Для «мобілізації» жителів Нового Бикова не потрібні були рішення ні Верховної Ради, ні навіть своєї – сільської. Варто було одній жіночці з Прилук, що приїхала сюди на базар, похвалитись місцевій подрузі Антоніні про погане забезпечення харчами мобілізованих і дислокованих солдат, як за лічені години «мобілізувалося» все село «на підтримку армії».
-Про почуте від Надії, яка живе в Прилуках неподалік військової частини, я розповіла тут же, на базарі, кільком односельчанкам, - розповіла колишня голова профкому колишнього Новобиківського цукрозаводу Антоніна Сойко. – Була впевнена, що наші жінки не пропустять мимо вух мою інформацію, але на таку миттєву бурхливу реакцію, по правді сказати, не очікувала.
Антоніна Оксентіївна трохи затрималась у центрі села, а коли повернулася додому, на неї вже чекали біля десяти жінок, дехто навіть з пакунками «для армії», решта – щоб розпитати, що треба приносити. Але вона й сама цього не знала. 
Підняти швидко село на особливу благодійність допоміг і той факт, що через Новий Биків пройшла військова техніка в сторону Прилук. Найстаршим людям це нагадало події 40-х. Вони й молодшим про це говорили.
-Старенькі, з ціпочками в числі перших прийшли до мене, - продовжила розповідь Антоніна Оксентіївна. – За життя я перепустила через своє серце багато горя, і тонкослізкою себе не вважаю, але стриматись, щоб не розплакатись, не могла… Знаю, що окремі бабусі і дідусі, як кажуть, самі не доїдають і не допивають, але не тільки стали нести свої останні десяточки і сотеньки, а й висловлювали готовність відмовитись від місячної пенсії, тільки «щоб не було війни».
У Прилуки повезли «благодійку» інші, молодші. Їхній щирий порив остудили армійські чиновники вже на пропускному пункті, коли наказали звалити привезене в купу на піддон, що лежав під відкритим небом. Оціпеніння від здивування тривало якусь хвилину, потім новобиківські жінки пішли в наступ: наполягли, щоб їх пропустили до конкретного підрозділу, з командиром якого по телефону зв’язався сільський голова. Там і побачили тих, кому справді була потрібна допомога.
Один, видно, з недавнього призиву, розчулився не менше, ніж жінки: «Ви, як моя мама!...»,- припав до заплаканої благодійниці.
Тож додому поверталися з почуттям виконаного материнського обов’язку. Та десь глибоко в душі сидів неприємний осадок від першого спілкування з армійськими черствими бюрократами.
Розчарування в таких командирах посилилось наступного дня. В селі залишились зібрані продукти, у «своїй» частині призналися, що на ранок їх уже не буде в Прилуках, тож треба було шукати інших «споживачів». У так званому координаційному штабі сказали, що можуть привезти продукти у армійський клуб чи кудись в Ічню… Ще краще, щоб взагалі не везли… Але новобиківські волонтерки бачили реальну картину на власні очі. І сказали жінки собі: у армійських штабах багато бардаку. Зібрані продукти і речі, що залишилися, відвезли у Вороньківський будинок для одиноких людей похилого віку та інвалідів.
Цікаво, як приймуть в українській армії продуктові набори, що обіцяють прислати США? От якби вони доларів підкинули!... Ото була б допомога!.. А вареники в кишеню не заховаєш…
Григорій Загребля
