Український електорат упав у амнезію?
Таке глузування з народу можуть дозволити собі хіба-що … «рідні обранці»
Важко уявити, наскільки цинічно можна ненавидіти співвітчизників, до того ж – свій електорат, щоб так глумливо глузувати з нього, прямо у вічі натякаючи на рівень недоумкуватого бидла. Насправді ж, український народ не такий, його – працьовитого і розумного – з розпростертими руками приймають по всьому світу, он лише сусідня Польща не один мільйон трудяг з України «виписала» для своєї економіки. Не менше чорноробів й еліти трудиться на Росію, інші країни Європи і Америки. І вдома наш люд власним трудом та розумом виживає навіть при владному безладу. Жив би й набагато краще, якби не впадав постійно в амнезію, чим і користуються політико-владні шулери, дурячи гарними словами «хворий» народ, обдираючи його до ниточки.
Що наші «вершки» постійно брешуть перед виборами – це вже стало нормою для українського суспільства, на цю «дрібницю» ніхто не звертає серйозної уваги, навіть коли різні клани політичних брехунів на все горло звинувачують один одного у тій же брехні. Доходить до повного абсурду, до наслідування вчення «декомунізованого» Леніна, який назвав доведення до абсурду (безглуздя, нісенітниці) найвірнішим способом захисту своєї ідеї та дискредитації ворожої. Це й роблять сучасні «жовтенятами» та «більшовенятами», якими аж кишить політична «еліта» Незалежної.
Одного такого надто часто показує «найсправедливіший» 112 канал – Олексія Гончаренка, чи не найактивнішого захисника політики Януковича, а тепер невмовкаючого «проводиря» євроінтеграції Порошенка. Втім не стану звинувачувати це «депутеня» в політичній проституції, а вкотре згадаю безсмертні слова відомого байкаря Леоніда Глібова: «Нічого Ослові дорікати, лучче б розуму спитати у того, хто його найняв».
Яскравим прикладом ленінського абсурду може послужити Гончаренкове передВеликодне возвеличення 
фракції Блоку Петра Порошенка у парламенті: мовляв, саме їхня фракція на своєму засіданні прийняла «доленосне» рішення про зупинення дії абонплати для споживачів природного газу. Говорив це настільки пафосно-по-радянськи, що роздратував навіть партнерів по депутатській коаліції. І ті відразу ж звинуватили Гончаренка в єресі, оскільки Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг, є незалежним державним колегіальним органом, і діє незалежно від будь-якого іншого органу державної влади, тим більше, незалежно від будь-якої політичної партії. То чим же вихвалявся представник президентської партії і фракції? Тиском на незалежного Регулятора? Так за це передбачається аж кримінальна відповідальність…
Одначе, більш образливим для суспільства, думаю, є те, що нардеп Гончаренко вочевидь «записав» простолюд у лохи, розповівши на телеекрані, як фракція БПП бореться за права народу: спочатку дозволила комісії Дмитра Вовка запровадити абонентну плату, а потім «героїчно» добилася її призупинення … щоб «з народом порадитись». Чим не блюзнірство? Адже достеменно відомо, що в грудні 2014 року саме президент України Петро Порошенко призначив на посаду виконувача обов’язків Голови НКРЕКУ Дмитра Вовка, 24-річного юнака, менеджера кондитерської корпорації «Рошен» у … Москві. Тобто, з торгаша Порошенковими цукерками по Росії - відразу на державну службу, вищу рівня міністра, ще й без жодного дня досвіду роботи в Регуляторній сфері і енергетиці взагалі? Таким призначенням були порушені елементарні вимого законодавстві про державну службу. І тепер хтось може повірити, що головний енергетичний регулятор самостійно і незалежно приймає рішення, а потім їх може призупинити? У соцмережах Вовка прямо називають маріонеткою Порошенка, поставлену на таку посаду, бо через ціни на енергоносії можна контролювати увесь бізнес країни. Та і той же Гончаренко «проколовся», розповідаючи, як їхня фракція «поставила на місце» комісію Вовка.
А як образився за таку заяву Гончаренка 
Олег Ляшко! Адже й він вимагав скасування тієї абонплати, яку спочатку «проґавив», а потім призупинення її дії записав у свої досягнення. До речі, головний радикал чи не найчастіше, в порівнянні з іншими депутатами, горлопанить: «Я вимагаю!..». Аж рот перекошується від того крику по телебаченню, оплаченому з державного бюджету. А які результати для пересічних виборців? Хоч на грамульку їм стало легше жити від Ляшкового захисту? Скажімо, перехопив був у своєї політичної мами Юлії Тимошенко ідею боротьби проти підвищення комунальних тарифів, навіть наметовий майданчик поблизу Кабміну спорудив, але не надовго – як швидко поставив намети, так швидко та загадково їх і забрав. Більше того, його фракція дружно проголосувала за бюджет, в якому закладені оті «за європейські» комунальні тарифи.
