Не зі стелі взято
Натрапив нещодавно на звіт міжнародної агенції «Дім свободи», з якого процитую лише один висновок: «Стабільною в Україні лишається лише корупція». Міжнародні експерти занепокоєні й тим, що в Україні намітилася тенденція до опускання в рівні демократії та повернення до всього негативного.
Думаю, очолити список «патріотів», хто не погодиться з цим, може наш прем’єр Володимир Гройсман. Недавно він заявив: «Неймовірний тиск на державу чинять зовнішні борги, накопичені до 2014 року. Тож вкрай потрібні подальші кредити міжнародних партнерів».
У пам’яті тримаються заяви лідерів майданної влади про розкрадання владою Януковича двох річних бюджетів щороку, від чого, мовляв, не може оговтатися й післямайданне суспільство. Керманичі «очищеної» влади виправдовували цим всю свою злодійську недолугість в економіці й соціальному забезпеченні післяреволюційного народу. Певний час народ те слухав з розкритим ротом, а потім таки задумався: а де ж зараз ті, колись розкрадені, бюджети? Їх не помітили ні після першого року правління «європейської» влади, ні після другого, ні після третього… На п’ятому році прем’єр придумав нове, хоч й з великою бородою, виправдання про тиск дореволюційних запозичень. Сам же вимагає нових міжнародних кредитів. Ні, не для розвитку економіки, а для підтримки іміджу уряду. Бо в нього не ладиться ні з виробництвом, ні з торгівлею – імпорт переважає над експортом. Звісно, при такому господарюванні не надбаєш ні гривень, ні валюти – треба позичати?
Проте, як стверджують міжнародні експерти, невміння управляти економікою – не головна причина того, що Україна лідирує в Європі з найнижчих зарплат та пенсій, взагалі з соціального забезпечення «славленої» нації. Оскільки і в нашому економічному безладі багато що успішно працює, й зарплати виплачуються – де офіційно, а де і в конвертах, і не тільки на основній роботі.
На одній такій зупинюся детальніше, і не вперше. Маю на увазі безподаткове фінансування виборчих кампаній: мільярди тратяться на оплату роботи десяткам, якщо не сотням тисяч 
агітаторів, засідателів і спостерігачів на виборчих дільницях, розповсюджувачів друкованої й усної агітації, за друк партійних газеток і листівок, виготовлення плакатів і стендів, за «благодійне» висвітлення кандидатів, використання приміщень, автівок, оргтехніки, за «благодійні» концерти, зрештою – за роботу великої армії працівників у партійних та виборчих штабах від столиці до районів. Звісно, нічого не платять до бюджету й ті, хто заробляє неофіційно на виборах. А прем’єр Гройсман не злазить з телеекранів, хизуючись ініціативою стосовно притягнення до кримінальної відповідальності за покупку й продаж голосів виборців. Водночас геть забуває про відповідальність за покупку всієї виборчої кампанії, також за покупку голосів у стінах Верховної Ради.
Не вимагає й щирого зізнання від самого себе й усіх тих, хто вже купив собі місця в парламенті та біля золотого корита. А щоб електорат не звертав уваги на їхню багатомільярдну корупцію, йому дозволяють підбирати крихти з їхнього барського столу та не платити податки з інших дрібних заробітків. Так і виживають українці, й слава Богу, що виживають. От тільки навіщо брешуть корумповані до кісток вожді, що ведуть Україну в Європу – там цивілізовані стандарти? Недаремно ж європейці називають корупцію, тобто нашу «стабільність», нашим головним ворогом, що гальмує цивілізований розвиток.
Далі зупинюся на другому своєму висновку – про виродження нації, що теж не зі стелі взятий.
Згідно з державною статистикою, в Україні щоденно народжується в середньому 1251 дитина, а помирає 1772 людей, ще сотня співвітчизників емігрує. Тобто, кожного дня населення меншає більш як на 600 осіб. Демографи порахували, що до кінця 2018 року це скорочення становитиме 154 тисячі. А на скільки реально поменшає людей в «європизованій» Україні (за роки незалежності поменшало майже на 10 мільйонів) – і фахівцям, мабуть, важко прогнозувати, враховуючи безупинно наростаючу смертність від незабезпечених умов проживання й неналежної медичної допомоги для простих людей та еміграції молодшого покоління. Головне завдання влади в питаннях демографії – клянчити по всьому світу безвізовий режим. Адже чим більше виїде за кордон суспільно активних громадян, тим легше управляти «вихолощеним» суспільством, підсадженим на субсидії та інші подачки, схожі на жебрацькі. Втім, усе це має своє «фірмове» пояснення, знову ж, не мною придумане. Звучить воно так.
