Дегенерати за гроші й рідну матір розрекламують на продаж
Наше суспільство з глузду з’їжджає як від безпорядків у державі, так і від «тьохкання» на телеекранах придворних жевжиків. Слухаєш їх і мізки закипають – з якої Галактики вони прилетіли?
Недавно почув одного експерта, що сидів у телестудії, закинувши ногу на ногу, й «по-народному» розмірковував. Мовляв, селянину вкрай потрібен ринок землі, щоб він міг продати свій пай і купити, скажімо, дорогий телефон чи якусь «євробляху».
Цікаво, чи хоч раз був цей придворний експерт у селі? Питав у селян про їхні насущні проблеми, взагалі про життя? Почуту ж його аргументацію стосовно головного скарбу людства може дозволити собі або круглий ідіот, або приплачений дегенерат з будинку політичних повій.
Часто, ніби не сповна розуму, завивають про необхідність негайного запровадження продажу землі й інші безмозгі експерти, журналісти, політики, державники, народні депутати. Одначе від жодного з них не почув найважливіших аргументів, що домінують у сільськогосподарському виробництві і на ринку землі цивілізованих країн – забезпечення високої ефективності використання кожного клаптика землі, не знижуючи її родючості. Ця найголовніша вимога стосується всіх земель, незалежно від того, в якій власності вони перебувають – державній, приватній, чи їх хтось орендує.
У нормальних країнах багато шишок набили, перш ніж усвідомили, що найефективніший контроль за високою віддачею поля і його захисту від недолугих «хліборобів» може здійснювати лише держава. Тому вже не вперше наголошую, що в найбільш розвинутих країнах більшість земель повернуто в державну власність, щоб віддавати її в оренду ефективним і бережливим сільгоспвиробникам. Там не дозволять працювати в полі навіть спадкоємцю, якщо він не моє відповідного фаху, уміння й досвіду. Держава викуповує у спадкоємця його ділянку й передає її в оренду сільгоспвиробнику, перевіреному результатами його роботи на землі..
Дивуюся, невже в Україні взагалі немає нормальних експертів, політиків і державників, які б дискутували навколо земельних питань по-європейськи, а не так, що збреде на дурну, ще й явно обкурену голову. Бо адекватна людина, навіть зі шкільними знаннями на «задовільно», не стане радити селянинові продати кільки гектарів землі, щоб купити дорогий телефон. Натомість український рейтинговий телеканал запрошує на експертну думку чомусь саме такого жевжика. З якою метою? Щоб запудрити людям мізки? Чи щоб показати всьому світу, як катастрофічно ідіотіє українське суспільство. Бо якщо на телеекранах такі дегенерати формують суспільну думку стосовно головної годувальниці, то чого тоді чекати від простого населення?
Для довідки: Дегенерат – вироджений, виродок, нікчема.
Того населення, яке невпинно вироджується, сотнями тисяч вимирає, і цей процес не збирається зупиняти «народна євровлада». А навіщо? В незалежній державі лише на брехливих словах головною цінністю є люди, а насправді домінує в цінності все те, що можна продати для власного збагачення лідерів та їхньої свити. Таким товаром вважається й земля… Виставивши її на торги, можна озолотитися. Звісно, це не стосується формальних власників землі – селян і… самої держави.
І вже торгують нею навіть без узаконеного ринку. Необхідні ж закони для запровадження такого ринку депутати приймають гострими язиками впродовж десяти останніх років, та ніяк не приймуть. Аграрне міністерство вже четвертий рік потіє над проектами потрібних законів, і теж без толку. Видно, така зграя чиновників там засідає і всі, як один – недолугі та безтолкові. По результатах роботи суджу.
Одне слово, куди не глянь – суцільна ідіотія, яку обслуговує величезне стадо придворних нікчемних, повійних дегенератів. За гроші вони й матір розрекламують для продажу. А їхні хазяї з легкістю продадуть.
Чому так рішуче виступаю проти недолугого запровадження ринку землі і так настирливо ратую за найголовніше в землеробстві – високу економічну віддачу землі, зберігаючи й примножуючи її родючість? Бо це – європейська й американська норма, норма далекої від нас Австралії, формально підвладній королеві Великобританії, але з власною економікою і великими прибутками для державної казни від оренди земель сільськогосподарського призначення. Україна ж від такого недолугого господарювання на родючій землі, від злочинного ставлення до формальних власників землі – пайовиків і самої держави – втрачає сотні мільярдів гривень надходжень до бюджету, й ставить села на грань повного вимирання. Серед європейських країн лише в Україні власникам і орендарям землі надано право безконтрольно займатися землеробством за принципом – як уміє і як захоче.
