Українська - її рідна мова, а німецьку – вивчила на каторзі
Ользі Ігнатівні Лук’яненко пішов 97-мий. Вже й сліду немає від Осовецької школи, де з післявоєнного періоду і до кінця 60-х минулого століття розквітав її талант вчителя української мови та літератури. Доводилося їй вчити сільських дітлахів і німецької мови, яку вивчила на каторзі в Німеччині.
Давно закрита й Щаснівська школа, в якій Ольга Ігнатівна допрацювала до виходу на пенсію, а потім, без образи, звільнила місце для молодої вчительки – теж з місцевих. Хоча могла ще й попрацювати…
Багато років минуло відтоді. Похоронила чоловіка Івана Миколайовича, ще болючішою раною лягла на серці передчасна смерть доньки Ліди. А вона, старенька дружина і мати, - так довго живе. Час-від-часу кладе на свою добру душу тягар вини перед пам’яттю найближчих їй людей, які давно на тому світі, а їй Господь відвів і їхні роки доживати. Від того й совість свою терзає. Та коли у світлій на пам'ять голові перегорне сторінки прожитих років, на душі відчуває полегшення – жодним вчинком не заплямована її совість перед покійними і живими родичами та односельцями. Он і в 42-му, коли окупанти визначили для відправки на каторгу її молодшу сестру Марію, старша Ольга цього не допустила, сама поїхала замість неї в Німеччину. Поліцаї погодилися на таку заміну, бо старша дочка Ігната Лук’яненка вигляділа міцнішою рабсилою, ніж молодша, що тільки-но школу закінчила. А двох дітей з однієї родини окупанти не забирали.
- По дорозі до Німеччини серце щеміло від усвідомлення, що їду на каторгу до фашистів, - без глибокого смутку на обличчі згадувала колишня бранка. – Та повезло: на «сортувальному» пункті мене відібрали для служби в одного німецького фабриканта. У нього був невеликий маєток, велосипедна фабрика і кілька магазинів. Поспілкувавшись зі мною особисто, господар відразу ж визначив моє місце роботи – у маєтку, де я потім працювала і жила, майже як член його родини.
Таке везіння Ольга Ігнатівна пояснює кількома ймовірними причинами. Найперша – для роботи в німецьких хазяїв відбирали охайних і не скиглячи дівчат, а замурзаних і в обтріпаному одязі відправляли на фабрики і заводи, де справді була каторга – чула від таких уже після звільнення і по дорозі додому. Також у спілкуванні з Ольгою німець довідався, що вона трохи володіє його мовою, а ще – родом з Чернігівської губернії, де він був у роки першої світової війни, і де до нього добре ставились місцеві селяни.
- На роботу до нашого фабриканта привозили частенько й молодих чоловіків, в тому числі й з концтаборів, - далі пригадувала вчителька. – З деякими доводилося розмовляти, вони теж дуже добре відгукувалися про мого хазяїна. Ну а я взагалі не відчувала себе каторжанкою. Більше того, жодного слова не почула від членів цієї арійської родини, що я представниця нижчої раси. Хоч по їхньому радіоприймачу часто лунало подібне від фашистських вождів. У німецькому маєтку вперше побачила й телевізор. А одного разу покликав мене хазяїн: «Олко, бегі посмотрєть і послушат ваш кіно «Волга, волга…».
Ще задовго до відправлення на каторгу у фашистську Німеччину, Ольга Лук’яненко пережила й радянську «висилку»: після дворічного навчання в інституті її направили на практику-роботу в одну із західних областей – на той час Кам’янець – Подільску, школи якої були «вичищені» від військовозобов’язаних і ненадійних вчителів. Тож до цієї роботи масово залучили недоучених в інститутах і училищах молоді кадри.
Другокурсниця мала б працювати в початкових класах, але в школі не було вчителя української мови і літератури, тому «новеньку» спочатку послали читати цей предмет у 5-6 класи, а згодом і до старшокласників. При цих спогадах обличчя старенької вчительки легенько зарум’янилося. Відчувши, що це не приховати від очей співрозмовника, вже широко засяяла усмішкою. Відразу ж пояснила, що раптове збудження приємного настрою викликали спогади про одного старшокласника, який закохався в неї – свою вчительку, від якої був молодший на неповні три роки. На випускному вечорі кинувся навіть прилюдно освідчуватись в коханні і просити руки та серця.