Кудись у космос полетіло і його горлате вимагання скасувати податки з пенсій працюючих пенсіонерів. Від Ляшкового крику за відставку Гонтарєвої у вухах дзвенить. Може, на третьому чи четвертому році правління Нацбанком її таки відставлять. Ото буде перемога радикалів!.. Не сумніваюся, що й інші партії кинуться ділити між собою ту перемогу. Як ділять і заслугу в збільшенні мінімальної зарплати. І совість їх не гризе, що та перемога приурочене передусім тим, у кого зарплати злетіли до хмар, в тому числі і суддям, яких самі депутати називають корупційними. Не помічають «народні захисники» й того, як на низах почалися махінації зі скороченням робочих годин та посад, щоб не виплачувати підвищену мінімалку.
Велику ідеологічну бійку затіяли між собою Ляшко й Тимошенко за титул головного борця проти скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення! Чубляться вони й за авторство гарно-безглуздих інших лозунгів, обливаючи один одного найчорнішим брудом…
Повірте, я ніколи не був 
прихильником Юлії Тимошенко, але й мені гидко робиться на душі, коли бачу, як Ляшко на неї підступно нападає, й здебільше тільки за те, що й вона піариться на народних проблемах, які використовує для свого піару й Ляшко. Тому відверто злиться на свою колишню «богиню», бридко паскудить тій, яка за біленьке рученя вивела його, безвусого, у велику політику, створила умови для збагачення, багато зробила й для подальшого самостійного плавання, яке й після Майдану гідності, у воєнний час, тримає рівняння на олігархічні статки, й без серйозного власного бізнесу. Мабуть, оте пустопорожнє, на перший погляд, «Я вимагаю!», таки має міфічну силу, але не для тих, за кого вимагає, а для самого вимагателя – офіційна декларація це підтверджує, а також інформація з різних ЗМІ. А збагачений вимагатель й не старається приховувати від бідних виборців свого жирування з другом на дорогих курортах. І про корову та вила вже забув. Бо його ідеологічне «килерство» служить аж ніяк не селянству, інакше б він кинувся захищати село ще тоді, коли прем’єр Тимошенко скасовувала геть усі державні підтримки сільгоспвиробникам. Але тоді він, як і ще один відомий нам «бютівець» Куровський, служили команді Юлі, за що й одержали прохідні місця у виборчих списках партійного блоку Тимошенко на двох виборах. Може, і зараз були б біля її «золотого корита», але те корито в неї відібрали – спочатку ворог Янукович, а потім і друзі-соратники. Тоді-то Ляшко й переметнувся до інших спонсорів – замовників абсурдно-ленінського піару для лохів, а благодійник-аграрник Іван Іванович, на якого колись виборці молились, взагалі зник з політичної і сільськогосподарської арен. Насмілюсь нагадати, що такий фінал і я прогнозував.
Про Куровського електорат вже забуває, а про деяких інших «доброчинців» таки пам’ятає, навіть веселенького віршика по Козелецькому базару було запущено, де є посвята й головному радикалу: «Поспішили у столицю, там Ляшко веде телицю. Дві версти ішли пішком, щоб зустрітися в центрі із Ляшком. Там клялись Ляшку й ридали, що з дитинства радикали. Що за прапор мають вила і розлучить лиш могила».
Але до такого «оптимізму» додали й не оптимістичну пророчу засторогу: «Із 
Рудьковським веселіше, на подарки він щедріший. Без ніякої халтури шифер дав на дом культури. Перед виборами примчав, ноутбук подарував. Щоб вірнішими були, то накрив ще й два столи. Та скільки людей не просили, на свій бік так і не схилили. Коля вибори програв і на довго десь пропав».
Розповідали, як вірні друзі цих «борців за народ» носом рили, шукаючи автора (чи авторів) народного гумору, може, вже й докопалися, та мені про це невідомо, цікавіше інше – електорат поступово виходить зі стану амнезії. Дивись, вслід за Колькою й Вітьком доведеться й Олежці, Петьку, Віталику, Саньку, Сашку та багатьом іншим борцям за народ «надовго десь пропасти». Бо й ненажерливі їхні олігархічні «смотрящі» над цим вже задумуються: Європа і США мають до них серйозну фінансову «предъяву, ще й за «базар» доведеться відповідати. Нові хазяїни України у амнезію-то не впадають!..