І такий «трудяга» від голоду не помре, він для себе має прибуток. А держава? З простягнутою рукою – по світу? До речі, й цю ганьбу придворні жевжики обставлять як досягнення влади. Он як радісно «співають»: добилися чергового запозичення. Здебільшого ж запозичення називають допомогою від «партнерів», й від брехні не червоніють.
Доречним будуть слова древнього китайського філософа Конфуція: «Соромно бути бідним і займати низьке становище, коли в державі панує закон. Так само соромно бути багатим і знаним, коли в державі панує беззаконня».
Написано більше двох тисячоліть тому, але ніби спеціально для України.
Для довідки: Жевжик – молода, вертлява, розв’язна, самовдоволена людина легковажної вдачі, що любить похизуватися. Таких ще називають фертиками, джиґунами, горобчиками.
Чергове лідерство – в тиражуванні дурості
Саме в українських придворних жевжиків найкраще вдається обґрунтовувати будь-яку державну й політичну дурість. Скажімо, спробуйте знайти серед простого народу хоч одну людину, яка підтвердить, що вона зажила краще, завдячуючи якійсь реформі чи реформам. А послухай провладні телеканали – так ми вже підійшли впритул до європейського раю. Інколи проскакує й невтішне, але відразу й виправдання торочать: війна, Путін, Янукович, проросійська п’ята колона…
Чи не найбільше ж торжествують від «успішно» проведеної децентралізації. Головне досягнення – нібито в рази збільшилися бюджети об’єднаних територіальних громад. Аж заливаються цим «співом» елітні фертики. Їм повилазило й вуха позакладало від правди, що натворила ця недолуга й недоколихана реформа.
Ніякої вини не відчувають за провали й ті, хто з піною на губах ініціював дроблення районів на окремі «князівства». Про це вже писала газета «Чернігівщина». 
Недавно надійшла до мене інформація про великі проблеми в Менській ОТГ.
Створювали її як самодостатню – інакше б Київ не затвердив. Чому ж тепер кричать «Караул!», мовляв, фінансові ресурси не дозволяють задовольнити потреби установ. Виникли непорозуміння з райдержадміністрацією і районною радою в питаннях спільного фінансування соціальної сфери. Старі органи влади кивають на об’єднану громаду, щоб утримувала фінансово медицину, бібліотеки, не дають грошей на дороги…
Штатним розписом ОТГ передбачено 104 посади чиновників, але «банально немає, де їх розмістити» - плачуться «самостійники». Виникає і до них банальне запитання: яким місцем думали і планували, коли створювали об’єднану громаду, по суті третю в районі владну структуру з таким величезним штатом?
І Менський район не виняток з такими болячками від «успішної реформи». Бо на таку ідіотично поспішну децентралізацію потрібно два, якщо не три державні бюджети. А він один, прийнятий з податковими надходженнями на вісім мільярдів гривень менше, ніж в 2017 році.
Ще одне порівняння. У Менській ОТГ бюджет складає 68 мільйонів гривень. До бюджету, скажімо, Бобровицької ОТГ (приблизно така, як Менська) одне наше господарство «Земля і воля» перераховує податків вдвічі більше, ніж надходить їх у Мені від усіх платників. За рахунок яких додаткових надходжень надумали самостійно «князювати»? Сподівалися краще зажити за рахунок держави, забуваючи при цьому, що держава завжди живе за рахунок народу? Та у влади є придворні «солов’ї», які будь-яку дурість «обтьохкають».
Хоча ця важлива реформа на початку мала хорошу перспективу. Кілька розумних голів радили починати об’єднання сіл у великі громади навколо спільних проектів розвитку місцевої економіки й соціальної сфери. На жаль, зараз про це взагалі забули.
Не вказують експерти й на інші джерела наповнення бюджету, навіть без спільних проектів розвитку. В одній з попередніх публікацій я доводив, які величезні надходження втрачають місцеві бюджети від низької оплати за оренду державних земель і власників земельних паїв. Думаєте, хтось вчепився за це очевидне в області чи столиці? Може, гостру дискусію з цього приводу хтось чув на провладних чи рейтингових «народних» телеканалах?
