Та сучасники бачать у тому дзеркалі передусім себе
У Бобровицькому районі є унікальна історія одного з найстаріших в Україні навчальних закладів сільськогосподарського профілю – Бобровицького коледжу, заснованого в 1891 році як Майнівська сільськогосподарська школа. Історія цінна тим, що вона тримає в собі факти, на яких можна виховувати і в сучасних людей чи не найголовнішу риси – людяність. Донесла до наших днів та історія й повчальні уроки, які не засвоєні досі, хоч об них боляче спотикалися всі минулі покоління, ще й нам дісталися у спадок давно прокляті граблі, а в додачу - патологія учня з обмеженими розумовими можливостями. Тож і сидимо на уроках в Історії не з підручниками, а з казковим дзеркальцем, як ото Бариня з відомої казки. І весь час допитуємося у того дзеркальця – хто на світі найрозумніший, наймиліший і найуспішніший? «Звісно, що ви!», - чуємо те, що бажаємо чути від чарівного дзеркальця.
На такі висновки наштовхнули публікації про 125-річчя Бобровицького коледжу, опубліковані у газеті «Наше життя» від 3 та 10 грудня 2016 року. Перше враження від них: святкували насправді 18-річчя директорства Ольги Гордієнко, Відмінника освіти України, Відмінника аграрної освіти України, Заслуженого працівника НУБіП України, кавалера ордена княгині Ольги – назви цих відзнак повторюються в публікаціях.
Може, й заслужено, адже зберегла навчальний заклад, не допустила його закриття … Але де, скажімо, історичні постаті, які споруджували Майнівку, розбудовували її, реорганізовували, рятували від руйнувань трьох російських революцій і трьох воєн – громадянської і двох світових? Де пам'ять про 
Костянтина Гамалея, який очолював заклад з 1894-го по 1922-й, і загинув, захищаючи його від революційних червоно-білогвардійских мародерів? Саме він усунув увесь брак перших будівельників, розбудував економіку господарства, організував племінний розсадник худоби, значно розширив контингент учнів, збільшив фінансування їхнього забезпечення, підняв зарплату викладачам, затвердив у Петербурзі новий Статут школи, зібрав сильний педагогічний колектив. Цей керуючий залишив для наступних поколінь рукописну історію заснування і дореволюційного розвитку найстарішого на Чернігівщині навчального закладу. Чим не повчальний приклад для творців сучасної історії?
Саме завдячуючи цьому рукопису, дійшла до наших днів правда про долю заповіту Олександри Майнової: після смерті заповідачки її спадщину повністю розграбовували, бо не був вказаний конкретний спадкоємець. І сільськогосподарська школа в Майнівці не була б відкрита, якби не спеціальний наказ імператора Олександра II, датований 12 травня 1887 року (після 12 років смерті Майнової), яким забезпечено фінансування завершення невдало початого будівництво школи. Чим не застережний урок для сьогодення?
Але із святкування 125-річчя випливає, що в історії закладу найважливіші останні 18 років його існування. Та й високі гості приїхали не «прабабцю» Майнівку вшановувати, а славити сьогоднішню її господиню. За це і їх, як богів, зустрічали. А вже коли прибув до зали із запізненням народний депутат Олег Дмитренко, то для нього вмить звільнили всю сцену від викладачів-ветеранів, котрі й слова не встигли сказати. І делегацію з Чернігова очолював сам губернатор – яка честь для коледжу! Величезні короваї гостям піднесли і до їхніх ніг уклонилися. А може, доречно було б розповісти високим державникам про те, що навіть при царизмі, з перших років відкриття школи лише двоє-троє учнів навчалися у Майнівці за кошти багатих батьків, а решта – стипендіати земства, казни й поміщиків, в тому числі й з повним забезпеченням одягом, підручниками і харчуванням. Безкоштовно навчалися й за радянських часів. Домінує така форма навчання в більшості цивілізованих країн світу. А у нас?.. Переважають контрактники, батьки яких, буває, віддають останні копійки, щоб дитина одержала диплом про фахову освіту, не відаючи, де потім прилаштується їхнє чадо з тим дипломом? І за це – таке доземно-лакейське шанування представників влади? Що такого суттєвого вони добавили до 125-річної історії Майнівки?..
У 1948 році технікум очолив офіцер-фронтовик Дмитро Дмуховський. Приїхав У Майнівку із старенькою мамою і поселився в тіснуватій квартирі. Одного разу туди завітали комендант гуртожитку і член профкому, побачили ліжко, застелене шинеллю. На їхнє запитання, мати пояснила, що то ліжко її сина. Того ж вечора воно було заправлене ковдрою і простирадлом, та прийшов директор і велів зробити так, як було. Він пояснив, що в державі розруха, яку треба долати разом. Мовляв, в такій ситуації просто злочинно користуватися благами, які може дозволить собі керівник. Він прийняв технікум за три тижні до початку нового навчального року, при готовності лише на 50 відсотків, оскільки влітку тут працював піонерський табір. Але новий директор так організував підготовку, що до 1 вересня відремонтували навіть гуртожитки, і кілька квартир для викладачів, але не для директора.
Може хтось сказати, що такі приклади не для ювілейного святкування? Але мова йде про тих людей, які творили історію закладу з багатьма людськими рисами, і яких так бракує сучасному суспільству. А пам'ять про них затінюється тими, хто хоч і при владі, але не вписується в історичний ряд Гамалея, Дмуховського та інших, що заслуговують на вічну пам'ять.
