В кінці 1950-х років Прилуки жили на атомних бомбах
- Атомні бомби зберігалися під Прилуками у спеціальних підземних сховищах, які й зараз існують та знаходяться у напрямку Рудівки, - такі вражаючі факти наводить прилуцький ветеран, полковник у відставці Євген Плєшков.
Син героя громадянської війни, Євген Федорович 17-літнім вирушив на фронт. У складі лижного батальойону брав участь у багатьох боях. Отримав поранення, звільняючи литовський порт Мемель, але залишився на передовій та з радянськими військами дійшов до Польщі. Має численні бойові нагороди та дев’ять подяк від Верховного командування.
Сьогодні за плечима Євгена Федоровича Плєшкова – 32 кадендарних роки служби у 184-му важкому бомбардувальному авіаційному полку, що базувався у Прилуках. А все починалося у другій половині 50-х, у самий розпал холодної війни. Це був період найжорсткішого протистояння Радянського Союзу та США, коли світ перебував на порозі ядерного конфлікту. Військові це усвідомлювали краще за будь-кого, бо для багатьох з них робота з атомною зброєю масового знищення на кілька років перетворилася на рутинну буденну службу. Той час прилуцький ветеран досі пам’ятає до дрібниць, і погодився поділитися своїми спогадами.
- Євгене Федоровичу, коли Ви дізналися, що маєте справу з ядерною зброєю?
- Коли я вдруге прибув у Прилуки в 1956 році у званні капітана, там уже стояв невеликий гарнізон і було 30 літаків ТУ-16. Це радянський важкий двомоторний реактивний літак, який міг піднімати в повітря атомну бомбу. Біля цих літаків ми здійснювали чергування, які тривали протягом місяця. Робота наша полягала в тому, щоб підвішувати під літаки атомні бомби, які нам підвозили на візках. Для цього було виділено три літаки та їхні екіпажі, технічний і льотний склад. Я був бортінженером. Зазвичай бомбу підвішували на один літак, але бувало, що й на всі три.
- І куди тоді летіли ці літаки?
- Нікуди. Але вони були готові до вильоту: якщо було б потрібно, літак міг злетіти будь-якої миті і виконувати завдання з атомними бомбами. Та такого наказу жодного разу не надійшло. Проходив деякий час – і ми знімали ті бомби з літаків, їх знову відвозили до сховища. Так тривало років зо два. Як тільки світове ядерне протистояння закінчилося – все стало на свої місця.
- В той час прилуцькі військові так запросто поводилися з атомними бомбами?
- Бувало, що для навчань використовували макети. Атомні ж бомби у Прилуках були невеликі, середньої ємності (адже знаємо, що така атомна зброя може сягати й 10-тонної ваги). Займалася ними спеціальна частина, яку між собою військові називали «хитрою». Та навіть ті військовослужбовці, котрі безпосередньо працювали з ядерними боєприпасами, найймовірніше, не були посвячені в якісь особливі таємниці. Зазвичай їхня робота зводилася лише до того, щоб підвезти-відвезти заряд.
- Євгене Федоровичу, пригадуєте, які засоби захисту від радіації тоді використовували ті, хто мав прямий доступ до ядерної зброї у Прилуках?
- Практично ніяких, хіба що протигази. Якихось спеціальних костюмів чи інших спецзасобів не було. Коли атомна бомба в оболонці – вона ж нешкідлива. Мені, наприклад, не відомі випадки променевих хвороб серед військовослужбовців «хитрої» частини. Більшість із них виїхали з Прилук після її розформування. Ті, хто залишились, дожили до поважних літ. Не так давно померли двоє з них, їм обом було за 80.
- Під час служби ті, хто обслуговував ядерну зброю, користувалися якимись особливими привілеями?
- Нічого такого не було. Лише коли виходили на пенсію, то їм нарахували її більшою, ніж у інших військовослужбовців.
-- А охороняли небезпечні боєприпаси рядові строкової служби?
- Та хто ж допустить солдата до атомної зброї? Навіть прапорщики не всі мали допуск. Щоб отримати його, треба було пройти анкетування з питаннями на шістнадцяти стандартних аркушах, що стосувалися практично всього і всіх. Причому, кожен пункт перевірявся: від місць поховань дідів-прадідів до тих, з ким мав бодай маленькі зв’язки на той час. Скажу Вам: з дивізії лише 17 чоловік успішно склали той іспит та отримали допуск до секретних робіт. Пам’ятаю, як після анкетування приїхав у відпустку до матері на Урал, а вона собі місця не знаходить, зустріла мене словами: «Що ти там натворив?!..» Виявляється, до неї приходили з військкомату, розпитували, де дідова могила...
- Євгене Федоровичу, не так давно українські ЗМІ розповіли, як у 1957 році літак з атомними бомбами ледь не впав на Київ. Ви знали про це?
- Про цей випадок не чув, але не відкидаю, що таке могло бути. Атомні бомби дійсно транспортувалися літаками до українських військових частин із заводів, де їх виготовляли.
- На початку нашої розмови Ви сказали, що у 1956-му приїхали до Прилук вдруге. А коли побували у місті перший раз?
- У вересні 1952 року, після закінчення Казанського авіаційно-технічного училища. Полк у Прилуках на той час вже стояв, була збудована злітна смуга, на ній стояли чотиримоторні бомбардувальники ТУ-4. Був штаб полку, а військового містечка ще не було. Знаєте, тоді мене вразило це місто: на відміну від білоруського Старого Бикова, з якого я приїхав і яке було повністю розгромлене німцями – як кажуть, камня на камні не залишилося, люди жили в землянках; так само було в Мінську, Гомелі, інших поселеннях Білорусії – так от, на відміну від цих міст Прилуки стояли ...цілі! Будівлі, вулиці, дерева – все залишалось неушкодженим, ніщо не постраждало. Здавалося, місто не брало участі у війні. Досі пам’ятаю, наскільки був цим ошелешений.
- Євгене Федоровичу, чи є у Вас якийсь особливий спогад про роки служби?
- Дуже багато всього залишилося в пам’яті. Зараз розповідав про війну і згадав одного товариша по службі – ми зустрілися в Прилуках, багато років разом прослужили. Якось були з ним розговорилися, і з’ясувалося, що він теж у 45-му брав участь у боях за Мемель, тільки визволяв місто; а наш батальйон – порт. І дуже він дивувався тоді, що ніяк не може знайти це литовське місто на карті, куди воно могло подітися... Аж поки я не повідомив йому, що Мемель після війни було перейменовано на Клайпеду.
Людмила СМИК.