Останнім часом придворні «солов’ї» аж заливаються від тьохкання про те, скільки державних земель, які обласні геокадастри не встигли роздерибанити, передано об’єднаним громадам.
Ура! Слава владі! Але при цьому навряд чи де знайдете інформацію, як ефективно для розвитку економіки громади буде використовуватись ця земля. Головне – піар влади, яка так турбується про ОТГ – недоношені ідіотичні плоди децентралізації.
Бог не належить до жодної конфесії
Приклади ідеологічного брехливого оспівування державної дурості присутні в усіх започаткованих реформах. Та останнім часом вразила мене висока оцінка 
Президента Петра Порошенка нової «епохальної події» - одержання Томосу. Він це назвав визначальною запорукою незалежності. А Його Святість Варфоломія, котрий підписав цей документ, Президент України записав у співзасновники нової України.
Безумовно, створення автокефальної Православної церкви України історична й важлива подія. Але та подія лише в зародку. І завершити її – створити нову церкву – не в силах буде навіть «коронованому» Президентом України «співзасновнику» України Варфоломію. Та історична місія ляже на самих українців, без яких і Петру Порошенку не вдасться задумане ним завершити, хоч його ім’я й записано в Томосі.
Чому ж у створенні запорук незалежності, у важливій духовній справі український народ ніби десь на задвірках? А попереду Варфоломій, Порошенко, Парубій… Хоч нікого з них я не бачив на «барикадах», коли під страханням російських танків проголошувалася незалежність України в 1991 році, проводився референдум для підтвердження Акту про незалежність. Без цих «засновників» створювалися й розвивалися Українська православна церква Київського патріархату й Українська автокефальна церква, яких зараз уже немає. Може, й тому, що Його Святість колись був проти цих неканонічних церков?
А в яких народних стражданнях обростала Україна державними атрибутами, виходила на міжнародний рівень! Як сидів народ місяцями без пенсій і зарплат, без освітлення, а сільгоспвиробники – без солярки і бензину. Народ все те перетерпів, не втративши й сантиметра території. Потім і на перший майдан вийшов, виборов владу «патріотам», які швидше, ніж колись комуністи, прохукали ту владу. Майже п’ять років тому вже кров’ю окропили владу для нинішніх лідерів. Вони п’ятий рік тримають Україну в стані війни, втрачено значні території, суспільство визнане найбіднішим в Європі, та коли трапилася нагода попіаритися на релігії, євровожді – перші.
Петро Олексійович гордовито заявив після одержання Томосу, що «Для нас немає нічого неможливого, коли ми солідарні…». Якщо так, то чому досі не закінчилася війна, не повернуті території, не подолана корупція (навпаки, ще більше вкоренилася), не зміцнений правопорядок, невідомо, коли економіка досягне рівня 1990 року? Не зупинено насування демографічної катастрофи. Невже одержання релігійної грамоти важливіше, ніж перераховане вище, й далеко не все?
Президент назвав Томос основою основ нашої духовної свободи. А раніше що, в українців не було свободи самим вибирати, в яку церкву ходити? Чи не було свободи в католиків, мусульман, протестантів, прихильників нетрадиційних релігій? До речі, лише в Бобровиці тих нетрадиційних церков десь півдесятка. А по Україні? Навіщо ж тоді ота передвиборна риторика? Як відомо, Бог не належить до жодної з конфесій, і кожна людина вправі сама вибирати свою духовну свободу, незалежно від Томосу чи канонів, кимось визначених, як головні.
Звісно, нічого трагічного не бачу в ролі Президента Петра Порошенка стосовно одержання Томосу. Більше дивує й навіть принижує людську гідність те, як ця подія підноситься вище елементарних потреб простих людей, наголошу - Конституційних потреб! І вже не український народ запорука незалежності, не ми співзасновники нової України, Президент Петро Порошенко призначив інших - із турецького Стамбула. І ця подія зараз затулила все світське життя українців.
Золоту істину написав великий поет і державний діяч Борис Олійник:
Істинно, люди: живемо не хлібом єдиним.
Істинно так… коли маємо хліб на столі.
Та не про це «витьохкують» придворні жевжики – їм за інше платять… народними грошима.
Леонід Яковишин
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