Вчителька знітилася, відповісти взаємністю не була готова, але і юнака не позбавила останньої надії, знайшла потрібні слова і так лагідно завершила те освідчення, що воно не викликало ніяких глузувань односельців над хлопцем. А закінчило історію закоханості учня в учительку трагічне життя.
Після того випускного вечора студентка-вчителька поїхала додому в рідні Білоцерківці, щоб перевідатись з батьками, і в педінституті потрібно було скласти певні екзамени. Вдома і про війну довідалася. Спочатку не зрозуміла, що то за гуркіт здалеку долинає, потім прийшов батько з контори колгоспу і пояснив - то німці розбомбили в Бобровиці склад нафтопродуктів і хлібну базу. Через три місяці побачила й перших окупантів.
- Прості німецькі вояки хоч і вели себе зверхньо у ставленні до нас, але не лютували, - пригадувала Ольга Ігнатівна. – Навіть роботу певну давали, платили за неї продуктами. Про масові розстріли, спалені села довідалася вже після війни, коли повернулася додому з Німеччини. Без цієї трагічної інформацій й неволю в чужій країні легше було пережити. З більшими злиднями зіткнулася вже в рідному селі.
Вчительку з практичним досвідом, але з незакінченою вищою освітою, без бюрократичних зволікань прийняли на роботу спочатку у Веприцьку школу, а потім перевели в Осовець. Там і своє сімейне щастя зустріла – директора школи Івана Миколайовича М’ягкого. Після одруження не переписалася на його прізвище. Першу чоловікову дружину, яка була єврейської національності, розстріляли фашисти разом з маленьким синочком. Нестерпний душевний біль від таких втрат назавжди закарбувався на серці міцного чоловіка і педагога від Бога. Приглушити ті страждання допомогла друга дружина, яка подарувала йому дочечку Ліду і синочка Колю.
Тривалий час вчительська пара з двома дітками жила в двох кімнатах шкільного приміщення, побудованого ще до війни з матеріалів панської садиби, привезених із Старої Басані. У свою новозбудовану хату перебралися в середині 60-х років. А невдовзі Осовецьку школу реорганізували в початкову, Микола Іванович і Ольга Ігнатівна перейшли на роботу в сусідню Щаснівську школу. Там і закінчився їхній педагогічний шлях. Та обоє залишили немеркнучу пам'ять про себе в учнях. Адже у Осовецькій школі Іван Миколайович і його сестра Поліна Миколаївна на високому педагогічному рівні вчили сільських діток математики. Любов до рідної мови і літератури вміло прищеплювала учням Ольга Ігнатівна. Вона й німецьку дохідливо подавала, але не мала відповідного вчительського диплома. Тож ці уроки райвідділ освіти доручав іншим вчителям, від чого втрачали учні. А директор не міг наполягти на користь своєї дружини.
Глибокі знання одержували учні з історії і географії від учителя, теж від Бога, Михайла Митрофановича Дідика. Професіоналами педагогічної праці були й інші вчителі. Їх вже немає на цім світі. Живу пам'ять про свій педагогічний колектив несе лише вона - чи не найстаріша вчителька Бобровиччини.
На зиму Ольга Ігнатівна переїжджає до сина Миколи під Київ, радо з нею спілкуються дорослі внуки. А тільки-но сніг сходить із землі, вмовляє сина й любиму невісточку, щоб перевезли в рідну хату, на город. Клопоти біля землі важкуваті для її хворих ніг, але тут, каже трудівниця, кожна квіточка, кожна бадилинка картоплі чи огірків надають їй сили.
Давним-давно римський філософ Луцій Анней Сенека сказав: «Кого боги хочуть покарати, того вини роблять педагогом». Може й так, але Ольга Ігнатівна ніколи не була у відчаї від такого «покарання».
Григорій Войток