«Вони так служать Вітчизні, що народу вже нічого не залишилося»
Цей афоризм прочитав у досвідченого публіциста Олександра Прелюка. Справді, після чотирьох років кивання на злодійську команду Януковича, «патріотичний» уряд Гройсмана в десять разів і більше підняв зарплату своїй управлінській еліті. Мовляв, щоб краще працювали й бюджет не розкрадали. Натомість народ не відчуває ні розвитку вітчизняної економіки, ні ефективної боротьби з корупцією.
Почну з державної компанії «Нафтогаз», де місячні зарплати керівництва сягають далеко за мільйон гривень. За які заслуги? Навіть після того, як небувало скоротилося промислове виробництво, в тому числі й хімічне, де великі обсяги споживання газу, того газу власного виробництва все одно не вистачає, й ціни на нього сягнули за європейські. За це й зарплати в керівників європейські – споживачі газу скинулися, в тому числі й з мінімальних зарплат.
У Міністра енергетики Ігоря Насалика, вихідця з патріотичного Прикарпаття, зарплата скромніша, але й він дозволив собі купити люксовий автомобіль за три мільйони гривень.
Президентське гасло «Жити по-новому» ефективно втілюється в Міністерстві юстиції: встановили річні винагороди від одного до восьми мільйонів гривень. Передусім це для тих чиновників, які займаються стягненням боргів за рішенням судів. Але ж це їхня робота, іншою вони не займаються. Згоден, стимулювання за краще виконану роботу потрібне, але не космічне, ще і в державі, яка старцює по всьому світу. Не передбачене ж ніяке стимулювання для виробничників, які з року в рік нарощують обсяги виробництва, піднімають зарплати працівникам, відповідно нарощуючи й відрахування до бюджету та Пенсійного фонду!..
До речі, в голови правління 
Пенсійного фонду Олексія Зарудного середньомісячна зарплата в 2017 році склала 80 тисяч гривень. Задекларував також чотири квартири і три мільйони готівки. А скільки не задекларував – невідомо. Зате відомо, що дефіцит Пенсійного фонду може сягнути й до 200 мільярдів гривень.
Наведу приклад і по «Укрпошті». Як відомо, це теж не виробнича структура, а така, що заробляє на наданні послуг, і не стільки багачам, як мільйонам найбідніших українців: доставляє різну кореспонденцію й періодику, розносить здебільшого в селах пенсії, займається й роздрібною торгівлею. Ця служба одержала безкоштовно велику кількість нерухомого майна. Водночас нічого нового не зробила для кращого, не говорю вже про дешевше, обслуговування найбільш знедолених людей. І своїм низовим працівникам опустила зарплату нижче тисячі гривень. А прем’єр Гройсман піариться гучними заявами про підняття мінімальної зарплати майже до чотирьох тисяч гривень. За нижчу – розорюють дрібний і навіть середній бізнес. В «Укрпошті» ж новому голові Ігорю Смілянському підняли зарплату до … 333 тисяч гривень на місяць. Заступник головного поштаря з фінансових питань одержує 265 тисяч гривень на місяць, заступники з інформаційних технологій, з управління майном, з персоналу – відповідно 175, 153 і 145 тисяч.
Це така вдячність уряду поштовим реформаторам за позбавлення передусім селян не лише суто поштового, а й будь-якого зв’язку, для чого й створювалася поштова мережа ще царським режимом й розбудовувалася декомунізованою «злочинною владою». А для її знищення майданна влада найняла реформаторів з європейськими зарплатами, але з вавками в головах.
Хоча, пілотний проект поштової «єврореформи» в Чернігівській області доручили ніби й розумній чиновниці, колишній банкірші, й зарплату непогану встановили – 150 тисяч гривень на місяць. Та на більше, ніж організувати по селах пересувний цирк, від якого селянам буде не до сміху, а до гірких сліз, в неї, видно, глузду бракує. Така категорія керівників здатна на все, тільки б залишитися на високооплачуваній посаді. Їй байдуже, що лише в 15 відсотках сіл, де проживає дві тисячі і більше людей, залишаться стаціонарні поштові відділення. До решти – посилатиме пересувні на автомашинах бригади поштарів згідно з розробленим графіком. А це означає, що газети, листи, бандерольки селяни одержуватимуть у термін, довший, ніж був при царі. Довший, ніж коли розвозять пошту по селах на велосипедах.