Борються за волю, але рвуться продати землю, без якої немає волі
Великий український письменник 
Панас Мирний застеріг нас: «Без землі – немає волі». Втім, цю засторогу значно краще усвідомили в передових країнах Європи і Америки, де після Другої світової війни стали активно і розумно запроваджувати державну опіку над землею сільськогосподарського призначення, навіть повертати її з приватної власності в державну. І вимоги до тих, хто виявив бажання працювати на ній, найсуворіші, в порівнянні з вимогами до представників іншого бізнесу. А в Україні?..
Недавно прочитав у міністра агрополітики і продовольства, професійного чекіста Тараса Кутового наступне: «На сьогодні вже організовані консультації з громадськістю та іншими зацікавленими учасниками аграрного ринку щодо оптимальної моделі впровадження ринку землі». Вловлюєте головний зміст цього міністерського посилання: консультуються не з власниками землі і тими, хто працює на ній, а з «громадськістю та зацікавленими учасниками ринку землі»? Не важко здогадатися, хто насправді є ті «зацікавлені особи». Дивним є й те, що ні Ляшки, ні Тимошенки, ні представники інших «патріотичних» партій не роблять розшифровки по тих «зацікавлених», і що вони вже зробили чи намагаються зробити для збереження та розвитку українських сіл? Від депутатів чуємо одне: «Ми вимагаємо!». Хоча добре відомо, що то лише піар, намагання заробити політичні бонуси, щось виторгувати для себе в президентської більшості, і самого президента. Оскільки як би голосно вони не лементували, ще не пам’ятається жодного випадку, щоб їхня вимого була виконана. Хіба-що «примажуться» до того, чим президент вирішить «порадувати свій народ». Справді, навіщо Ослові дорікати…
Що Ослів в оновленій владі надто багато, думаю, навряд чи в кого з пересічний виникне сумнів. Але для такого усвідомленого розуміння, виявляється, не так уже й багато потрібно розуму. Складніше відповісти самому собі на інше запитання: а що я зробив для того, щоб до влади не приходили Осли, ще й цинічно брехливі?
Лише один приклад: на останніх виборах по Козелецькому округу Рудьковського «прокотили», і він збіг за кордон, але тепер, самі виборці сприяють, щоб його представники і в Козелецькому, і в Бобровицькому районах підгрібали під себе земельку, не важко здогадатися, за чиї гроші. Невже голови селян та місцевої влади настільки заполонила амнезія, що геть забули, як Рудьковський «кинув» був довірливу Чернігівську громаду (обрала його мером), рідну 
Соціалістичну партію з його політичним батьком Олександром Морозом, всіх виборців, не виконавши жодного передвиборчого зобов’язання?.. Невже сподіваєтесь, що з політичного «літуна» Рудьковського, ще й запідозреного в криміналі, вийде ефективний, соціально відповідальний хлібопашець?
Та і взагалі дивуюся: чому електорат нашої славної області такий падкий на політичних зрадників і «солодких» брехунів-обіцяльників? Адже саме з народною підтримкою вони окупували всі виборчі округи Чернігівщини.
Медична статистика свідчить, що наша область лідирує в державі із захворюваннями на туберкульоз. Думаю, цікаво б було, якби хтось дослідив ситуацію з політичною амнезією.
І на завершення нагадаю дещо з історичного уроку. Всі агресори приходили в Україну з головною метою – загарбати нашу найбагатшу в світі землю, без якої народ втрачав і свою волю. В 1991 році Господь подарував Україні право самостійно господарювати на своїй землі. За чверть століття було чимало намагань внутрішніх і зовнішніх «любителів» земельки відняти її в українців. Та лише тепер, як не дивно, вже після другої Революції гідності, над Україною таки нависла найстрашніша загроза втрати права розпоряджатися своєї землею. Без бою, шляхом запровадження ринку землі під диктовку «зацікавлених осіб», вона віддається в чужі руки. А скільки загинуло наших пращурів за відстоювання того священного і найважливішого суспільного права? І вина тому – колективна політична амнезія, яка останнім часом прогресує і жене український народ на одні й ті ж граблі. Злічімось, бо перед нами глибока прірва!
Леонід Яковишин
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
