. А ще – відразу надають житло.
- Технікум виділив нам машину, - знову повеселіла Ганна Петрівна. – Водій Микола Борисенко привіз нас прямо до квартири, допоміг клунки занести. А тут на порозі вже й гості: той з шматком сала, хтось пів відра картоплі приніс, Віталій Змігродський, пам’ятаю, оберемок дров для пічки заніс. Тоді ж і новосілля гуртом відсвяткували. Наступного дня були вже на роботі: чоловіка призначили викладачем механізації, знайшлась робота у технікумі й для мене – замість Галини Капінос, що пішла в декретну відпустку, дочитувала її години з розведення тварин. Цей предмет добре засвоїла в інституті. І ото як зайшла тоді вперше в аудиторію, так і застряла там на дев’ять років.
Робота у викладацькому колективі залишила в пам’яті Ганни Петрівні найкращі спогади. Адже прийняли їх, новачків, як давніх друзів, педагогічної премудрості вчили. Згуртовували викладачів й «сімейні» вечірки.
- Бувало, зберемося гуртом, наваримо величезну чугуняру картоплі в мундирі, купимо відро тюльки і «пируємо» весь вечір, й діти не вередують, на обидві щоки уминають такий харч, - далі линула у спогади Ганна Петрівна. – Подружжя Чернякових, Капіносів, Дмитренків, Змігродських швидко стали для нас рідними.
Доброзичливий колектив технікуму багато в чому нагадував їй велике сімейне коло, що періодично збиралося у батьківській хаті. Водночас приїжджали всі брати й сестри із своїми «половинками» та дітьми. Щоб нагодувати таке сімейство, мама варила двохвідерну каструлю супу. Допомагала їй здебільшого Ганна, хоч інколи й бубніла спросоння - не хотілося прокидатись. Мовляв, хоч би раз невісток рано розбудили. Потім, коли сон геть пропадав, приходила радість від раннього підйому: поки всі сплять, можна з мамою наговоритися. Адже збираються в батьківській хаті не так часто, як би хотілось. У кожного робота, свої діти підростають…
Ганна і Петро двома дітками обзавелися. У технікумі з новачків перейшли в розряд досвідчених викладачів, для яких педагогічне навантаження зростало. А з появою молодого й ініціативного директора Леоніда Яковишина, у Ганни Петрівни з’явилася можливість здійснити давню мрію – зайнятися організацією високопродуктивного тваринництва. Новий керівник призначив її на посаду зоотехніка-селекціонера племінного заводу великої білої породи свиней. Замінила вона Марію Ковалевську, що через поважний вік попросилася на менший обсяг роботи. Директор задовольнив її прохання, але без зменшення розміру зарплати, оскільки вона й далі займалася племінною справою, передавала свій досвід молодій наступниці.
- Я не з боязливих, але зайняти місце Ковалевської, відомої в Полтавському інституті свинарства, у столичній академії – трохи боязко було, - призналась Ганна Петрівна. – І наш директор Леонід Григорович називав її шанобливо професором. Та мої побоювання виявилися даремними: Марія Григорівна з перших днів стала для мене найкращим, після мами, вчителем і вихователем. Думаю, й вона не в обіді на мене, на жаль, вже на тому світі.
Тепер вітчизняна галузь свинарства переживає чи не найгірші часи відтоді, як відродилася після війни. Боляче це бачити людині, що все своє трудове життя присвятила розвитку племінного тваринництва. Генеральний директор Леонід Яковишин поставив був завдання – довести поголів’я свиней до 50 тисяч. Вже близько були до цього, але чужинська урядова політика стосовно вітчизняного тваринництва руйнує всі найкращі плани сільгоспвиробників. Та не падає духом заступник генерального директора з тваринництва Ганна Мацак. Створили племінне ядро двох кращих м’ясних англійських порід, на основі якого можна за рік подвоїти, а за два роки потроїти наявну кількість свиней. Був би тільки постійний споживач м’яса з нормальними цінами.
- Ми з Петром Феодосійовичем не бідуємо, навіть більший достаток маємо, ніж колись, - без туги в очах, але й не радісно перейшла співрозмовниця на сучасність. – Син і дочка мають, здається, все необхідне у своїх родинах для небідного проживання, внуків нам подарували. Та тривожний неспокій не покидає душу. Я не в небі літаю, а на землі вже півстоліття працюю, пережила різні владні режими, і твердо знаю, що в Україні є всі можливості для забезпечення кращого життя всім людям. Це не мій висновок, це усвідомлене підтвердження багато разів почутого.
Ганна Петрівна замовкла, видно, кудись полинула своїми думками. Та за хвилину продовжила:
- Недавно почула по телевізору, як відомий політик і дипломат Роман Безсмертний відповідав на запитання ведучої про три головні помилки «очищеної» влади. Першу, другу й третю він назвав одним словом – кадри. Я з ним погоджуюся, але сказав він, швидше за все, щоб показати себе, який він мудрий. Насправді ж, недолугою була кадрова політика й тоді, коли Безсмертний сам був у владі. А тепер вказувати збоку - великого розуму не треба. Вже он ті, хто зараз при владі, самі на себе пальцем тикають. І не згорають від ганьби, на собі показаній.
На недавніх місцевих виборах Ганна Петрівна балотувалася кандидатом у депутати Бобровицької районної ради від Аграрної партії України по селу Озеряни. Заявились на вибори й молодші кандидати, та виборці віддали перевагу ветерану праці, мудрій і надзвичайно працьовитій жінці. Тій, що знає почім фунт лиха і ціну кожної, трудом заробленої, копійки.
Григорій Войток