Викладач тваринництва Дмитро Хайнацький організував студентів на озеленення післявоєнної занехаяної території, закладання спортивного майданчика, саду, парку і квітників. Саджанці на собі носили за кілька кілометрів з урочища Красовщина, і без ніякого примусу. Дружину природолюба Єфросинію Юхимівну, викладача української мови і літератури, студенти, та й багато колег, називали ласкаво мамою. Її предмет був найулюбленішим, а гурток – наймасовішим. А ще вона вчила своїх студентів у вальсі кружляти, хоча до додаткових занять її ніхто не зобов’язував. Хайнацькі були й взірцевою парою, й померли в один рік, з різницею в два місяці.
Та на сучасному ювілейному балу, виявилося, не потрібні історичні обличчя, вони не висвітлюються в отому чарівному дзеркальці. Не потрібні й трагічні уроки…
Працівник Майнівки Григорій Костюк після примусової колективізації сказав спересердя, мовляв, краще б після революції підтримали тих, хто боровся за самостійну Україну, тоді і до голодомору б не докотилися. Потім ці та інші «антирадянські протести» були записані в протоколі допиту свідка Савелія Чамра, друга дитинства, кримінального бандита. Костюка трійка приговорила до розстрілу. Така ж доля спіткала ще дев’ятьох односельців. У 1989 році всі вони реабілітовані … на папері, але не в серцях земляків. На ювілеї також не згадали репресованих викладачів Ященка, Соловського і Кондратюка, студентів Яголи, Обухана, Харсіки. Ніби й не було в історії Майнівки воїнів другої світової – полеглих і врятованих самим Господом… Забуто й умілого організатора, справедливого післявоєнного директора Іллю Макарця та цілу плеяду талановитих викладачів старої школи…
Покійним не потрібна наша пам'ять про них, вона потрібна нам, щоб стати успішними учнями у головної вчительки людського суспільства – Історії. Вчені довели, що народна пам'ять не передає обриси події довше, ніж на три покоління, після чого вони перетворюються на щось таке дуже розпливчате, дуже міфічне, з втраченим історизмом. І вже пишеться лише красива історія, але це вже просто гарна література.
Та що там три покоління?.. На історичному святі лише один гість з Києва нагадав присутнім, що святкування проходить у прекрасних приміщеннях, огорнутих рукотворним райським куточком природи, що є творінням колишнього директора, Героя України, нині генерального директора ТОВ «Земля і воля» Леоніда Яковишина. Все те, разом із сучасним житловим фондом на 120 квартир і котеджів, було передано в 1998 році Ользі Гордієнко, яка за 18 років нічого нового не добавила до навчального комплексу. Мабуть, й особливої потреби в цьому не було, оскільки навчальний заклад хоч і «модернізувався», але за кількістю учнів у рази поменшав.
У районній газеті написано, що Ольга Василівна пройшла шлях від лаборанта до директора, але й тут затінений один факт: «Ми вибрали Майнівський радгосп-технікум, один з кращих сільськогосподарських навчальних закладів України. І не лише в плані організації навчального і виховного процесів, а і створення належних умов для роботи і проживання викладачів. 
На новому місці нас гостинно зустрів директор Леонід Григорович Яковишин. Тоді і потім він дуже багато зробив для нашої родини. Це з його благословення і підтримки спочатку мій чоловік Анатолій Борисович (передчасно помер-Авт.), а потім і я досягли директорських висот. Своїм добрим наставником вважаю і Валентину Онисимівну Чернякову…»
То було сказано та опубліковано більше п’яти років тому, чим було підтверджено й те, що навчальний заклад вважався одним з найкращих в Україні й до того часу, як його очолила Ольга Василівна. Ці та інші історичні факти забулися на останньому ювілеї. Їх закрили «величезні досягнення» сучасного коледжу. Правда, з опублікованого списку 14-ти видатних випускників, 13 – старої Майнівки.
На полосах районки «Наше життя» розміщений спецвипуск газети Бобровицького коледжу економіки та менеджменту ім. О. Майнової НУБіП під назвою «Майнівчанка». Відкриває спецвипуск привітання від ректора НУБіП Станіслава Ніколаєнка, далі – публікація «Із мудрим директором – тільки вперед» (про О. Гордієнко), внизу полоси – фотоінформація «Наші слова вдячності». Ті слова поставили в один ряд з благодійниками Михайлом Шумейком, Сергієм Чубовським, Іваном Ганчевим… і Леоніда Яковишина та Валентину Чернякову.
Якби цей спецвипуск був приурочений якомусь сьогоденню, то на такі «дрібниці» не варто було б звертати увагу. Але він озаглавлений «До 125-річчного ювілею». Тож і виникає питання: невже у творенні історії технікуму-коледжу можна поставити поруч, зрівняти якусь благодійну допомогу Михайла Шумейка чи Івана Ганчева, із зробленим Леонідом Яковишиним? Чи й давнішими історичними постатями, що взагалі десь загубилися?..
Недавно почув від одного учасника ювілейного свята репліку: «Був на гарному бенефісі, влаштованому на честь директора коледжу. Молодці! Уміють творити!..»
Справді, колектив Бобровицького коледжу багато що вміє гарно робити, за що й славиться на велику округу. Але 125-річна історія навчального закладу – не бенефіс. Історію людство давно визнало найкращим Учителем, що не розважає, а учить. На жаль, видно, у найкращого Учителя - велика проблема із учнями.
Григорій Войток