У поштовому відділенні селяни платять за електроенергію, газ, телефон. Для багатьох самотніх людей прихід листоноші, яка приносить кореспонденцію, пенсію й товари першої необхідності, а також живе слово – є неабиякою необхідністю, і не лише побутовою, а й душевною. Тепер все це в них заберуть й змусять днями чекати на поштове шапіто, дибати за ним на хворих ногах, бо до багатьох садиб, крім велосипеда й пішки, більше нічим не доберешся. Чи думали ці немічні люди, що доживуть до такого «європейського щастя»? Що стануть непотрібними «незалежній країні», яку колись боронили від фашистської агресії, відбудовували вщент зруйноване її господарство? Самі часом недоїдаючи, ростили своє майбутнє, не підозрюючи, що еліта того «майбутнього» може цинічно заявити: ні Конституцією, ні будь-яким іншим законом не заборонено народу бідувати й вимирати.
Десь прочитав і таку оцінку «люстрованій» владі: щастя динозаврів у тому, що вони вимерли до появи нинішніх єврокерманичів. Бо «найуспішніший» уряд на чолі з Гройсманом додумався навіть до такого законопроекту, з якого випливає: «… українців закликатимуть 
переходити до кремації, хочуть запровадити поняття біозахоронення – поховання з використанням біорозкладних матеріалів на термін до 5 років, при якому не передбачена установка надгробків, а лише інформаційна табличка (так хоронити можна буде в лісах та парках). Також у планах – дозволити «підхоронення» у вже існуючі могили. Робити це можна буде після закінчення «цвинтарного періоду» (20 років після останнього захоронення) і зі згоди власника могили або місцевої влади, якщо останнього не виявиться», – написано в газеті «Сільські вісті» від 17 квітня цього року під заголовком «Щоб і пам’яті не було».
Видно, «євровожді» вже пообіцяли своїм новим зарубіжним хазяям і цвинтарну землю. Тож про розширення територій кладовищ вимираючій нації слід забути і збирати гроші на біорозкладні технології. Тобто, вслід за виродженням нації затіяне й тотальне стирання в головах українців пам’яті про предків, бо ті не по-європейськи жили, не в ту церкву ходили?
Звісно, що затівають наші керманичі – державна таємниця. Навіть суворіша, ніж їхні статки, якими відверто хизуються, бо знають, що за накрадене їм нічого не буде. Бо в «омайданеній» Україні якщо кого й садовлять, то явно не мафіозі. Он і народних депутатів майже два десятки позбавили недоторканості, але чи сів хоч один?
У приватних розмовах народ посилає обранців й урядовців в одне непристойне місце, не помічаючи, що насправді то наші лідери ведуть туди народ. А ми, дурні, ще й закликаємо їх консолідуватися для великих звершень. Хоча в них своє розуміння консолідації: консолідуються, як правило, для того, щоб щось серйозне розділити без зайвого лементу.
Західні експерти втомилися вже повчати нас: поки в Україні не сформується справжня нетерпимість до корупції та похідного від неї правового безладу, доти й триватиме ненависна народу ідіотія з усіма негативними наслідками. І ніякі нові Майдани тому не зарадять!
Он і 
Майдан гідності був названий відомим публіцистом Василем Базівом (під оплески Європи й США) «Головною подією всесвітньої історії двадцять першого століття». Мовляв, нічого масштабнішого на планеті не відбулося, оскільки жодна інша столиця не була здатна на таку велич духу, яку показали українці на Майдані.
Написано справді величаво, патріотично, в чомусь і заслужено. Але які наслідки від прояву такої «величі духу»? Після Майдану гідності хто зажив по-новому? Наскільки збагатилися лідери «величавої революції» та їхня обслуга, й наскільки збіднів простий люд? Стабільною ж в Україні залишається лише корупція – оцінює міжнародний «Дім свободи». То і є «головна подія 21-го століття»?
Леонід Яковишин, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»
